Було це так: внаслідок все знаючих побоювань відносно гайдамацьких шаленств і неблагоприємних відомостей, що доходили до запорозької Січі, про те, що гайдамаки особливо часто з’являються у межах і по сусідству з бугогардівською паланкою, полковник цієї паланки Мойсей Головко був викликаний у Січ для пояснень. 2 липня, проїжджаючи з своєї паланки, власне з табору, розташованого біля Мертвоводдя, у містечко Орлик з двома "компанійцями" і проминувши Мигейський острів на річці Буг, побачив він на тому березі Буга на турецькій землі, що гайдамаки виганяють мешканців з Голти у ханське село Гидирим і займають худобу. Коли ж Головко під’їхав до самого берега ріки, то з другого боку до берега підскакало сім кінних і почали питати, "хто іде?" Полковник назвав себе і у свою чергу запитав, що вони за люди. Тоді один з кінних відповів:
— Я Залізняк.
Та коли Головко зауважив, що Залізняк знаходиться в Умані, останній відповів:
— Мене великоросійські команди з-під Умані вигнали. А чи давно ти був у Січі і чи скоро ти туди поїдеш?
Полковник відповів, що він негайно після повернення з Орлика відправляється у кош і Залізняк сказав йому на це:
— Коли поїдеш, вклонися пану кошовому і скажи, що ми будемо на тому боці Буга і в Січі у гостях.
— Коли б ти до Січі пробрався, то більше вже нікуди б не поїхав, — зауважив на це Головко.
Тоді Залізняк закричав йому:
— Пройдемо так, що ви та інші тамтешні і в Січі, і ніде не втримаєтесь!
Після цього про подвиги Залізняка вже не було чути. Російські, польські і запорозькі команди з усіх боків обступили арену гайдамацької кривавої розправи і все тісніше й тісніше ставало гайдамакам. "Уманські бешкетники" або сиділи у колодках, або давно лежали — хто у сирій землі, хто кинутий у яр без поховання, хто стирчав на кілку або ходив з села у село з обпаленими руками. Донці нишпорили по всіх напрямках і ловили "бешкетників". Зграя Бабася була розбита козаками і плани його — йти у глибину Польщі — скасовані. Іншу зграю пов’язали живцем. Гонти та інших уманських сотників вже давно не було. Наставали і для Залізняка та його сподвижників — Неживого, Швачки, Саражина, Волошина, Журби та Галайди — останні дні.
Взагалі треба відзначити, що коли головні сили гайдамаків були розбиті російським військом під Уманню, решта гайдамаків, яких втім залишалося набагато більше, ніж було знищено, вже не діяли спільною масою, як під начальством Залізняка, а розбилися на окремі зграї, можливо, з перестороги, щоб малими загонами було зручніше і діяти і в разі небезпеки, тікати і ховатися від переслідувачів. "Велика кількість бунтівних орд, — говорить Липоман, — як тих, що вийшли з Умані, так і окремо повсталих у різних місцях і на великому просторі", продовжували проводити "різню та розбої", Залізняк діяв на півдні польської України. Неживий, відокремившись від нього, з особливою зграєю подвизався біля Чигирина, на своїй батьківщині, де він недавно "горшки обпалював". Журба і Бондаренко подвизалися окремо. Російським і польським загонам доводилося ганятися за ними по всіх напрямках. Крім російських карабінерів, донських козаків, гусарів, драгунів і польських коронних, а також поміщичих надвірних команд, проти гайдамаків вислані були — спочатку київським генерал-губернатором Воєйковим три ескадрони новопоселених у Новій Росії гусарів під командою полковника Чорби, а потім, коли у Запорожжі отримали суворі ордери графа Рум’янцева і генерала Воєйкова — команди запорозьких козаків, яким ставили за обов’язок переслідувати і винищувати гайдамаччину.
Залізняк був схоплений одним з перших, і, треба думати, невдовзі після розорення Голти, хоч існує переказ, що Залізняк, почувши про страшний кінець, який спіткав його "названого брата" Гонту, коли він дізнався, як поляки замучили зі згоди росіян самоназваного воєводу російського, Залізняк не переніс такої звістки, вперше у житті заплакав, захворів і вмер. Гайдамаки поховали його у степу над Дніпром, насипали над ним високу могилу (курган) і розійшлися. За іншими відомостями, напевне, більш достовірними, Залізняк був відправлений у Київ і там страчений, а найвірогідніше — був засланий до Сибіру після покарання батогом. Подробиць про те, як був спійманий цей глава гайдамаччини, ми не знаємо.
Одночасно із Залізняком спіймали і Швачку. Є переказ і пісня, що Швачка був захоплений російськими загонами біля Смілої, у лозах. Гайдамакам не було чим стріляти — закінчилися кулі, тоді вони почали вирізати їх з люзи, нарізаючи на них хрестики, і стріляли. Та все ж вони не змогли вистояти проти "москалів", і всі були захоплені. Чудова народна пісня так передає цю подію (ми наводимо її повністю почасти тому, що в ній подаються подробиці спіймання Швачки, почасти і тому, що в ній є натяк на тісний зв’язок між гайдамаками і запорозьким кошем):
Ой на козаченьків, ой на запорожців та пригодонька стала:
Ой у середу та й у обідній час їх Москва забрала.
