Полковник Чорба, з’явившись зі своїми гусарами у село Галаганівку, прикордонне з польськими володіннями, і, не входячи у Польщу, став писати запрошення Неживому, аби він приїхав до нього зі своєю зграєю для якихось переговорів ("для неякогось уговору і ради"). Гайдамаки говорять, що Чорба робив це "підманом". Польські ж письменники повідомляють, що Чорба запросив Неживого на бенкет (zwabiwszy na ucztę). Довго гайдамаки не піддавалися обману, та переконання у солідарності своїх дій і політичних планів з діями і таємною політикою Росії спонукало Неживого, як і інших гайдамаків, довіритися російському генералові. Він залишив Медведівку і рушив зі своєю зграєю до Чигирина, де й звелів очікувати себе, а сам з єсаулом своїм, яким був призначений медведівський писар, і з сотником міста Канева, який також служив у нього під командою, відправився до Чорби. Замість бенкету і наради, на Неживого та його ад’ютантів там чекали кайдани: Чорба негайно звелів арештувати їх і закувати у заліза. Залишена під Чигирином зграя відправила у Галаганівку нарочного для розвідування, яка доля спіткала їхнього командира, і, повернувшись, той об’явив, що Неживий, його єсаул і канівський сотник взяті під караул. Не маючи проводиря, зграя відразу розсипалася, а потім, зібравшись знову малими групами і обравши собі проводирів, гайдамацькі зграї Неживого продовжували свою справу у менших масштабах, виходячи на здобич з лісів либединського монастиря і знову ховаючись у цих лісах при найменшій небезпеці.
Проводирем подібної зграї, яка склалася з роздрібнених частин зграй Неживого, є Бондаренко.
Бондаренко був малоросіянин, російський підданий, а не поляк, і народився у лубенському полку чигирин-дубровської сотні у селі Могулевці. Батько його був Василь Бондар, "звання посполитого". Коли син його Федір Бондаренко, майбутній гайдамак, був ще дитиною ("будучему йому ще малолітну"), Бондар перейшов у Польщу і оселився в чигиринській губернії в селі Чаплинцях. Після смерті батька жив там і Бондаренко. 1768 року, коли гайдамаків розбили під Уманню, "у петрів піст" до села приїхав Неживий, або, як висловлювався потім на допиті Бондаренко, "неякись (якийсь) Семен Неживий". Називаючись запорозьким козаком, "уманським курінним", Неживий "об’їздив усі тамтешні околичні села", прибув і на батьківщину Бондаренка, оголошуючи при тому, що у нього є неякийсь дозвіл а від кого, він, Бондаренко, по своїй простоті (як сам сказав на допиті) не дошукувався, — збираючи чату, при якій йому бути командиром, і йти з нею в Лядщину на викорінення ляхів і жидів".
Бондаренко, як сам зізнався згодом, можливо й фальшиво, "будучи тим дозволом, ним (Неживим) оголошеним, переконаним, і до того ж бачучи, що багато тамтешніх мешканців, залишивши свої домівки і чимале майно, йдуть до нього у команду, і сам спокусився йти з ним разом, куди накаже. Так, залишивши у Чаплинці мати свою і все своє майно, пристав до чати Неживого, в якій було до ста чоловік кінних і піших, одних з ратищами, інших з мушкетами, а третіх тільки при шаблях".
Взагалі свідчення Бондаренка, відібране у нього в запорозькому "військовому секвестрі", має стільки ж стосунку до обставин, що проясняють подвиги Неживого, скільки й пригоди самого Бондаренка. "Зібравши ту чату, він, Неживий, у Лядщину ніколи не ходив, а стояв з нею у тамтешньому селі Медведівці, близько двох тижнів, і, стоячи, об’їздив околичні чигиринські губернії і села і де тільки худобу жидівську знаходив, всю забирав, не завдаючи при тому більш ніякого збитку, бою і образ, продавав трішки великоросійським і лядським купцям, а гроші від них брав за договірними цінами і пускав у дуван (поділ), на свій розсуд, кому що дати, завдяки чому і йому, Бондаренку вдалося назбирати сто рублів".
Потім, як відомо, зграя Неживого розсіялася, коли Чорба "підманом" зазвав до себе головних їх командирів, і забив їх у колодки. Бондаренко залишився на волі. Спійманий згодом запорозькими командами у степах, при допитах у коші він говорив про себе як про особу зовсім неважливу у гайдамаччині, що ніби після арешту Неживого його підмовив якийсь запорожець йти з ним у Січ, що у дорозі біля хутора полковника Щербини (яким володіє, як він чув, неякийсь сербин Шорба) тамтешніми мешканцями він був спійманий, але потім "втік звідти, дійшов до запорозького степу, де й був полковим старшиною Павлом Попатенком знайдений, взятий і представлений у військову пушкарню".
Навіщо він пробрався у запорозький степ у Польщі, на якій справі його спіймали, Бондаренко благорозумно замовчує на допитах. Між тим польські письменники говорять, що у Бондаренка була велика "орда", і був він не простий, не рядовий гайдамак, а "ватажко", що його зграю переловив Щербина, сотник з Макарова, з своїми козаками, і що за цю вірність і послугу за представленням свого поміщика Кастана Лющанського король рішенням сейму нагородив Щербину шляхетством і грошовою платнею (kwota) для купівлі землі.
Після Неживого і Бондаренка був спійманий Саражин. Семен Саражин був гусаром 4-ї роти "чорного" сербського полку. Втікши з новоросійських поселень, Саражин переховувався у Запорожжі, але там був звинувачений у злодійстві і вбивстві і приречений до смертної кари — посадженням "на гостру палю" (на кіл).
З допомогою сподвижників він втік і зробився одним з важливих ватажків гайдамаків, відрізняючись від інших зухвалістю і жорстокістю. За прикладом усіх буйних голів, він пішов у Польщу в той час, коли там спалахнув бунт, і брав участь в уманській різні. Коли з прибуттям під Умань російських загонів російські гайдамаки пішли звідти, пішов і Саражин, щоб діяти на чолі окремої зграї. Незважаючи на те, що у Запорожжі він був приречений на смерть, Саражин не побоявся з’явитися туди для вербування собі товаришів. На річці Грузній він зійшовся з гайдамаками Остапом Доном, Іваном Вовком, Олексою Дейнекою і Савкою Тараном і людей цих "порадою на входження у Польщу для грабіжництва спонукав". Вони вийшли у Польщу, "подаючись" до Білої Церкви, і там, пограбувавши по дорозі ляхів, які їхали в Умань у пошуках захисту "від гайдамацьких партій, що проходили тамтешніми місцями", повернулися для дувана (поділу) награбованого добра до Найдьонових байраків. Потім пограбували якийсь хутір і повернулись до Запорожжя і з Запорожжя знову ходили на розбій. Та одного разу, повертаючись з своїх гайдамацьких екскурсій, вони були настигнуті запорозькими роз’їзними командами і взяті у полон, крім Саражана. Та й Саражину недовго довелося гуляти на волі: подібно до інших ватажків — Волошина, Шеремета і Губи, він був спійманий і відданий у руки правосуддя.
Журба й тридцять його товаришів були вбиті у битві з карабінерами.
Та після захвату ватажків сама гайдамаччина все ще не припинялася. Про уманську різню та участь у ній запорожців дізналися врешті у Петербурзі. Государиня з невдоволенням сприйняла звістку про події у польській Україні і в суворій грамоті висловила свій гнів запорожцям.
