— Це у вас не заведено. А в нас заведено. Ану, синку! — мама обернулася до Лесика.
— Єсть! — Лесик вискочив на площадку.
Жора стояв у передпокої біля дверей і одчинив у ту ж мить, як тільки Лесик доторкнувся до кнопки дзвінка. Він був червоний і розгублений.
Що вам розказувати?
Ви, мабуть, самі добре знаєте, як буває, коли йдуть до сусідів на іменини, а вас не беруть. Препогане, препротивне почуття.
Але, мабуть, кожен на Жориному місці спершу б сказав:
— Та ти що… Це несерйозно! Та не хочу… Дякую… Я — дома посиджу… У мене книжка цікава…
Проте Лесик усі оті витребеньки чудово знав і слухати не став. Він просто гупнув Жору кулаком по спині й підштовхнув на площадку:
— Ану давай! Швидше!
— Стривай! Я хоч двері замкну, а то… — тільки й сказав Жора.
— О! Правильно! Привіт, Жора! — весело загукав, перекрикуючи гамір у кімнаті, дід Василь Денисович.
— Правильно! — луною відгукнувся з іншого кінця кімнати дід Іван Семенович. — Як же без Жори? Не можна без Жори!
Хоч було вже й нікуди червоніти, Жора примудрився почервоніти ще більше.
Як мало треба людині… Лише доброзичлива увага й більше нічого.
І тут несподівано почервонів Лесик. Причина для цього була. Лесик ненароком глянув на кришку піаніно й побачив: на вкритій пилом кришці пальцем було виведено: "Лесик — ледар!" Лесик зиркнув на тата. Тато усміхнувся. Лесик озирнувся навколо — ніхто ще не помітив. І він прожогом кинувся на кухню, схопив ганчірку і, ховаючи її за спиною, швидко повернувся до піаніно. Стоячи до піаніно спиною і потроху посуваючись, він витер кришку. Потім зиркнув на тата й підморгнув. Тато усміхнувся й змовницьки підморгнув теж. То був Лесиків обов'язок — стежити за чистотою і витирати пил. А сьогодні він закрутився й забув. Були для цього причини, щоб забути…
— Жоро! Перед тим як сідати за стіл, помий руки, — сказала Зоя Михайлівна. — А то за все берешся, а потім…
І от уже всі за столом, уже дзвенять об тарілки ножі й виделки… "Геннадію Максимовичу, візьміть оселедчика!", "Зоє Михайлівно, салатику вам покласти?", "Жоро, клади собі шпроти, не соромся, я ж знаю, ти любиш…", "Беріть, беріть, дорогі, все, що на вас дивиться…"
Мушу вам сказати, що в Лесиковій родині навіть на свята спиртних напоїв майже не пили. Дід і тато (не кажучи вже про бабусю й маму) не пили зовсім. А для гостей виставлялася пляшка шампанського, яку гості, дивлячись на непитущих господарів, майже ніколи до кінця не допивали. Та якось і не пилося те шампанське в атмосфері, яка панувала за столом. За столом смакували різними саморобними безалкогольними напоями — квасами, сидрами та морсами, готувати які Лесикова мама була просто-таки майстриня. Проте за традицією весь час виголошували тости.
І от уже підвівся дід Василь Денисович і громовим своїм голосом почав:
— Дорогі товариші! Родичі, близькі й знайомі! Не будемо, безумство, багато говорити… За здоров'я моєї любої невістки, коханої дружини мого сина, рідної матері мого внука, єдиної донечки моїх сватів, чарівної жінки й талановитої піаністки, цінної людини, незрівнянної Галочки!.. Хай буде здорова й щаслива! Хай завжди радує, безумство, всіх, хто її любить, тобто нас з вами, своєю неповторною усмішкою… На всіх святах, на всіх сімейних урочистостях, на всіх гостинах та іменинах завжди командує (або "тамадує", як кажуть дорослі) дід Василь Денисович.
Мама-іменинниця, як і кожна порядна іменинниця-господиня, до столу якщо присіла на хвилинку, то й добре. Все навколо столу бігає, те приносить, те прибирає і раз у раз припрошує:
— Їжте, дорогі гості, їжте, будь ласочка. Хоч і нашвидкуруч, але все свіженьке…
— Все натуральне. Ніякої хімії, — докидає тато.
Сусідка Зоя Михайлівна, кандидат хімічних наук, удає, що образилась:
— Даремно ви, даремно, Юрію Васильовичу, знову на хімію нападаєте.
— Та що ви, що ви, Зоє Михайлівно, хто ж нападає! — прикладає тато руку до серця.
— І все-таки в Америці, кажуть, червиві яблука коштують дорожче за нечервиві, — похитав головою дід Василь Денисович. — Бо, значить, не обприскувані тими гербіцидами-пестицидамн та іншою бекою.
— Любий Василю Денисовичу, — із зверхньою лагідністю (так, як говорять дорослі з дітьми) сказала Зоя Михайлівна — не було б наших пестицидів, не їли б ми з вами зараз оте все що стоїть на цьому розкішному столі. Замість нас поїли б усе довгоносики, колорадські жуки та інша різна бека, як ви кажете.
