Вони оглянули за день долину, були у лісі, під горою. Просто ходили й милувалися привіллям цеї землі чи збирали ягоди й снідали та обідали в парі, все гомоніли й гомоніли, парувались та парувались, і хто знає, що більше радувало їх: віднайдений закуток-вирай на землі чи те, що він давав привід сподіватися: вони єднаються назавжди.
"Сам споруджуватимеш терем, — запитала царівна, коли повернулися на лодію, — чи родаків моїх покличемо?"
"Чим же я споруджуватиму його, коли, крім рук, нічого не маю?"
"І то правда, — осміхнулася. — Ну, то лягай і спи, а я посиджу над тобою".
"Чого маєш сидіти?"
"Хочу так. Першу ніч ночуємо на своїй землі, мушу приглянутися, яка вона поночі".
"А я засну. Бо ніч не спав і день був суєтний".
І він заснув. А прокинувся другого дня, Любави не побачив коло себе. Підвівся, розглянувся — таки немає. Поспішив, спонукуваний тривогою, із лодії, та тільки-но вибрався звідти, як знову змушений був стишити ходу. Лодія їхня стояла в тихій заводі, біля кам'яної стіни, а одразу за заводдю підносився в небо й дивував величчю та неабиякими розкошами терем-палац. Він був мармуровий, з високими, прикрашеними різьбленням вікнами. Довкола палацу лад і досконалість, така досконалість, ніби усе, що є тут, виросло за ніч із землі й постало перед очима заспаного витязя, як диво з див.
Здолав-таки свій подив, як і свої сум'яття, й попростував до палацу. Назустріч йому вийшла Любава. Уклонилася низько й мовила звичне:
"Прошу мужа й господаря до нашого терема".
Не питав, звідки такий, як могло статися. І так догадувався. Ходив слідом чи поруч із Любавою й слухав, що казала. А вона все оповідала та й оповідала. І світилась оповідаючи. Якимсь м'яким, до лоскоту приємним світлом. Бо й сама була неабияк вдоволена тим, що має господу, що буде господинею. Може, саме те вдоволення й робило її не просто ліпою та гожою в новому вбранні, — божественно чарівною.
Незчувся Яровит, коли і як перейнявся її радістю і став тішитись її втіхою.
"Такі палаци, — осміхнувся своїй судженій, — чував, є тільки в заморських царів".
"А хіба ми не царі?"
Вони й справді зажили, мов царі. Нічим не клопоталися: усе, що слід було добути, добував хтось і, що слід було подати, теж подавав хтось. Або ходили на лови й розважалися ловами, або сиділи в теремі чи десь на узліссі й тішились собою, землею, в якій оселилися, привіллям, що мали на тій землі. Любаву, щоправда, більше вабило море, і вона щораз частіше нагадувала про те мужу. Коли дув попутний чи більш-менш сприятливий вітер, Яровит ставив вітрила й пускав лодію в безмежну морську широчінь, коли треба було йти супроти вітру чи наставало затишшя, Любава вдавалася до родаків своїх, і ті присилали морських кобилиць. Так чи інакше, а молоде подружжя ганяло по морю коли хотіло і як хотіло. Бо обоє вподобали ті плавання-лети, обом було чим тішитися в тих плаваннях. Воля усім до смаку, а відчуття безмежного простору-волі — тим паче. А ще ж були зваби морських глибин і морського дна, були й відвідини сусідніх і несусідніх пристанищ у чужих землях. Ходили, задивлялися на мир людський і дивувалися поконам у тому мирі, захоплювались його розмаїттям. Згодом навчилися й торгувати: збували добуті в морі корали, перлини, брали за них те, що приглянулося чи видавалось потрібним у своїм теремі.
Так об'явилася в них челядь, об'явилися гуслі, арфи, а з ними й люди, що чарували грою на гуслях та арфах, потішали піснями чи вміли вести чарівний танок.
Царівна вподобала все те і не помітила, як втратила смак до заморських мандрів, а разом з тим і бажання бути з мужем та з мужем. Обсадила себе доброликими жонами, завела серед них приятельок, те й робила, що приміряла вбрання, — те, що пошили їй, і те, що тільки збиралися шити, не перечила, коли укладали по-своєму коси, мили в купелі й вели до зали, де влаштовувались вечірні чи святкові ігрища.
Яровит частіше та й частіше почав залишатися сам; коли — на часину, коли — на весь день. Любава, як і раніш, була ласкава й говірлива з ним, можливо, ще говірливіша, ніж досі. Бо таки мала що казати по цілоденній розлуці і таки неабияк захоплена була тим, що казала. Аж поки не домоглася свого — почала водити на святкові та вечірні ігрища. Саджала коло себе й щільно тулилася до свого мужа, була така ж мила та люба йому, як і раніш. І те, що бачив, було любе та миле. Однак до пори до часу. Відчув по якомусь часі: почало набридати. Вночі, чуючи Любавині розповіді-захоплення, порівняння цих, земних, ігрищ з тими, що бачила й знала на дні моря, лише відмовчувався, а вдень брав змайстрованого на дозвіллі лука, набивав тулу стрілами і йшов у ліс чи до підгір'я на лови.