Щоб відвести від себе грозу, запорозький кош представив свої виправдання і графу Рум’янцеву, і государині. Зібрані були також свідчення як від взятих у полон гайдамаків, так і від запорозьких козаків, а також виписаних зі справ коша докази того, що хоч Залізняк і належав колись до запорозького козацтва, але ще з 1762 року перестав числитися у військових реєстрах і ніколи не носив звання полковника запорозького війська. Відомості ці Запорожжя представило російському уряду для доказу своєї непричетності до кривавого заколоту на польській землі і для захисту своєї давньої слави, якою так дорожило Запорожжя. Кош доводив, що не мав ніякої солідарності з тими проводирями ватаг, які, набравши звідусюди бродяг, наймитів і рибалок, що ніколи не мали стосунку до запорозької громади, видавали себе за чиновних людей Запорожжя — полковників і отаманів, а також і своїх співумисників називали запорожцями тоді, як вони і не бували на Запорожжі, що захоплених різними командами гайдамаків кош не знаходить у своїх курінних списках і що кош не тільки не посилав від себе команд під Умань для винищення поляків і євреїв, але навіть жодного козака не відпускав у Польщу на цю мерзенну справу. Одним з доказів непричетності гайдамаків до Запорожжя вказувалася та обставина, що гайдамаки нападали на маєтки запорозьких козаків і між іншим пограбували зимівник одного з найзаслуженіших запорозьких старшин Сидора Білого, і що якби гайдамаччина була продуктом Запорожжя та його синів, то менш за все гайдамаки стали б робити зле самим собі і своїм товаришам. Кош доводив, що гайдамаки — наброд, який не належав жодній народності, хоч між них могли бути і запорожці. Потім кош відправив свої команди для переслідування тих гайдамаків, які уходитимуть з Польщі із здобиччю на Запоріжжя і проходитимуть запорожськими землями.
Отже, гайдамаки були оточені військами з усіх боків. По кордонах їх піджидали російські і запорозькі роз’їзні команди. Російські ж і польські команди (надвірні) вишукували гайдамаків в польській Україні і спійманих віддавали на страту. Гонитва була повсюдна. Озлоблені поляки мстилися страшно за все, що їм заподіяла гайдамаччина. Регіментар Стемпківський, з’явившись з командою у Лисянку, нагадав мешканцям цього містечка, як вони заодно з гайдамаками повісили на одній балці ксьондза, єврея і собаку, і повторив над ними цю злу насмішку: без суду і слідства, він наказав повісити у Лисянці шістдесят обивателів. Усі села і містечки, що волею чи неволею брали участь у повстанні, постраждали: російські і польські роз’їзні команди, вивідуючи про всіх селян, так чи інакше причетних до бунту, забирали їх і висилали для виконання над ними судових вироків або просто страти без будь-якого суду, найчастіше такі жертви помсти відправлялися до містечка Кодні, неподалік від Житомира, де стояла "військова команда", в там, над викопаною глибокою ямою, на краю якої була влаштована плаха, кат сокирою відрубував голову і скидав у яму разом з тулубом. А коли наповнювалася одна, копали другу. У цьому місці таким чином велика кількість поселян була позбавлена життя.
Могли там траплятися і безвинні жертви, за злим наклепом звинувачені у злочинстві (говорить Кваснєвський), адже досить було найменшої підозри, щоб довести причетність того чи іншого будь-яким краєм до заколоту.
Разом з тим від польського уряду йшли нагороди і милості тим, хто під час заколоту лишився вірним своїй владі або діяв проти бунтівників, не допускаючи й інших до повстання. Так, осадчий села Підвисокого, що лежало в уманській волості і було велелюдним, коли повсюди по сусідству розгорівся бунт, нікого з селян не допустив до цього, а тих, хто хотів пристати до бунтівників, відмовив від цього або втихомирив (uskomił) і тим відновив спокій, за що після придушення в Україні заколоту не тільки сам був звільнений поміщиком від усіх повинностей і платежів, а й селу своєму приніс багато добра (wiele dobrodziejstw). Козацький полковник богуславського староства Шелест, який брав дійову участь у заспокоєнні селян свого староства і втихомиренні бунту, нагороджений королем золотою медаллю з портретом Станіслава Августа для носіння на шиї. Королівську нагороду отримав також начальник надвірної міліції староства канівського Оксентій (Oxenty).
До самої осені тривала гонитва за гайдамаками і рубання голів правому й винуватому. До осені, коли гайдамаки за звичаєм мали повертатися з Польщі у свої степові гнізда у балках та байраках, у зимівники та на острови ріки Буга, щоб на самоті і вдалині від переслідувачів провести зиму, Запорожжя виставило на кордонах Польщі і степах нові роз’їзні команди, так що в полі у них знаходилося до 3000 козаків, відряджених від усіх 38 куренів. Керувати цим військом було доручено найхоробрішим з військових старшин — Макару Нагаю, Олексію Чорному, Андрію Лук’янову та полковнику Андрію Кійнашу.
Цим військам дано було від кошу таку інструкцію: "Багатьма ордерами від його сіятельства пана генерал-аншефа і кавалера графа Рум’янцева і пана генерал-аншефа губернатора київського Воєйкова кошу пропоновано, щоб до бунтівників у польській області України, тамтешніх підданих народів ніхто з тутешніх підлеглих тікати не міг. Так само, як і звідти ті ж бунтівники заходити у сії межі, застосовувати кошу всякі можливі засоби. Про що і височайшою її імператорської величності грамотою, надісланою з нарочним обер-офіцером війську запорозькому низовому, найсуворішим чином підтверджено. І хоч для знищення таких злочинців відправлені з війська запорозького низового з командами пани військові старшини: Макар Нагай і Олексій Чорний, але, це підтверджується і нині отриманими у коші повеліннями від високих генералітетів, щоб зазначених бешкетників переловити, у коші визначено: до згаданих панів старшин ще команди примножити і до них з відповідною настановою призначити вас та полковника Андрія Кійнаша".
Командирам цим наказувалося, прийнявши команду, слідувати у бугоградівське відомство, головне поприще гайдамаччини, і, прибувши туди, усім старшинам з’їхатися в одне місце з усіма командами. Там Олексій Чорний мав взяти у свою команду козаків з десяти куренів, Кійнаш з дев’яти, Нагай теж з дев’яти і Лук’янович з десяти куренів, і всі ці команди розташувати певними ставками: Олексій Чорний повинен був стояти у пониззі річки Єланки в Одерищах, Андрій Кійнаш на річці Чорному Ташлику біля Робленої могили, Макар Нагай у Бешбайраках, а Лук’янов поблизу Мертвоводдя, "у закритих місцях", які належать землям запорозького війська. Команди ці повинні були по всьому кордону "ставка від ставки" робити безупинні роз’їзди і старанно наглядати, чи не будуть бігти з Польщі у тутешні місця або чи не наважиться хтось з тутешніх підлеглих піти у Польську Україну в однодумство з тамтещніми бунтівниками", таких наказувалося "переловити", а потім "переловивши, надсилати з усім, що при них буде, до коша для вчинення з ними, як належить".
"Якщо проти очікування (говориться далі в інструкції), зборище злочинців виявиться надто великим і взяти його комусь з вас буде незручно, у такому разі нарочними дайте знати один одному у ставки про те, що потребуєте допомоги, під час опору злочинців чинити з ними, як з розбійниками і порушниками загального спокою".
"Якщо вам при патрулюванні кордону в якомусь місці трапиться з’їхатися з кримськими татарами і ті почнуть вас питати, навіщо ви тут з командами їздите, ви повинні їм чемно, без будь-якої суворості, пояснити, що ви маєте за мету переловити розсіяні російськими командами у Польщі гайдамацькі зграї. При випадкових зустрічах з татарськими роз’їздами, стережіться того, щоб не дати жодного приводу до сварки, навіть, якщо від татар буде такий привід, усіма засобами уникати непорозумінь і чвар, пояснюючи, що такі вчинки не мають нічого спільного із дружбою сусідів, і якщо їм і нанесені якісь образи, то хай поскаржаться начальникам, від яких отримають справедливу відповідь. У кримські ж кордони не в’їжджати ні в якому разі!"
