"Що-о?! — і до царя й цариці сердито — Що це ви мені за брата підсунули, який хоче зробити мені таку капость?"
Цар і цариця винувато заусміхалися:
"Та що ти, синку! Що ти! То він пожартував".
"Він же ще не дозрів, не встиг. Десять хвилин, як тільки вогнем хукати став".
"От ми його у золоту вежу посадим, він і достигне".
"Усе буде гаразд".
Кощій брови насупив:
"Дивіться!";
І всі троє зникли. Наче їх і не було. Тільки що стояли, і раптом — раз! — наче корова язиком злизала.
А цар і цариця підхопили мене попід руки:
"Ходімо, синку!"
"Ходімо, любий!"
Говорять лагідно, усміхаються ніжно, а руки як обценьки. Вхопили так, що й не вирвешся. Поставили мене на ескалатор, і потарабанив він нас нагору.
Глянув я — ескалатор довгий, кінця не видно. Та, мабуть, якийсь швидкісний. Бо не встиг я й озирнутися, як ми вже були нагорі.
Дивлюсь — кругла кімната. Підлога золота, стіни золоті, стеля золота. Кругленькі вікна, а на них золоті грати. І ніякої обстановки. Сісти навіть ніде.
"Тут тобі буде дуже зручно", — каже цар.
"Прощай", — каже цариця.
Раз! — і зникли обоє.
Підійшов я до вікна. Земля десь далеко внизу, наче з десятого поверху дивлюсь.
Раптом чую голос чийсь, дуже знайомий, а чий — ніяк не збагну:
"Спокійно… спокійно… не хвилюйся. Усе гаразд… усе гаразд… Ти все маєш. У тебе все є… Будь-яке бажання твоє буде негайно виконано. Всі люди мріють про таке. А маєш ти. Бо ти — найдостойніший. Найрозумніший. Найдобріший. Найчесніший. Усе гаразд… Усе гаразд…"
І знову я подумав: "А що? Я таки не дурний. І вчителька Таїсія Миколаївна колись на уроці казала (коли п'ятірку мені ставила). І сам відчуваю. І не злий я. Останню цукерку якось Петі Бараболі віддав. А хіба не чесний? Як урок не вивчу, завжди признаюсь. Не намагаюся обдурити вчительку, як інші".
Запекло мені в грудях, обернувсь я, хукнув через плече, де вогнегасник висів, полум'я пригасив одразу.
"А що, — думаю, — з вогнегасником дуже зручно…"
Ходжу я по кімнаті, дивлюся на своє відображення у золотих стінах, милуюся. Коли це — хлоп-хлоп! — крилами хтось за вікном залопотів, на золоте підвіконня сів. Дивлюсь — чорний ворон. Клюнув дзьобом у золоті грати і обернувся на чорного кота.
Та це ж Лаврентій!
"Слухай! — каже мені Лаврентій. — Тікай звідси швидше, бо пропадеш".
Сказав він це, і тільки тут страх мене охопив. Та що ж це робиться? Та що ж це діється? Це ж я у Змія Горинича обертаюся. Змієням Горюсиком уже став. От яка то чарівна вража сила царя Добрила та цариці Злагоди! То вони навмисне задарюють, щоб розбестити, щоб відучити трудитися…
А як же Тайфун Маруся? Хто ж її врятує? Сьогодні Кощій на ній ожениться й квит! Пропаде прекрасна дівчина, яку все наше село Гарбузяни так ніжно любить.
"Лаврентію! Голубе! Що робити? Треба ж рятувати Тайфун Марусю, а я, бач…"
Кіт Лаврентій лапою за вухом почухав і каже:
"Для того щоб когось рятувати, спершу треба самому врятуватися. Як мінімум!"
Ну ж розумний кіт!
"Лаврушо, — кажу, — то як же ж бути?"
Лаврентій знову за вухом почухав і каже:
"Бери оно заступ, копай".
Дивлюсь, стоїть попід стіною заступ, звичайний, залізний, з дерев'яним держаком.
Звідки він тут узявся?
Беру я заступ.
"Де копати?"
Кіт Лаврентій лапою на золоту підлогу показує:
"Тут".
Копнув я. Дивна річ — заступ, як у землю, в підлогу вгруз.
Почав копати. Чудеса! Кольором золото, а на дотик земля. І пахне землею. І так гарно копається.
Настрій у мене одразу став, як отоді, коли ми вчора копали.
І сама собою пісня заспівалася:
Піть-піть-піть!..
Тьох-тьох-тьох!
Ай-я-я! Ох-ох-ох!
Там соловейко щебетав!..
Співаю й чую, наче не один я співаю, а з вами усіма. І голос Тайфун Марусі виводить.
І так мені гарно!.. Однак помічаю я незбагненну, здавалося б, річ. Копаю я підлогу, а яма робиться у стіні.
Та це мене чогось не дивує. Наче так і треба. Захопивсь я, заступом розмахався, аж поки не зупинив мене кіт Лаврентій:
"Досить! Уже пролізеш. Треба тікати".
Визирнув я крізь дірку у стіні. Ох же й високо!