Не було такого дня, щоб повертався з порожніми руками. Або косулю приносив з підгір'я, або тетерука з лісу. А спокою для свого серця не міг зловити. Щось його мучило в палаці й поза палацом, чогось не вистачало, і те "щось" чим далі, то відчутніше почало розчаровувати його і в ловах. Тоді сідав у лісі чи на підгір'ї і думав, а думаючи, нерідко засинав.
Приснилось якось (і таки там, у лісі): постав перед ним отой, полишений у Живи кінь і збуджено забив копитом.
"Чого тобі?" — запитав Яровит, як завжди питав, коли кінь непокоївся.
"Мені нічого, — відповів Буланий. — Мені тільки сумно без тебе. З Живою біда".
"Як то — біда? Що сталося?"
"Слаба вона, мліє-зітліває без тебе".
"Без мене?" — запитав спантеличено й лупнув очима.
Довго сидів ще під деревом і не знав, як розуміти бачене. Сон то був чи з'ява? Ніби ж сон, а таке відчуття, мовби стоїть хтось і жде, що скаже він, Яровит, на повідане.
Зітліває без нього... А чом би й не так? Он скільки часу минуло, як посіяв у серці надію, розпалив багаття великих жадань, а що приніс їй? Розлуку й сум, невтішну сподіванку й страждання. А запевняв же, казав — лише через біду не повернувся до своєї Живи, не взяв із нею злюб. Та хай жде і вірить: він повернеться. Коли й земля стане дибом, небо візьметься вогнем, все одно повернеться і стане їй мужем.
Не пішов того вечора на ігрища, а наступного дня — на лови. Любава помітила його смуток-зажуру і сполошилася.
"Чого тобі? Що з тобою?"
"Сумно, Любаво"..
"Були удвох, не сумував, тепер, коли багато нас, сумуєш?"
"Тепер сумую і ось що скажу тобі, царівно: я маю від їхати вже".
"Куди? Чого?"
"Земля батьків кличе. І дівчина, якій обіцявся".
"А я? Ти ж взяв зі мною злюб".
"Узяв, та не обіцявся".
Знітилась Любава, а далі й геть розплакалася. Схилила на руки голову, затулила долонями лице й плакала по-жіночому ревно, по-людському жалісно.
"Казав: я люба тобі. Тепер ні вже?"
"Час любощів минув, царівно. Настав час повинностей. А повинність кличе мене у рідну землю".
Підвела голову й глянула допитливо.
"Що ж маю робити тут сама? Нічому не рада буду, все стане огидним без тебе".
"Може, повернешся до родаків своїх, у море?"
"Не зможу я жити тепер у воді".
"Як то не зможеш? А там, у агарянів, казала..."
"Бо тоді могла ще скупатися в молоці вілиних кобилиць та й повернутися.. Тому й казала так. Тепер інше кажу: я понесла від тебе дитя, а воно твоє дитя, земного мужа, і не зможе жити в морі".
Щось озвалося в ньому болісне і втішне. Одначе більше болісне було, аніж втішне, бо обхопив руками голову й питав-допитувався сам у себе: "Як же піду тепер від неї? Чи можу піти після всього, що сталося?"
"Лишайся, — поспішила присісти перед ним Любава й заглянути, як колись заглядала, у вічі — так глибоко й так жалісно, серця діставала. — У тебе й тут, як бачиш, є вже повинність".
І мучився, і карався, і заспокоював свою добролику царівну, аби не побивалася так. А проте не тоді, то перегодом десь сказав їй:
"Мушу, Любаво".
"Може, хоч іноді навідуватимешся до нас?" — подала сама собі надію.
"Іноді — може"..
І, щоб відірвати її якось від серця, обернувся круто, сів у лодію й підняв усі, що були на ній, вітрила...
— Ну, а далі ж як було? — не вдовольнився тим, що повідала бабуся, Богданко.
— Так і було, як мало бути. Добувся Яровит до своєї землі, взяв із Живою злюб. Таке весілля справляли, подейкують люди, усі гори дзвеніли.
— А царівна?
— А царівна народила сина та тим і втішилася. Син, мов дві краплини води, був схожий на вітця, і теж, як і батько, став князем у своїй землі. До моря тільки більше лежало його серце, аніж до суходолу. Через те й прославився у людях як багатий морський гість і великий мореходець.
XVIII
(Продовження на наступній сторінці)