Взагалі у всіх розпорядженнях як вищого російського уряду, так і запорозького коша зокрема, проглядає побоювання і неприховане небажання зіткнень з Кримом і Турцією. Так, коли гайдамаки розорили усю польську Україну і влаштували нечувану різню в Умані, російський уряд, видимо, не дуже переймався цим явищем: в Україні гинуло населення великих міст, піддані Речі Посполитої знищувались тисячами, а Воєйков з Рум’янцевим, які могли зупинити ці шаленства, надто пізно надумали допомогти Польщі. Та коли єсаул Залізняка напав на Балту і сам Залізняк заволодів Голтою, містечками, що належали Турції, і коли у цих містечках було зарізано лише три єврея — турецьких підданих та кілька інших осіб не польського підданства, тоді і Рум’янцев, і Воєйков дуже стривожились і поспішили відправити у Січ грізні ордери. Точно так само і запорозький кош, даючи ордери своїм роз’їзним командирам, суворо попереджає, як чемно їм треба поводитись з татарами, навіть, якщо ті даватимуть привід для зіткнень. З того ж почуття обережності, роз’їзним командам ставилося за обов’язок під час роз’їздів, "придивлятись, чи немає де татарських зібрань, а якщо є, то в якому вони зверненні і військовій готовності і намірі, секретно розвідати і після достовірного підтвердження рапортувати у кош".
Врешті інструкція суворо наказувала командам, "перебуваючи у своїй дистанції і в роз’їздах, мати міцну і недрімливу пересторогу з денними і нічними караулами". Потім, "перебуваючи у цьому відрядженні, ні в чабанів кримських, ні в кого з закордонних і місцевих народів нічого не брати і не ображати, а команди не розпускати і не зходити зі степу, і бути завжди у роз’їздах до нашого особливого розпорядження, і що буде відбуватися, про те часто рапортувати у кош".
І справді, до самого листопада роз’їзні запорозькі команди не сходили зі степу, незважаючи на те, що прийшла сувора пора року, і при постійній і важкій праці, зазнавали багато незгод. Однак, результати стоянки у степу цього тритисячного війська було те, що воно захопило трохи більше 200 гайдамаків, менш значних, ніж ті, що вже були спіймані у польській Україні. Це були ті з запорожців і бродяг, які пробиралися на зиму у свої розбійницькі глухі закутки, тікаючи від переслідувань роз’їзних російських і польських команд всередині польських володінь і не знайшовши там прихистку у поселян. Усіх їх доставили у кош для суворого суду і суворої страти.
Про останні дні Залізняка, Неживого, Швачки, Бондаренка, Саражина, Губи, Дейнеки, Волошина, Шеремета, Вовка, Дона, Тарана і Галайди ми не маємо жодних відомостей. Моживо, згодом ці архівні документи відшукають і опублікують, але тепер ми змушені обмежитися тим, що зберегла для нас народна пам’ять. Народна пісня говорить, що полонений Залізняк перебував у Києві і в "печерському богу працював", тобто сидів у в’язниці і його виганяли на роботи разом з іншими арештантами. Гетьман обох сторін Дніпра був зрівняний з простим рядовим арештантської роти. Ось як про це говорить пісня:
Ступай, ступай, Залізняку, годі вже гуляти,
Підем в Київ, у печерське, богу работати.
І говорить Максим козак, сидючи в неволі:
"Не будуть мать вражі ляхи на Вкраїні волі!
Течуть річки з всього світу до Чорного моря —
Минулася на Вкраїні жидівськая воля!"
Інша пісня, народність якої сумнівна і яка називається "Плач Залізняка у тюрмі", говорить від особи цього народного героя, який звертається до Дніпра:
Батьку Дніпре, в море течи
Та й назад вернися,
Мий каміння та в них плещи,
Та звісточку дати не барися.
Народна пам’ять таким чином, ніби зрівняла Залізняка і Хмельницького, чи не однаково співчуваючи тому й другому як поборникам народної волі, національності, релігії і політичної незалежності України. Народ бачив в результаті дій того й другого ту ідею, що "вражі ляхи вже не матимуть на Україні волі" і разом з тим "минулася на Україні і жидівська воля". Часто народні симпатії розходяться з симпатіями істориків, і якби не зображувала історія Залізняка недолюдком, у народі все ж таки залишиться спогад про нього як про героя, поки у народу не з’ясується погляд на свою минулу історія і він не почне дивитися на народних діячів, як він сам висловлюється, "по-вченому", "по-письмовому". Це те саме, як би історики, особливо олександрівської епохи ні підносили пам’ять про Аракчеєва як адміністратора і політика, народ, мабуть, ще довго співатиме:
Ох, розсукин син Ракшей дворянин.
Солдат гладом поморив…
Яка доля спіткала ігумена Мельхіседека, головного винуватця уманської різні і усіх жахів, що передували їй і супроводжували її, про це зовсім немає відомостей. П. Скальківський, називаючи Мельхіседека "жорстоким ігуменом" і звинувачуючи його у всьому, що відбувалося на Україні у 1768 році, говорить, що "під його впливом пало стільки безвинних жертв", що на Запорожжя, якому він бажав помститися, "лягло одвічне тавро безславності". Про долю цієї загадкової особистості п. Скальківський розповідає зі слів пані Кребс, яка з свого боку повторює те, що чула від польського бригадира Голієвського, особистого свідка події. Голієвський, будучи тоді поручиком гвардії народової і служачи у команді жорстокого регіментаря Стампківського під час взяття гайдамаків під Уманню, був присутній при страті Гонти. За його словами, Стемпківський, очолюючи загін кавалерії, складений з самого польського католицького дворянства і з 8 гарматами оточив либединський монастир під час утрені. Мельхіседек з кількома ченцями вийшов назустріч полякам, як до богомольців. Та побачивши грізне обличчя Стемпківського, зрозумів, що він прийшов не за благословенням, і запропонував йому на срібній таці чотири тисячі червінців викупу за себе і за монастир. Та це не могло змилостивити жорстокого поляка, який невідомо, де був і що робив тоді, коли Залізняк був у силі. Стемпківський наказав своїм солдатам вкопати у землю гострий кіл і за його наказом кати схопили ігумена. На всі протести і скарги Мельхіседека регіментар відповідав тим, що показав йому благословення, яке він дав Залізняку і знайдене на грудях у Гонти під час його страти. Ігумен був замучений на палі, а двом монахам відрубали голови. Кажуть, що монастир пощадили, а кіл, на якому вмер ігумен, стояв ще у 1820 році, збережений селянами як пам’ять жорстокого поводження поляків з православними.
Тучапський же говорить, що Мельхіседека разом із Залізняком та іншими призвідниками уманської різні відправили у Москву, де їх били батогом на площі і заслали до Сибіру. Мельхіседек нібито невдовзі був помилуваний і повернутий до Києва, де став архімандритом. Інші кажуть, що Мельхіседек раніше втік у Малоросію, виправдався там від усіх звинувачень і отримав монастир в управління.
Взагалі треба сказати, що ті з гайдамаків, які потрапили до рук польського правосуддя, побільшості покарані смертю. Ті ж, кого судили в Росії, найчастіше биті батогом, на той час національним знаряддям кари, яким били і сподвижників Пугачова, і отаманів понизової вольниці, починаючи від Іванова і кінчаючи Замітаєвим.