Почалася одвічна суперечка "фізиків" і "ліриків". Вона виникала майже завжди, коли збиралися отак за столом їхні батьки.
— Не знаю, не знаю, — розвів руками Юрій Васильович. — Не було колись хімії, а люди жили і щось їли і розуміли прекрасне… І створювали шедеври, яких ми з нашим прогресом перевершити не в змозі…
— Ну то давайте поламаємо всі машини, зупинимо прогрес і повернемося в печери, — іронічно усміхнувся Геннадій Максимович.
— Я б не заперечував, — простодушно усміхнувся Лесиків тато.
— А що б ви там, дорогий, робили? — співчутливо спитала Зоя Михайлівна. — До речі, фарби, якими ви малюєте, — це теж хімія.
— Робив би, дорога, наскельні малюнки. Як наші доісторичні предки, безіменні художники.
— А… а на чому б грала наша чарівна іменинниця? — вигукнув Геннадій Максимович. — Фортепіано, рояль, дорогі мої, — це витвір прогресу, інженерної думки.
Тут "тамада" Василь Денисович дискусію перервав, бо виголосив тост за маму іменинниці, дорогу сваху, чарівну жінку, героїню-трудівницю, господарку колгоспних ланів, вічно молоду й прекрасну Оксану Петрівну, тобто бабу Оксану.
Знову забрязкали ножі й виделки. І на якийсь час запанувала тиша. Але то було недовго.
Невтомний дід Василь Денисович підхопився й замахав руками:
— Товариші! Громадяни! Чому мовчимо?.. Що за атмосфера? Безумство! Де сміх і пожвавлення в залі? Що таке? Люди! Ви ж не в кафе самообслуговування в обідню перерву. Ви ж на іменинах. Свате! Запальний Іване! Де твій вогонь? Не бачу вогню!
— Не треба йому вогню. Досить з нього. Позавчора мало не згорів зовсім, — сказала баба Оксана.
— Що?! — Всі з цікавістю подивилися на неї і на діда Івана Семеновича.
— Та пожежу гасив. Зовсім цілий, майже, сказать, новий костюм геть увесь попалив к бісовій матері! — Баба Оксана штурхонула діда Івана кулаком у плече. — На ганчір'я довелось пошматувати.
— Тю! То чого ж ви мовчите? — радісно вигукнув Василь Денисович — Негайно розказуйте! Розказуйте негайно!
— Та що там розказувать?.. Нема чого розказувать, — зашарівся як хлопчик, Іван Семенович.
— Та не ламайся! Розказуй! — знову штурхонула його кулаком у плече баба Оксана.
— Та ну — опустив очі дід. — Ну… йду я, значить, додому з поля… повз Солов'їний же якраз гай…
Дід подивився на Лесика і тицьнув вказівним пальцем у його бік, наче звертався тільки до нього. Тепер уже зашарівся Лесик — від задоволення: у такій шановній компанії дід виділив саме його.
— Так-от, — вів далі Іван Семенович. — Іду я, значить, аж бачу: куриться щось над гаєм. Причому здорово куриться, дим аж валує, на звичайне вогнище не схоже. А ще зранку бачив, як "Жигуль" з гаю вирулював. У нас часто в Солов'їному "жигулянти" з міста палатки ставлять, ночують. Лесик знає…— (Лесик ще більше почервонів від задоволення) — І одразу мені в серце — коль! "Ой леле! Це ж, мабуть, катові діти вогнище не загасили як слід!" А вже два тижні дощу ні краплі, все аж дзвенить — суш така… Кинувся я… ну і.. Ще б трохи, якихось півгодини, — кепські були б справи. Саме вчасно нагодився…
Лесикові вже уявляється: горить-палає Солов'їний гай, одчайдушно бореться з вогнем дід Іван… Аж тут підрулює червоний "Жигуль", вискакують з нього здоровенні, з бандитськими пиками "жигулянти" (це вони спеціально підпалили гай, бо агенти ворожої держави), кидаються на діда, але могутній дід однією рукою…
— Ну, свате, так ви ж цінний чоловік! Медаль вам треба! Ви що!
— Та яку там медаль… — махнула рукою баба Оксана. — А на що її вішати? Піджаком, бачите, вогонь збивав. Самі петельки лишилися…
майже — А взагалі цього року стільки в нашому районі випадків — Іван Семенович похитав головою. — У жнива в сусідньому колгоспі хліб зайнявся. Ледве загасили. Там клуня згоріла там кажуть, вагончик механізаторів.
— Скільки той вогонь біди робить, — закивала Зоя Михайлівна — А в хімічній промисловості то взагалі… Варто одній іскринці десь проскочити і…
— Знав би Прометей, що люди так погано дотримуватимуться правил протипожежної безпеки, ніколи б, мабуть, не крав у богів той вогонь, — усміхнувся Лесиків тато. — До речі, він не лише вогонь викрав, а ще й навчив людей різним ремеслам. Отже, і за прогрес, і за хімію-фізику вашу він теж відповідальний, Прометей…
(Продовження на наступній сторінці)