Крикнув Швачка та на есаула: "Із коней додолу!
Ох і не даймося, панове молодці, ми москалям у неволю".
Москалики умні, москалі розумні, розуму добрали:
Ой, наперед Швачку із єсаулом докупи зв’язали.
Ох, і зв’язали, і попарували, й на вози поклали,
Із Богуслава до Білої Церкви їх у неволю забрали.
— Ох, де ж ваші, панове молодці, воронії коні?
— Ой, наші коні в пана на припоні, а самі ми в неволі.
— Ох, а де ж ваші, панове молодці, та срібнії узди?
— Ой, нашії узди в конях на загнузді, а самі ми у нужді.
— Ох, а де ж ваші, панове молодці, ясненькі списи?
— Ой, наші списи вже в пана у стрісі, а самі ми у лісі.
— Ох, а де ж ваші, панове молодці, грімкії рушниці?
— Ой, наші рушниці в пана у світлиці, а самі ми в темниці.
— Ох, а де ж ваші, панове молодці, голуби жупани?
— Ой, наші жупани поносили пани, а самі ми пропали.
— Ох, а де ж ваші, панове молодці, чоботи сап’янці?
— Ой, наші сап’янці позабирали райці у неділеньку вранці.
— Ох, пошлімо галку, ох пошлімо чорну, а до січі рибу їсти,
Ох, нехай донесе, ох нехай донесе до кошового вісті,
Ох уже ж галці, ох уже ж чорній та назад не вертаться:
Ой, уже ж нам, панове молодці, із кошовим не видаться.
Розділ XXIV
Загальна гонитва за гайдамаками почалася з перших чисел липня. Найкрупніші особистості гайдамаччини вже позбавлені можливості діяти. Гонта, Білуга, Шило, Потапенко — у руках поляків. Залізняк і Швачка — у київській в’язниці. Залишаються на волі Неживий, Бабась, Волошин, Саражин, Журба, Губа, Галайда, Дейнський, Шеремет; та це світила другої величини. Більше за інших самостійно діє Неживий, який колись, обпалюючи горшки, говорив: "Хоч день, а буду паном". Тепер він справді пан. Врятувавшись від російських військ під Уманню і відокремившись від Залізняка, він попростував туди, де й раніше діяв, коли гайдамаччина тільки починала поставати біля либединського і мотронінського монастирів і коли бунт тільки розгорявся у Смілянщині. У Чигиринській губернії він зібрав досить значну ватагу, і подібно до Залізняка, проголошував, що має грамоту від коша на знищення шляхетства і жидівства. Селяни, до яких ще не дійшла звістка про поразку гайдамаків під Уманню, довірливо йшли під команду Неживого, тим більш, що служити у нього було вигідно і у кілька днів можна було збити чималі гроші. Все набуте зграєю добро йшло у дуван (поділ). За Неживим пішло також і кілька запорожців. Він говорив, що має намір організувати похід у саму "Лядщину", хоч, невідомо, з яких міркувань, довго залишався у чигиринській губернії і роз’їжджав зі своєю зграєю по околицях, можливо, готуючись кинутися у глибину "Лядщини" тільки тоді, коли його зграя досягне значних розмірів, як це збирався зробити Бабась. У цей час він командував сотнею гайдамаків, за складом побільшості з селян, але не з самої голоти, а з людей заможних і сімейних, з таких, які мали "достатнє майно". Люди його команди (себе він називав "командиром") були озброєні піками, за звичаєм гайдамацьким, дехто мушкетами, а дехто тільки шаблями. Місцеперебування Неживого було у селі Медведковому київської губернії, де він розташувався як повний господар села. Втім, він добирався до Білої Церкви, і цей похід, мабуть, і був причиною швидкої загибелі цього проводиря гайдамаків. Біла Церква віддалася під протегування Росії, і генерал-губернатор Воєйков вислав гарнізон для захисту цього міста. Про зграю Неживого дізнався також і висланий Воєйковим проти гайдамаків з трьома ескадронами гусарів сербський полковник Чорба.
Ми вже сказали, що як видно з дій гайдамаків, у голові кожного з них засіло переконання, що вони діють заодно з росіянами. Їх не похитнули у цій думці навіть катастрофа під Уманню і арешт російськими військами декого з їх проводирів. Без сумніву, вони вважали, що Кречетников із своїми карабінерами і донцями зрадили Росію або підкуплені поляками, тому й напали на гайдамацький табір під Уманню. Гонта висловив це прямим звинуваченням Кречетникова у зраді і тим, що зухвало сказав йому: "Закуй і себе разом зі мною". Гайдамаки були переконані, що роблять таку справу, за яку їх і схвалить, і винагородить Росія. Тому вони, видимо, й не боялися російських військ, як ми це бачили у щоденнику Калмикова у розповіді про те, як донці пов’язали цілу зграю гайдамаків тільки тому, що ті думали разом з донцями йти на Варшаву. Ця переконаність гайдамаків у співчутті Росії до їх подвигів згубила й Неживого.
(Продовження на наступній сторінці)