Розділ XXV
Сучасники уманської різні, люди, думки яких мають ціну в очах польських письменників, засвідчують, що Польща у період цього нещасного заколоту, крім знищення і втрати майна на багато мільйонів, втратила до двохсот тисяч чоловік! У це величезне число вони включають і вбитих гайдамаками, і померлих з голоду під час переховування від гайдамаків, і загиблих від інших причин, пов’язаних з бунтом народу, включають і самих гайдамаків, страчених на пласі, на шибениці і на палі, вбитих у сутичках з військами, яких, втім, було небагато, і поселян, покараних смертю за причетність до бунту. Включають у це число і тих, хто загинув від гайдамаків вже через їхнє криваве захоплення: коли для бунтівників вже не стало ні поляків, ні жидів і вони кинулись на заможних селян, сипали їм вогонь за халяви, аби ті призналися, де в них заховані гроші.
Двісті тисяч чоловік, загублених гайдамаччиною одного 1768 року, складають таку величезну втрату, яку людство зазнало тільки від найспустошливіших війн. Новітня історія доводить нам, що навіть такі згубні війни, як германська (австро-пруська 1866 року) та італійська знищили народу менше, ніж бунт селян, піднятий Мельхіседеком і Залізняком, і тільки кримська та північно-американська міжусобна війна перевершують гайдамаччину спустошливістю. За відомостями, виведеними п. Покровським на підставі дослідження Леруа Больє (Les guerres contemporaines), виявляється, що війни, розпочаті та закінчені в останні 15 років, згубили народу: американська 800.000 чоловік, кримська 784.000, експедиція французів 65.000, італійська та германська обидві по 45.000, шлезвігська 3500 чоловік.
Такі народні рухи, як пугачівщина і гайдамаччина, саме тим і жахливі, що вони нищівніше від найжорстокіших війн. Якщо у кримську та американську війну загинуло так багато народу, то це цілком природно, оскільки і та, і друга війна велися протягом кількох років. Між тим пугачівщина тривала рівно рік і згубила народу, можливо, не менше кримської війни. Гайдамаччина, а саме різня, проведена за закликом Мельхіседека і Залізняка, за які-небудь три-чотири місяці винищила 200.000 народу.
Та при такому нищівному характері гайдамаччини, величезне значення її в історії Росії тільки тоді цілком визначиться, коли ми з’ясуємо її органічний зв’язок з пугачівщиною і при цьому вкажемо на ту обставину, досі ніким не помічену, що початок пугачівщини почасти лежить у гайдамаччині, і що гайдамаки були не останніми діячами у підготовці пугачівського заколоту. В архівних документах часів Пугачова ми знайшли указання на прямий, безпосередній зв’язок народного руху у Малій Росії з народним рухом у Великій Росії.
Коли Росія втручанням у справи Польщі знищувала плани барських конфедератів і проводирі конфедерації Пулавський, Потоцький та інші, взяті у полон російськими військами, заслані до Казані і Сибіру, то з почуття помсти до Росії вони брали дієву участь у пугачівщині: допомагаючи Пугачову, Пулавський і Потоцький хотіли виграти у Казані і взагалі у Поволжі те, що втратили у Барі і взагалі у межах Речі Посполитої. Як виявляється тепер, те саме робили і гайдамаки. Вже в історії понизової вольниці ми не могли не звернути уваги на те, що між поволзькими розбійниками вельми часто траплялися малоросіяни і не один отаман вийшов з Малої Росії. Такими були отамани Шагала, Дегтяренко і Беркут. Простих розбійників з малоросіян було ще більше; вони брали участь у всіх народних смутах у Поволжі. Малоросіяни є діяльними помічниками усіх самозванців, як це можна бачити і з наших монографій про самозванців Богомолова і Ханіна. Ми помітили тоді наздогад, що між цими особами були вірогідно й такі, хто брав участь колись у гайдамаччині і в уманській різні, ї хто потім, після розгрому гайдамацьких зграй російськими, польськими і запорозькими загонами, розбрелися по Росії "з ножами за халявою".
Тепер ці припущення підтверджуються документами, про які ми раніше не знали і з яких видно, що справа Мельхіседека і Залізняка, розпочата за Дніпром у тясмінських лісах, не зупинилася на Умані, а пішла у глибину Великої Росії — через Яїк, Оренбург і Казань до Сибіру, по всьому Поволжю. Торкнулась Нижнього, Воронежа, Тамбова, Саратова, Симбірська, навіть Москви і Петербурга, і закінчилася стратою Пугачова. В одній архівній справі епохи пугачівщини ми знайшли допит одного пугачівця, який був учасником гайдамаччини і уманської різні і зі свідчень якого видно, що південно-російські гайдамаки не тільки брали участь у пугачівщині, а й підготовляли її з почуття помсти "великоросіянам" за те, що вони утискали гайдамаків і урізали права і вольності козацькі.
Участь гайдамаків у підготовці пугачівщини задумана саме у той рік, коли була уманська різня. У свідченнях малоросіянина Дударенка, відібраних у нього у саратовській воєводській канцелярії, ми знаходимо ці цікаві обставини. Дударенко був взятий за Волгою напроти Саратова і звинувачувався "у підмові" поселених за Волгою малоросіян до "прилеплення усіх, хто там живе, до злочинної юрби Пугачова". Дударенко сам зізнався, що шість років тому він був гайдамаком, і хоч не називав себе цим іменем, однак засвідчив, що "під час розорення, вчиненого запорозькими козаками разом з малоросійськими селянами польським панам і жидам", він був у Польщі і "за наказом військового начальства з тими польськими людьми воював". Потім, коли великоросійські команди за наклепом польських панів, нібито запорозьке військо, в якому і він, Дударенко, козаком був, "насправді розбійники і гайдамаки", стали запорожців (тобто гайдамаків) з Польщі виганяти, а багатьох "брати під караул і в смерть вбивати", то Дударенко разом з іншими "запорозькими командами з Польщі вийшов, і, з’єднавшись з іншими козаками, у запорозьку землю прибули, і там побувши, мали запорожці домовленість, як би їм до Криму на волю з-під російської руки вийти". Один з запорозьких козаків, який серед них був, а родом з Дону, став казати товаришам, що "оскільки запорозькому війську і всьому малоросійському народу великоросіяни і великоросійські пани великі утиски чинили, і козакам, а також і посполитим людям ходу немає", то він і пропонував охочим перебратися на Дон, а "з Дону, мовляв, на Яїк-ріку шапкою докинути". Цей запорожець з Дону казав також, що донські козаки "великоросійським панам одвіку себе кривдити не давали", а якщо і на Дону буде "таке саме, як і в малоросійських областях гоніння", то "козаки, мовляв, об’єднавшись, візьмуть із собою яїцьких козаків і підуть до Турції, повернувшись з якої з турецькою армією російську імперію догори дном поставити можуть".
Ця нарада гайдамаків скінчилася тим, що вони переправилися через Дніпро вище Самари на російський бік і там прожили зиму по різних зимівниках, а навесні, зібравшись за умовою в одного козака "камбулуцького куреня" (імені його Дударенко згадати не міг), вся ця гайдамацька партія вийшла на Дон, власне, на річку Деркуль, "відомства донського війська на хутір старшини Лазарева". Що ця партія робила там, невідомо, тільки Дударенко відокремився від інших гайдамаків, яких було 27 чоловік, і, "побоюючись від донських чиновних людей стягнень", вештався з однієї місцевості в іншу, жив по-більшості у розкольників, а з Дону перебрався на Іргиз, де й жив по різних скитах.
