— Зовсім випадково, — винувато стенув плечима капітан Горбатюк. — У мене в педагогічному добрий знайомий. Голова профкому. Колись проходив свідком в одній справі. Зустрівся, розговорився…
— Все одно не вірю, — похитав головою капітан Попенко.
— Я теж… Не хотів би… Але факти — вперта річ.
Розділ VI
"Демонтаж" хати. Таємниця бабиного льоху
Хату Надежди Криничної розвалював екскаваторник Андрій Дудка, присадкуватий, невисокий на зріст, із привітною білозубою усмішкою на замурзаному запилюженому обличчі і веселими очима, що лукаво виблискували з-під насунутої на лоба засмальцьованої кепочки.
— Дребедєнь! Ми це за півгодини… Валять не будувать. Дребедєнь!
Він служив колись під Москвою, привіз із армії це російське слівце і повторював його на кожному кроці.
Андрій ловко орудував важелями, і слухняний ківш підчіплював знизу дах і тягнув на себе. І дах сповзав із хати, наче хвацько зсунутий набакир капелюх. І тут же розвалювався на трухляві крокви, гнилі дошки з неохайними шматками руберойду, що вкривав колись дах. Потім ківш підчіплював стіни, і вони валилися, здіймаючи куряву, із глухим стогоном. Здавалося, хата не хотіла вмирати, опиралася, ремствувала, протестувала. Але те тривало недовго.
Справді, через якихось півгодини, а то й менше, на землі лежала вже безформна купа уламків. І лише піч вистромлювала з-під того мотлоху димар-шию.
— Дребедєнь! Ну, Васько, розбирайте, — усміхнувся Андрій до тата. — Багато, звичайно, гниляку, але є дерево й нічогеньке. Буде й сарай перекрити. І взагалі у господарстві знадобиться. А хатнище я завтра під'їду й вивезу. Дребедєнь!
Екскаваторник Андрій якось одразу засимпатизував Жениному татові, Василю Сергійовичу, перейшов із ним на "ти" і називав Васьком — вони були майже однолітки.
Щоб розбирати і розтягати отой завал, треба було ломи, сокири. Тато побіг по сусідах позичати І прийшов уже не сам, а… з тим коротко стриженим беззубим дідком, якого зустріли хлопці біля цвинтаря і який розказав їм про Георгіївський монастир. Звали дідка Захар Антонович. Він позичив татові лома і дві сокири й добровільно зголосився допомогти у "демонтажі" хати (як висловився Женин дідусь) Якось так вийшло, що й керівництво "демонтажем" узяв на себе Захар Антонович Хоча тато спершу поставився до цього ревниво. Бо, як ви пам'ятаєте, любив сам "вирішувати питання". Але компетентність Захара Антоновича у цій справі дуже вже явно перевищувала татову. І тато змирився.
— Оцю дубову шулу тягніть осюди, на цю купу, то згодиться — на стовпці для огорожі абощо, — командував Захар Антонович. — А це гнила соснина, піде на дрова, сюди її. А ви, хлопці, збирайте шеретівку і теж зносьте сюди. Тільки пильнуйте, щоб на гвіздок не нахромиться.
Хлопці вперше чули слова "шула", "шеретівка" і позирали на Захара Антоновича з цікавістю.
А дідусь так той просто був у захваті, раз у раз підморгував хлопцям і шепотів:
— Га? Га? Колор-р-ритна фігура!
Тато поправляв пальцем окуляри на носі й підморгував дідусеві:
— Придивляйтесь, придивляйтесь. У п'єсу вставите.
Та, незважаючи на допомогу Захара Антоновича й на те, що працювали дружно, впоратися з "демонтажем" до вечора вони не спромоглися.
Вже й сонце сіло, а роботи ще було — гай-гай!
— Гм! — тато почухав потилицю. — А завтра ж удень Андрій приїде вивозити хатнище. Ми ж домовилися…
А останній автобус до електрички о пів на дев'яту.
— А ви в баби заночуйте. Завтра неділя. З ранку до обіду й закінчимо, — сказав Захар Антонович. — Вона сама, місця вистачить. Та й у мене хтось може…
— Та дома ж хвилюватимуться. Особливо через Вітасика…
— А ви подзвоніть.
Так несподівано, на радість Жені й Вітасику, вирішилося питання про ночівлю у Завалійках. Баба Секлета теж була задоволена.
— О! І мені веселіше А то тільки з курями й балакаю.
Поки тато дзвонив Вітасиковим батькам, баба Секлета зладувала на стіл.
Дідусь заходився витягати з сумки свої харчі, та баба не дозволила:
— Не ображайте! Ви мої гості. Я вас і частуватиму.
— Та нам же стільки з дому надавали! — вигукнув дідусь. Але баба заперечливо похитала головою.
Дідусь покірно зітхнув:
— Куди ж його дівати? Пропаде ж. Така ж теплінь. Може, хоч у льох поставити?
Баба якось дивно подивилася на дідуся.