"Ой, — кажу. — Як же я звідси злізу? Гепнусь — мокрого місця не лишиться".
Кіт Лаврентій усміхнувся:
"Не бійся! Я тобі свої крила дам".
"А ти?"
"А я так стрибну. Ми, коти, висоти не боїмося".
Сказав, скочив мені на плечі, лапкою дряпонув ліву лопатку, праву — і вже в мене за спиною крила.
Замахав я ними і злетів у небо. І так мені легко, так мені радісно й весело, що й передати вам не можу. Літаю, перевертаюсь у повітрі, мов той голуб. Дивлюсь, а поряд ви літаєте. І підлітаєш до мене ти, Журавель, і кажеш:
"Ех, Марусик, Марусик! Не чекали ми від тебе такого".
Я хочу виправдатись, хочу щось сказати, але тут підлітаєш до мене ти, Цигане, і як уріжеш мене по зашийку…
— Правильно! — весело сказав Сашко Циган. — Бо заслужив! Я можу й зараз додати.
— Та почекай! Не перебивай! Хай договорить! — зупинив його Журавель.
— Та нема чого договорювати, — зітхнув Марусик. — Бо тут я й прокинувся…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
в якому ви довідаєтесь про приголомшливу новину, яку розповів нашим героям Петя Бараболя, а також про таємниче зникнення головної героїні
— Бач! А казав, що тобі ніколи нічого не сниться. Це ж просто здорово! Такий збіг — Журавель загадково усміхнувся.
— Який збіг? — спитав Сашко Циган.
— При чому тут збіг? — спитав Марусик.
— А при тому, що мені теж сьогодні сон приснився, — продовжував загадково усміхатися Журавель.
— Який? Про те саме?
— Ага.
— Та ти що!
— Точно.
— Ну, це вже…
Але почути, який сон приснився Журавлю, хлопцям зараз не вдалося. Бо в цю мить назустріч їм вискочив їхній однокласник, захеканий Петя Бараболя.
Хлопці йшли понад річкою і, коли Петя вискочив на стежку, спершу думали, що на річці щось трапилося, — хтось топиться абощо.
Але…
— Ой, хлопці! Слухайте! Я щось знаю! — хекаючи, випалив Бараболя. — Таке… таке… Луснете від подиву!
— Ну, що? Що?
Бараболя злодійкувато озирнувся на всі боки і приклав палець до вуст:
— Тільки — ш-ш-ш… Секрет!.. Державна таємниця!
— Вже й державна? — недовірливо скривився Сашко Циган.
— Абсолютно! — вдарив себе в груди Бараболя.
— Ну, давай! — сказав Журавель. Бараболя оцінююче глянув на хлопців.
— А ви… не той? Не викажете мене? Бо…
— Та кажи вже свій секрет! Не тягни, — нетерпляче вигукнув Марусик.
— Ти що, нас не знаєш? — образився Сашко Циган. — Коли ми кого виказували?
Бараболя знову злодійкувато озирнувсь і стишив голос:
— Так от. Я тільки що з Липок… Там, біля діда Коцюби, стіл вкопаний. Довжелезний, на все село. І лавки. І в селі про це ніхто — ні гу-гу…
Хлопці перезирнулись і, зверхньо глянувши на Бараболю, усміхнулися. Таємниця! Ха!..
Їм дуже кортіло сказати Бараболі, що то ж вони самі вкопували вчора оту "таємницю", і ще трохи — й Марусик, мабуть, таки б не втерпів…
Та… Бараболя чи то не помітив їхніх зверхніх усмішок, чи не зважив на них.
— І знаєте, для чого той стіл? — Бараболя стишив голос аж до шепоту. — Для прийому. Державного!
Хлопці знову перезирнулись, але вже без усмішок.
— Що?
Бараболя переможно глянув на них:
— Справа в тому, що онука діда Коцюби виходить заміж… Хлопці закліпали очима:
— Ну й що?
Тепер уже Бараболя зверхньо усміхнувся:
— А ви знаєте за кого?
Він швидко закивав пальцем і, коли хлопці прихилили до нього свої голови, урочисто прошепотів:
— За сина дуже відповідального чоловіка… з міністерства…
Хвилину всі мовчали, потім Журавель спитав:
— А ти звідки знаєш?
— Знаю… Мені Віталька Бобинець сказав. Він чув, як його тато з бригадиром Бобешком про це балакав. І голова стіл оце наказав поставити. Бо з Києва приїдуть… Онука, мабуть, із женихом, і відповідальний тато з міністерства, і хто його ще зна хто. Одне слово, державний прийом!
Бараболя замовк і повільним поглядом обвів хлопців. І якось одразу скис. Мабуть, він чекав од них іншої реакції. Більш захопленої, чи що. Чекав, що вони будуть охати, ахати й розпитувати. А вони мовчали.
— Ну… ну, я біжу! Ніколи мені,— махнув він рукою й побіг.
— Поспішає всьому селу по секрету таємницю відкрити, — хмикнув Сашко Циган.
— Щось мені не віриться, — сказав Журавель.
(Продовження на наступній сторінці)