Це тиняння гайдамака-втікача по розкольниках та по скитах нагадує таке саме тиняння Пугачова, коли він вийшов з Польщі. Без сумніву, розкольники скаржилися на тяжке життя у Росії, на гоніння православ’я (тобто старої віри) і на все на що вони скаржилися і Пугачову. Дударенко з свого боку говорив, що такі ж важкі часи настали і для Малоросії, і для Запорожжя, що нікому там "ходу немає", і при цьому згадувалися слова того гайдамака з донських козаків, що "російську імперію" слід було б "догори дном поставити", щоб не було в ній, ані панів, ані чиновників, як це й думали зробити запорожці ще 1770 року, кажучи, що вони, "вибивши усіх панів, і москаля не забудуть", або що вони, "усіх панів побивши, знайдуть собі інших панів" і що в них вже "давно готове місце є".
Підтвердження цьому знаходимо у свідченнях самого Дударенка. Коли він жив на Іргизах, то 1772 року у великий піст приїхали з Дону на Іргиз, у скит старця Питирима два донських козака, з яких один звався Забродею. Козаки приїхали у скит в суботу "богу молитися". Одного разу "між розмов, цей Забродя, скаржачись на старшинське безладдя, як під московським генералітетом важко жити стало" сказав:
— А далі й гірше того буде.
— Святій вірі гоніння не вщухає, і чутно, що церковних попів брати будуть і в римське облачення одягати, — зауважив з свого боку старець Питирим.
— Я точно знаю, — продовжував Забродя, — що яке гоніння панів на запорозьких козаків, таке й на усіх нас, козаків, буде. Уже малоросійські люди, потерпаючи від того гоніння, всією землею до нас йти хочуть.
— Помагай їм Боже, — додав на це Питирим. — Вони люди добрі із московськими панами, гадаю, те саме вчинять, що й з польськими було.
На це Дударенко, який пам’ятав, як сприйняв російський уряд їх гайдамацькі подвиги у Польщі, заперечив:
— Упаси їх Боже від такої справи.
Але коли Забродя спитав, чому він так говорить, Дударенко відповідав:
— Нашого брата, запорожця, за те російське начальство на кобилу клало.
— Усіх російських людей та й козаків донських, також і яїцьких, пройнятих однією думкою — вчинити бунт, на кобилу не покладеш, — закричав Забродя.
"Не стерпівши таких слів і побоюючись за них кари", Дударенко пішов з келії Питирима. Дальші пригоди Дударенка належать вже до історії пугачівщини, і тому про це не будемо розводитися. Ми повинні тільки зауважити, що в житті цього старого гайдамака ніби втілилась історія всього російського народу, обох його половин, і саме історія XVIII століття. Спочатку російський народ підіймається на заході Росії, бажаючи знищити панство разом з поляками, а потім, перебивши панів і добравшись до москаля, обрати собі нових панів, тобто цілком перетворити державний устрій, яким народ був незадоволений. Але коли виконанню народного бажання завадили російські команди, західно-російський народ тимчасово притихнув, підкорився необхідності. Становище народу не змінилося на краще, а навпаки погіршало, і найменш терплячі з народу і найбільш пригноблені, "не стерпівши того гоніння", потяглись на схід Росії, де теж було невдоволення існуючим станом справ, як і на заході, де також були всесильні пани, також з кожним роком все більше урізалися козацькі вольності. І ось на сході Росії народ також піднявся, тільки вже не під знаменом козака Залізняка, представника Малоросії, тому що козацтво, завдяки різним історичним умовам, було її ідеалом, а під знаменом самозванця і удаваного благодійника народу. Дударенко, найменша одиниця великого російського народу, який разом з ним страждав і у західній, і у східній половині Росії, взяв участь і в тому, і в другому русі народу. І таких гайдамаків, як Дударенко, було чимало у той час, на що вказують малоросійські прізвища, що часто трапляються і між понизовими поволзькими добрими молодцями, і між пугачівцями.
На закінчення ми повинні сказати, що хоч український народ у своїй поезії і висловлює співчуття до найвидатніших особистостей гайдамаччини — Саві Чалому, сотникові Харьку, Жаботинському, Залізнякові, Гонті, Швачці, Мартину Білузі, Неживому, Журбі і Галайді, про яких він співає думи, однаково дорогі його серцю, як і думи про Хмельницького, бо їх вважає носіями своєї історичної слави, однак, саме поняття гайдамаччини та ідея, пов’язана зі словом "гайдамака", не користуються нині загальною симпатією народу: гайдамака у власному розумінні цього слова він відділяє від героїв гайдамаччини, і розуміючи останніх як захисників України і православ’я від польського панства і латинства, самих гайдамаків розуміє не інакше, як розбійників, "лиходіїв" і душогубців.
Дивовижне підтвердження цьому ми бачимо у відомій розповіді старої Дубинихи, яка "обмирала", і, ніби Данте, була у пеклі і бачила жахи, які очікують на людей у потойбічному житті. Між іншим вона бачила там гайдамака, муки якого були страшними за муки усіх грішників, які здійснювали у земному житті найтяжчі злочини. Після опису усіх жахів пекла стара Дубиниха так говорить про свою зустріч на тому світі з гайдамаком: "Йдемо ми, — каже вона, — далі і бачимо — гайдамак, такий старий та здоровенний, зміїв руками з ями в яму переносить, а демони його залізними острогами поганяють. Старий і каже (як Данта на тому світі водила тінь Віргілія, так Дубиниху водив якийсь старий): "Цей багато нагрішив на тому світі і епітімію велику витримав, та й вона його не визволила. Тяжкі, великі гріхи його. За те він і мучиться гіркіше від усіх грішних душ. Довго розбивав він народ, різав старого і малого, а потім опам’ятався і пішов сповідуватися. Прийшов до одного священника і каже: "Сповідай мене, отче, та наклади епітімію". — "Які ж твої гріхи?" — "Ось які: багато душ я зігнав зі світу, і батька з матір’ю вбив". — "О, на такі гріхи немає у мене епітімії". Тоді він взяв і вбив того священника. Йде до іншого: "Сповідай мене, отче, та наклади епітімію". — "Які ж твої гріхи?" — "Такі і такі" — той і каже: "Немає на них епітімій". Він і цього вбив. Потім бачить, що ніхто його не сповідує, почув, що є десь такий священник, якого батько ще маленьким продав нечистому за те, що нечистий допоміг йому витягти віз з калюжі; так той священник був уже в пеклі і звідти якось визволився і став священником. "Піду, каже гайдамак, шукати того священника: цей вже напевне накладе на мене епітімію". Пішов, а той священник йде йому на зустріч. Гайдамак питає: "Ти був у пеклі?" — Був. — "А бачив там мій образ, мою душу?" — Бачив. — "Що вона там робить?" — Зміїв руками з ями в яму переносить, а демони її залізними острогами поганяють. — "Ну, якщо вже ти й з того світу повернувся, то ти на мене накладеш епітімію". — Які ж твої гріхи? — "Багато душ я зі світу зігнав і батька з матір’ю вбив". — О, каже, тяжкі твої гріхи! І повів його у гору, на кургани, і каже: "Візьми ти цей яблуневий ціпок — він мені ще від діда дістався, та посади його ость тут на курганах, та он бачиш там далеко-далеко у полі джерело — ходи до нього вранці і увечері, носи воду ротом і поливай цей ціпок. Коли він прийметься і виросте з нього яблуня і достигнуть яблука, і ти їх усі обтрусиш з дерева, тоді спадуть у тебе всі твої гріхи". Сказав і поїхав собі. Та ось років через тридцять йде знову той священник через той ліс, повз ті кургани, йде, а йому звідкісь запахло яблуками. Бачить, а на кургані така гарна, така густа яблуня стоїть, а на ній яблука усі срібні, тільки два золотих, а під яблунею сидить старий сивий, як молоко. Побачив священника, впізнав, та тільки рукою на яблуню показав: вже й слова не вимовить. — "А! — каже священник — це той гайдамак, на якого я епітімію наклав… Ну, обтруси яблука". — Старий почав трясти дерево — усі срібні яблука обсипались, а два золотих висять. — "Он, — каже священник, — твої два гріха висять, що ти батька з матір’ю вбив". Та, набравши у хустку яблук, поїхав собі. А гайдамак так і помер. І мучиться він тут гірше за усіх грішників і ніколи не буде йому прощення. Усім коли-небудь буде прощення, а йому — ні.