— Та поставити можна, тільки… — баба на мить затнулася. — Він може щось і забрати.
— Хто? — спитав дідусь.
— Та хто ж?.. Рукатий! — сказала баба.
— Який "рукатий"? — здивувався дідусь.
— Той, що забирає. Не знаєте? — докірливо мовила баба, наче дідусь виявив непростиме нерозуміння самоочевидної речі.
Дідусь знітився і мовчки запитально перезирнувся з хлопцями.
— А може й сусідка, — здвигнула баба плечима.
— Яка?
— Та… — баба явно не хотіла говорити.
— Що у вас льох — спільний з кимось?
— Та ні! Чого там спільний. Мій льох.
— Він що — не замикається?
— Замикається. Чого б це не замикався. Замок добрячий. І ключ оно на гвіздку.
— То як же вона може забрати?
— А хто її зна. Вчора ж забрала. І позавчора.
— Що?
— Позавчора сиру півтарілки. А вчора глечик молока.
— А яка ж це така ловка сусідка у вас?
— Та яка ж… Надежда… Кринична…
— Що? — дідусь знову перезирнувся з хлопцями. Тепер уже розгублено. Хлопці роззявили роти.
— Та вона ж, вибачте, померла десять років тому, — усміхнувся через силу дідусь.
— Тож-то й воно… Ви, мабуть, думаєте — божевільна баба, несповна розуму. Склероз старечий…
— Та ні, але… — дідусь зам'явся.
— Ви, звісно, людина вчена… Але і я телевізор дивлюсь. І газети читаю. А ви думали! — баба переможно глянула не на діда, а чогось на хлопців. — Навіть серйозні академіки вважають зараз, що після смерті людини душа її не вмирає, а десь… я не знаю, як це називається… забула… розумне якесь слово є…
— Але ж душа молока не п'є і сиру не їсть, — уїдливо докинув дідусь.
— Не знаю… — зітхнула баба Секлета. — Але… тиждень тому наснилася мені покійниця… Надежда… Наче стоїть на вгороді, біля льоху, усміхається. І каже: "Скоро до вас, сусідко, прийду… Дивіться, щоб частуваннячко було гарне". І зникла. Ну, я не дуже на той сон зважила. Погода, думаю, зміниться… Небіжчики завжди на переміну погоди сняться. А оце позавчора спускаюся в льох по сир. Вареники з сиром на обід зварити надумала. Там у мене на ослінчику стояла повна тарілка сиру, мискою накрита. Підняла миску, глип — ні сиру, ні тарілки. Тю! Невже, думаю, такою стала забудькуватою. Спожила сир і забула… Розстроїлася трохи, бо ж на пам'ять поки що не скаржилася, навпаки, хизувалася навіть, що склероз мене ще не бере… Та не дуже й сумувала. Подумаєш, тарілка сиру. А оце вчора полізла знову — по молоко. Дивлюсь — стоїть на ослінчику тарілка порожня, без сиру. А глечик із молоком зник. Овва!.. І одразу той сон згадався. Про Надежду Криничну.
— Може, хтось лазить у ваш погріб, — сказав дідусь.
— Як же б він лазив? Двері міцні, на замку. Дірок у погребні нема.
Тут прийшов тато.
— Про що це ви?
Йому розказали.
— Гм, — поправив він окуляри на носі. — Інтересно. Ану ходімо глянемо на той льох.
Пішли всі гуртом.
Погребня була стара, вкрита мохом, але міцна, мурована, з дубовими, оббитими залізом дверима, на яких висів здоровенний, ще, мабуть, дореволюційний фігурний клепаний замок.
Баба зі скреготом той замок відімкнула, зняла, і вони один по одному почали спускатися кам'яними сходами вниз.
Стіни льоху теж були муровані, вкриті пліснявою, аж чорні, мокрі від сирості.
— Скільки ж йому років, цьому льохові? — спитав дідусь.
— Може, двісті, а може, й усі триста, — сказала баба. — В усякому разі мій дід казав, що його дід розповідав, як його дід у цьому льохові, хлопчиком будучи, від турків ховався. Тоді усю сім'ю їхню, крім нього, турки вирізали, бо тато його був сотником запорозьким.
— Ич, який льох історичний! — сказав дідусь, і очі його при тьмяному світлі брудної, наче теж вкритої мохом лампочки, спалахнули вогнем цікавості.
— Тут вам, папа, матеріал для нової п'єси буквально на кожному кроці, сам у руки лізе, — не без іронії сказав тато.
Льох був великий, довгастий, і дальній його кінець тонув у напівтемряві, оскільки лампочка світилася біля входу. Але можна було розрізнити, що там стояли бочки з квашеною, мабуть, капустою, солоними огірками абощо. А далі, відгороджена почорнілими дошками, горою була насипана картопля.
— Може, хтось там ховається? — сказав дідусь. — Заліз і сидить, на сир та молоко чекаючи.
(Продовження на наступній сторінці)