Цей суворий погляд на гайдамака визрів уже пізніше, коли гайдамак перетворився на простого розбійника і вже вбивав не поляків і не євреїв, а своїх ближніх, ні милуючи ні батька, ні матері. Такі розбійники були і у Великій Росії поміж понизових добрих молодців, де особливо, за народними піснями, відомий страшний розбійник-жінка, а саме "дівчина Пелагеюшка", яка вбила батька з матір’ю, вбила рідного брата і вийняла з нього живе серце — "на ножі серце стрепенулося", а вона, "красна дівиця, посміхнулася, а "добрі молодці", яким вона розповіла про це мерзенне вбивство, "жахалися і у воду покидалися".
Між тим у свій час на боці гайдамаччини були усі симпатії народу, які вилилися у народній поезії. У новітній час виразникам народної симпатії до гайдамаччини, як до останнього виявлення самобутнього духу українського народу, був найпопулярніший південно-російський поет, який до кінця життя думав заодно зі своїм народом і у поемі якого ("Гайдамаки") цілком відбився погляд українського народу на описувану смутну епоху.
Ось заключні слова Шевченка про гайдамаччину:
Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали.
Що мусім робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває…
Розійшлися гайдамаки,
Куди який знає:
Хто додому, хто в діброву,
З ножем у халяві,
Жидів кінчать. Така й досі
Осталася слава.
А тимчасом стародавню
Січ розруйнували:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тілько і остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть-зазивають:
"Поховали дітей наших,
І нас розривають".
Ревуть собі й ревтимуть, —
Їх люди минули;
А Україна навіки,
Навіки заснула.
З того часу в Україні
Жито зеленіє;
Не чуть плачу, ні гармати,
Тільки вітер віє,
Нагинає верби в гаї,
А тирсу на полі
Все замовкло. Нехай мовчить:
Така божа воля.
Т. Шевченко "Гайдамаки".
Час довів, що гайдамаки помилялись: ні пугачівщина, яка прийшла невдовзі слідом за гайдамаччиною, ні козацтво — запорозьке, донське, яїцьке, волзьке, астраханське, саратовське та інші, ні навіть Турція не взмозі були "російську імперію догори дном поставити", як на те сподівалося озлоблене козацтво і гайдамацтво. Правда, це трохи не зробила пугачівщина, але Росія швидко знову стала на ноги і стоїть й досі, звільняючи і просвіщаючи той самий народ і ті віджилі козацтва, які нерозумно хотіли поставити її догори дном.
[1] Напр.: "Герой і мученик" Полуботок: його паскудна історія 1) з "дейнеками", яких він пограбував і — збрехав, відперся від усього, 2) з Цибульским — через тютюн, через покупку міді, волів, 3) історія з дукатом, знайденим між червінців, 4) його хабарництво. А Скоропадські, Лизогуби, Милорадовичи — див. матеріали у П. Маркевича, Судієнка, Білозерського.
[2] Див. нашу монографію "Селяни у південно-західній Русі XVI століття" в Архіві історико-юридичних відомостей М. Калачова, 1861 року, стор. 20.
[3] Статут Сігізмунда III (Временник, кн. 19, вид. Моск. тов-во іст., 1854 р., 203–204.
[4] Статут Сігізмунда III (Временник, кн. 19, вид. Моск. тов-во іст., 1854 р., стор. 61–62, 60–61, 64, 287–289, 314, 336–337, 334–336.
[5] …"Коли суддя бачить, що статут позивачеві або відповідачеві визначає суворе рішення, він починає шукати у порядку саксонському, вдається і до Магдебурзького… і доти кидається з права у право, доки знайде корисне своєму наміру; а проста або просто неписьменна людина, нічого про це не знаючи, приймає все за беззастережний закон. Часом, для полегшення приятелю страти або примноження ненависному шкоди, заглядають навіть і у великоросійські закони…"
[6] Іноді у просвердлені на хрестах отвори вбивалися кілочки, по числу яких народ дізнавався, на скільки років даються пільги. Через рік один кілочок виймався і так далі, і тоді замість кілочків на хрестах лишалися тільки отвори або щілини, як їх називає Теплов.
[7] Записки про Південну Русь, П. Куліша, т. II Спб. 1857 р., стор. 171–196.
[8] Малорос. Літератур. Збірник, Д. Мордовцева, стор. 191–192.
[9] Народні південно-російські пісні, А. Метлінського, стор. 425–427.
[10] Записки про південну Русь, П. Куліша, І, стор. 94–99.
[11] "Філіпони" — російські розкольники, які оселилися у Польщі і в західній Росії під час гонінь на них на початку минулого століття. Між філіпонами, як відомо, жив деякий час Пугачов і з філіпонів же вийшли деякі з його сподвижників.
[12] Це говорить старий польський пан, Симон Закржевський, за оповіддю якого складено опис двох походів проти гайдамаків, переведений П. Кулішом на російську мову і вміщений у Зап. про півд. Русь, т. II. Чи не родич цей Закржевський тому пану Михайлу Закржевському, який був батогом гайдамаків і який справедливо може називатися "офіційним польським гайдамаком"?
[13] Записки про півд. Русь.
[14] "Мабуть небезпечно носити зброю, здобуту в чародія, яким вважали Чортоуса, зауважує самовидець Симон Закржевський. Можливо, у цій шаблі закладено таємну силу, що тягла власника її на грабунки та насильства, якими, на жаль, заплямував себе потім переможець гайдамаків біля Мазепиної Могили".
[15] Такий портрет є у сімействі автора. Час його написання визначити ми ніяк не могли. Підпис під портретом, що знаходиться в нас, не схожа з тією, яка надрукована п. Кулішом (зап. про півд. Русь), ні з тією, що вміщена у п. Скальковського.
[16] "Песиголовець" — псяча голова (удавнину народ "Псячі голови", за народними поняттями).
[17] Цей епізод з історії гайдамаччини записаний нами від п. Калиновського, у 1859 р.
[18] Зап. про півд. Русь, II, 117.
[19] Див. нашу статтю "Витяги з історії Польщі" ("Російське слово", 1861, № 9).
[20] Цікаві подробиці про це можна знайти у статті п. Дубровіна у "Віснику Європи".
[21] Витяги з історії Польщі.
[22] Sybel, Histor. Zeitschr., 1859 (Waitz).
[23] "…a narobiwszy rwogi і zamęszania, szczeglónie między pospólstwem, oddalita się". Rzeź Humanska, J. Lippomana (Bun Żelezniaka і Gonty; 1768 r. Przyjaciel ludu, w Lesznie 1842–43 T. І і II).
[24] За іншими відомостями — у Млієві, де вони спалили титаря (Зап. про півд. Русь Куліша). Але цей випадок був, здається, вже після уманської різні.
[25] Наїзди гайдамаків, Скальського, 209.
[26] Наїзди гайдам., 69.
[27] Наїзди гайдам., 209–210.
[28] "…grabieżem i rozbojem bawjacego się". uezap. (Грабежем і розбоєм перебувався).
[29] У Липомана гайдамацький стан зображений дещо інакше. За його словами, стан знаходився на невеликій чистій галявинці, що займала не більше півморгу землі над глибоким яром, що називався Холодний Яр, і все це було у хащах великого і густого лісу. Яром протікав ручай чистої джерельної води. Цю галявину, як і дорогу від млина до монастиря через ліс, гайдамаки обіклали дубовими рогатками, які ще зустрічалися у 1780 році.
[30] При опису "Чигиринського свята" він так говорить про пожежі:
Попід дібровою стоять
Вози залізної тарані:
То щедрої гостинець пані —
Уміла що кому давать…
[31] "Гайдамаки", Шевченко.
[32] Ріка Тясмін слугувала кордоном тодішніх російських і польських володінь. Крилов розташувався на обох берегах ріки, і половини його належали Росії і Польщі.
[33] …"Z opowiadań naocznych świadków staral się prawdę wybadać". Або в іншому місці він говорить: "z rękopisów uczapskiego, Krebsowej, akie z opowiadań naocznych świadków, staral się autor pisma wyciągąć czystą prawdę". (З рукописів Тучапського, Кребса, як і з розповідей очевидців).
[34] …"wie niaki z róznym oręnzem, a niektórzy nawet, zamias rik, z osmolonemi na końcach Kijami".
[35] Сучасна дума так описує військо Хмельницього:
За ним козаки йдуть,
Як ярая бджола, гудуть:
Котрий козак не має в себе шаблі булатної,
Пищалі самопядної,
Той козак кий на плечі забирає
За гетьманом Хмельницьким у в охотне військо поспішає.
[36] Про напад на Канів є особлива поема Гонзінського — "Zamek Kaniowski".
[37] За іншими свідченнями — Максим.
[38] За переказом Судденко тому не застрелив отамана Шила, що щоразу, як він прицілювався, кінь, на якому він сидів, мотав головою (його кусали мухи) і заважав Судденку вистрелити. Зап. про Півд. Рус.
[39] Липоман, твором якого ми користувалися, описуючи гайдамацькі шаленства у Лисянці, приїхав у лисянський замок 1776 р., тобто через вісім років після гайдамаччини, жив там три роки, і від місцевих селян, а також тих, хто врятувався від різні, але бачив усі її жахи, — чув у подробицях про те, що у цьому замку діялося 1768 року і бачив сам криваві знаки, які до тих пір збереглися.
[40] Обидві молитви знаходяться у Скальковського.
[41] "…od rządu krajiowego patentowany" Zip.
[42] Krebsowa так говорить, а у Тучапського згадується до ста чоловік піхоти.
[43] …"Byli bardzo zamożni" Id.
[44] …"Nic nieznające odbywali powinności". Krebsowa, Zip.
[45] …"przy wesolości i śpiewach i dum kozackich".
[46] Скальковський.
[47] …"jak przerażająca blyskawica z ogomneni piorunami" за висловом польських письменників.
[48] Шевченко говорить:
Смеркалося. Із Лисянки кругом засвітило:
Ото Гонта із Залізняком люльки закурили,
Страшно, страшно закурили, і в пеклі не вміють
Так закурить…
[49] Липоман же сумнівається, щоб Шафранський міг дати таку пораду тоді, як він сам і озброював євреїв, і відбивав бунтівників гарматною пальбою та рушничним вогнем, а потім і сам оборонявся зі зброєю у руках до останньої хвилини свого життя, коли місто вже було взяте, а все в ньому вирізане і залишався живим майже один Шафранський. Zip. §VII.
[50] Липоман говорить, що Гонта "oburzye się na Mładanowicza".
[51] Скальковський. Наїзди гайдамаків.
[52] Липоман говорить, що Гонта крім того, отримав титул "князя Уманського", як Залізняк "князя Смілянського".
[53] "Humańszczyzny rzadca".
[54] …"dając emu urząd wyzszy, kto więcej popelnil "zabójstw".
[55] У пісні так говориться про Мотилицю:
Тільки сотник Мотилиця
Ні к бісу-батькові не годиться:
Мабуть, він хотів змиліти
І на нас залізні цяцьки надіти.
"Знай, кобило, де брикати,
А тут тобі вже не фицяти:
Отак, сотнику Мотилиця,
Так робити не годиться".
Кажуть йому Швачка і Залізняк:
"Ти хотів нас в шори взяти,
Тепер же тобі світа не видати"
— "Слухай, Максиме, Швачко: Неживий,
Бодай же кінець ваш був нудний та гіркий!"
Махнув Максим раз, махнув Швачка два
Покотилася Іванова на землю голова.
[56] …"pożarcie psom, bestyon i drapiężnym ptakom".
[57] "Studentów żywych wrzucono".
[58] Скальковський (з запорозького військового архіву).
[59] На основі свідчень сучасника, Кваснєвського, з яким Липоман жив разом близько півроку і все це записав від нього 1780 року.
[60] "Polska w ym czasie została w okropnem domowem zamelszanim i ostatecznym nieładnie". Zip.
[61] Полон і страждання росіян у турок. Спб. 1790.
[62] Тобто захищала інтереси уряду (stało przy rządze i królu).
[63] "Udał się więc rząd polski z prośbą o pomoc do dworu rossyjskiego, i e otrzymał". Zip.
[64] Про цей похід Кречетникова з донськими козаками під Умань, ми знайшли цікаві подробиці у рукописному щоденнику одного донського козака чи офіцера Калмикова, який, як видно, брав участь і в польському, і в турецькому походах 1769–1774 рр. Уривки з цього щоденника обов’язково повідомлені нам п. Кузнецовим.
[65] …"Z udaną grzecznością." Zip.
[66] Ці відвідини Кречетникова з донськими козаками гайдамацького табору, мабуть, маються на увазі і у народному оповіданні, в якому говориться, що коли гайдамаки заволоділи Уманню і поставили всюди свої караули, раптом їдуть два "дони" ("донці"), "один ніби старшина, другий — простий. Залізняк прийняв їх як гостей: так пригощав, що куди там!" Через якийсь час знову їдуть три донця. Він і тих прийняв. Та ось їде вже чоловік п’ять гусарів. Тоді він і здогадався, що бути біді…" Зап. про півд. Русь.
[67] Кречетников Залізняка і Гонту "jak przyjaciel wyporwadzoł, i u nich akie często bywał, dom nawe Gonty i jego familia, jak cwiadczy Krebsowa, odwedzioł". Zip.
[68] …jeżeli ich godzi się nazwać ludzmi (якщо їх можна назвати людьми) — додає Липоман.
[69] "Swoim sołdatom, osobnym obosem stojącym, zakazał (Кречетников), iżby jej (горілки) nie pili і nie łączili się z ymi buntownikami, lecz żeby pili wodę, wykrzykując za ich zdrowie".
[70] Щоденник Калмикова.
[71] У Тучапського розповідь про арешт Гонти та Залізняка у головних рисах розбігається з наведеною розповіддю. Тучапський говорить, що коли у таборі було віддано наказ, щоб усі гайдамаки готувалися разом з росіянами до походу під Бердичів, російський поручик Кривий, який керував всією цією воєнною вигадкою, порадив гайдамакам приготувати бенкет для всього свого табору, аби розпалити в них охоту і відвагу. На тому бенкеті усі гайдамаки так утрактувалися горілкою і медом, що навряд чи хто з них був при силах і здоровому глузді, між тим російські солдати, які заохочували їх до пиятики, самі залишались цілком тверезими. Коли Залізняк і Гонта зовсім сп’яніли, Кривий, також вдаючи п’яного, запросив їх до своєї квартири у місті. Ті згодились, і коли пробули там якийсь час за дружньою бесідою, поручик отримав врешті звістку, що карабінери, яких він чекав, прибули і вже близько від гайдамацького табору, — тоді він наказав відразу закувати у колодки Гонту і Залізняка і з ними ще кілька гайдамаків, які були разом з ними у тому ж домі. "Залізняк і Гонта заціпеніли від жаху, коли донці кинулись на них і, щоб криком вони не сполохали інших, забили їм роти кляпами, а потім били їх по обличчю і міцними цепами зв’язали. Сидячи в одному куті кімнати, тільки киваючи головою, вони могли оплакувати свою гірку долю, яку вони заслужили". Так само донці і карабінери оточили табір. Гайдамаки не злякалися цього руху росіян, бо вважали їх союзниками. Та коли почули наказ негайно скласти зброю, єсаул Фома закричав: "Зрада! Зрада!" і, схопивши зброю, вбив кількох донців, а потім, оточений іншими, загинув сам. Інші гайдамаки, які також кинулися захищатися, охоплені панічним страхом і не бачучи своїх ватажків, відразу скорилися. Більша частина чи така була п’яна, чи так міцно спала, що навіть не знала, яка їх спіткала доля. Коли солдати в’язали їх вірьовками і забивали у колодки, їм допомагали і селяни з села Бродецького, найближчого до Умані. Все взяте у гайдамаків майно було передане полковнику Нолкіну. Та й після того цілими десятками приводили гайдамаків і записували в реєстри. "Усіх же з усього обдирали" (Хто? Росіяни?). Майже те саме говорить і Липоман на основі показань Тучапського. Але що Залізняк не був взятий разом з Гонтою, доводять його подвиги у Балті і в Голті, про які мова нижче.
[72] Польські письменники говорять про нього, що Уласенко, призначений "humańszczyzny rządcę… najlepiej na ym urzędzie wyszedł, bo zabrawszy pieniądze, na włoszcyznę uciekł". А тому ми не зустрічаємо його у числі захоплених Кречетниковим.
[73] …"dla czego miał czas i ręce", додає Липоман.
[74] Втім, не тільки поговір, а й польські письменники, як Чайковський (нині Садик-паша) у "Hyst. Kolesz". i y Wernygora кс. Китович у "Pamiętnikach", про які ми вважаємо необхідним промовчати.
[75] Щод. Калмикова.
[76] Липоман говорить, що "ka żywcem drał z niego pasy".
[77] Кажуть ще, коли у Гонти здирали зі спини шкіру, він говорив: "От казали буде боліти, а воно нітрішки не болить — так, наче блохи кусають!"
[78] …"nad wykopaną glęboką jamą, najej brzegu do klody każdemu z przyslanych ka oporem glowę minał і w jamę wraz z cialem wrzuca".
[79] Зап. про півд. Русь.
[80] Як казали поляки — "na krzy", тобто хрест-навхрест.
[81] Zipoman.
[82] "Чати" або вартові пікети називалися: Тимошева, Бобринцева, Чаплинцева, Запорожцева, Смілянцева, Поповичева, Вербівцева та ін.
[83] Наїзди гайдамаків.
[84] Наїзди гайдамаків.
[85] П. Скальковський говорить, що у лісах подільської губернії й досі збереглися так звані "єврейські могили". Одну з них він бачив у 20 верстах від містечка Вороновиці по дорозі до Кальнишихи у тавровському лісі. Ім’я тої могили: "Жиди".
[86] Або, як висловлюються польські письменники, "główna siedziba buntu. Humań, zgadu ego jadowitego mądrem rozporządzeniem Kreczetnikowa był oczyszczony".
[87] "Oddzialy woisk rossyjskich і polskich koronnych, oraz nadworne panów komendy".
[88] На основі цього переказу Шевченко говорить про Залізняка:
Нудьга його задавила
На чужому полі,
В чужу землю положила —
Така його доля.
[89] "Неякись сербин Шорба" (якийсь серб Шорба), як його називали гайдамаки. Липоман особисто знав Чорбу, згодом генерал-поручика, який бував і у нього вдома.
[90] …"z dobr Kornińskich, imienia proskurów dziedziczych".
[91] "Після повернення (говорить гайдамак Таран), знаючи, що роз’їзні команди нишпорять, аби спіймати таких, як він, Таран, і побоюючись тих команд, тинявся по різних річках у степу, задовольняючись харчами, випрошеними у зимівників. Врешті його, коли він вже з’єднався з іншими — у Польщі разом на грабіжництвах бувалими — Доном, Кравцем та Іваном Пастридою, біля гирла річки Плетений Ташлик командою військових старшин Макара Нагая і Олексія Чорного були забрані і вислані до коша".
[92] Як кажуть самі польські хронікери — "bez żadnej formalności prawnej". Zip.. ("Без жодної правової формальності" Лир.).
[93] "Tam nad wykopaną glęboką jamą, na jej brzegu, do Klody Każęmu z przystanych ka oporem głowę ucinał і w jamę wraz z cialem wrzycał".
[94] Звідси вийшло прислів’я, втім, вже тепер забуте: "А щоб тебе свята Кодня не обминула".
[95] Лук’янова.
[96] Або за виразом Липомана, "Mogąnce dobrze sądzić о rzeczach ówcześni swidtli ludzie".
[97] "Отеч. запис.", 1868 p., кн. 7.
[98] З старого архіву саратовського магістрату.
[99] Показання ієродіакона Амвросія і козака Григорія Кренича на козаків Цигана і Стороженка.
[100] Зап. про півд. Русь.
[101] У пропонованій монографії "Гайдамаччина" ми обійшли увагою польські дослідження цього предмету, в яких доводиться таємна участь російського уряду у піднятті гайдамаччини проти Польщі: це — Pamiętki ксьондза Китовича, Wernygora, а також "Historia Koleszczyzn" Чайковського, який нині Садик-паша. Цих творів у нас нині немає під рукою, оскільки в Росії вони не дозволені цензурою. Проте, ми сподіваємося, що публікація документів державного архіву з’ясує згодом те, що й досі лишається таємницею для історії, і доведе, що звинувачення російського уряду у таємному підбурюванні південно-російського народу проти поляків є навмисним наклепом політичних недоброзичливців Росії.
[102] Беляев В. Г. Данило Мордовец (Д. Л. Мордовцев) // Сагайдачний. Крымская неволя. — К.: Дніпро. 1987 — С. 3.
[103] Момот В. С. Даниил Лукич Мордовцев. Очерк жизни и творчества. — Ростов-на-Дону. 1978 — С. 10–15.
[104] Костомаров Н. И. Автобиография. // Исторические произведения. Автобиография. — К.: КГУ. 1989 — С. 501.
[105] Цит. за: Беляев В. Г. Данило Мордовец. — С. 4.
[106] Галлерея русских писателей: Под ред. И. Игнатова. — М.: изд. С. Скирмунта. 1901 — С. 434.
[107] Скабичевский А. М. История новейшей русской литературы. 1848–1892 гг. — СПБ, изд. Павленкова, 1897 — С. 349.
[108] Беляев В. Г. Данило Мордовец… С. 24.
[109] Энциклопедический словарь. Изд. Ф. А. Брокгауз — И. А. Ефрон — СПБ, С. 896 — кн. 38 — т. XIX а — С. 842.
[110] Большая энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания. — СПБ. 1903 — т. XIII — С. 387.
[111] Цит. за: Беляев В. Г. Данило Мордовец. — С. 30.