Коли пісня стихла, ті, що стояли довкруж та слухали, не рушили з місця. Дивилися на співця й відмовчувались, надто жони. Лише перегодом десь зітхнула одна, за нею друга, далі перекинулися й словами, сердобольніші підходили навіть і клали перед Світозаром посмаги, запечене на вогні м’ясо.
— Поїж, соколику, — прохали.
Інші, необізнані, розпитували тим часом:
— Хто він? Звідки буде?
— Не бачите хіба? Один із тих, що порятувалися, пливучи Дунаєм.
— Йой, той Дунай... І багато загинуло їх там, сарак?
— Не питайте та не знайте, ліпше буде. Ті, що нагодилися та виділи опісля, казали: Дунай спух від трупів. Гейби підтяті в лісі дерева, пливли ним утопленики.
Гомоніли все борше та борше. Знайшлися такі, що не повірили своїм, підійшли до Світозара й заходились розпитувати, чи все те правда? Та їм не судилося почути тую правду: над’їхали комонні й примусили розступитися.
— Князь. Князь Мусокій, — загомоніли.
Той, кого величали князем, йшов прямісінько на Світозара. ;
— Достойний родаку, — сказав, зближаючись, — князь-вітець Склавинії воліє бачити тебе. Коли є на те твоя ласка, ось огир, сідай, поїдемо.
— Се далеко?
— Не так щоб дуже. За дня будемо там.
— Мені б дар людський забрати в щось, — показав на |.те, що поклали перед ним.
— Чим клопочешся. Там буде що їсти.
— Ба ні, се від щирого серця давалося, сього не смію лишати.
XXXIV
Мати Миловида лежала в ложі слаба і змарніла, геть не схожа на ту, що знали колись. Лиш іноді одкривала очі, з жалем і болем дивилася на дітей, онуків.
"Яка-бо ти є, мати природо, — казали ті зболені позирки. — Нас із Волотом винагородила, як хотіли, — лише синами, а синам нашим поскупилася дати їх. У Радима з трьох дітей дві дівки — Добрава й Милея, у Добролика лише дівки — Ярослава й Добромира. І в Данка дівка — Ніга. Чи й далі так буде і чи на добро се?"
Стомлено прикрила повіками очі і вже потім, як поборола втому, глянула втішніше: може, й справді так треба? Сини — опора столу, а доньки — продовжувачки роду. Он які младомладі та доброликі вони, геть усі бабині цяточки позбирали. Чи такі не народять синів і не дадуть родові гідні парості? Земля зусиллями князя і люду надійного вупокою удостоєна, чом би й не множитись родам. — Живіть, діти мої, — казала через силу й позирала втомлено не так на княжичів, як на їхніх жон, — живіть у злагоді, у повазі одне до одного. Мир і злагода — заповідь божа, пам’ятайте се. А ще бережіть покони роду вашого. Молодші най мають собі за вітця старшого, а старші, яко синів своїх, — молодших.
Ще раз поглянула на всіх немічним зором і вже потім втримала його на Радимові.
— Тебе, княже, — сказала значущо, — лишаю за вітця и усім, а тебе, Злато, — за матір. Маєте заприсягти зараз будете такими по мені: схилятимете до покори непокірних, ставатимете на поміч слабим та приниженим. Передусім пособіть стати на ноги найменшим.
— Заспокойтеся, матінко, — бережно торкнулася її руки Злата. — Ніби вони не стоять уже, ніби ви без нас не поставили їх. Глядіть, які є мужні та гожі, присяйбіг не они — ми потребуємо вже їхньої помочі. To була правда. Хто-хто, а Злата мала вже той вік, коли ганїй треба думати про поміч. Ано, всього лиш на вісім літ володша за свою названу маму. Ото тільки й одміни, що така немічна. Сива, гейби голубка, най і різних, все ж своїх має дітей. Той, що від першого мужа-небіжчика, сам є вже муж, чи не найрідніший їй, бабуні Миловиді. Бо геть усі дідові крапельки позбирав: вилитий князь Волот.
— Дбайте про себе, мамо Миловидо, — не вмовкала Злата. — Не теребіть серце своє клопотами про нас. Не теребіть — і будете дужі ще. Рано вам лаштуватися у ту дальню, повиту осмутою путь.
Слаба приплющує очі і тим змушує Злату замовкнути. Бо вид справді має такий, що йой...
Одначе мати Миловида збирається ще з силою і каже те, що хоче сказати.
— Коли в ромеях піде на замирення з обрами, пошли, княже, — велить Радимові, — людей своїх, най розшукають там Світозарка та стануть йому в поміч. Чую серцем, бідує він тяжко, а через смуту в Фракії ані сам не може прибути, ані подати про себе вість.
— Неодмінно пошлю, — обіцяє Радим. — І негайно пошлю, бо там, матінко, дійшло вже до замирення.
— Правда?
— Присяйбіг! Є певні вісті: обри погромлені, пішли восвоясі.
— Слава тобі, боже! — молилася до неба і руки склала так, як завше складала, коли ставала перед образами. Схоже було, що й забулася про всіх, хто стояв чи сидів поруч, уповала на бога й благала в нього помочі синові своєму, так надовго заблукалому в світах.
То була чи не найбільша її гризота. Відтоді, як не стало князя Волога і всі її діти зажили своїм життям, стали менш за все потребувати маминої помочі, крім хіба найменшого, те й робила, що бідкалася Світозаром та молилася за Світозара. їй казали: він у добрих і надійних руках, має серед тих, що вчать, винагородженого мужа-навчителя, котрий заприсягнув дивитися за кожним Світозаровим кроком, оберігати його від злих та заздрісних, наставляти на путь істинний, коли оступатиметься. Та й сам Світозар не таке вже отроча, не так поривався до науки, аби легковажити, а мати пропускала ті казання повз вуха, втирала сльози та марніла. Аж поки не сталося, що мало статися в її літа: почала скаржитися на серце і геть змаліла через ту недугу на силі.
— Що ж заповім вам, відходячи? — дивилася по черзі то на одного, то на другого з сипів своїх. — Вітець хотів, аби виросли з вас хоробрі мужі, оборонці землі Тиверської. Будьте достойні тих його сподіванок. Здається, все робила для того, аби виросли такими. А ще ось що скажу: не паліть мене иа вогні, поховайте, яко християнку з двійнями, супроводом людським. І помінайте, діти за тим-таки, християнським законом. Самі ж як знаєте так і живііть. Хто сприйняв серцем і помислами Христову віру йдой най буде твердий у ній, хто ні, най тримається тієї, що їй уся Тивер. Вільному — воля, спасеному — рай. Збиралася вже кликати кожного й прощатися, та тієї миті хтось постукав у високі ворота соколовезького оседguy, а невдовзі почувся звідтам і веселий гомін, радісний жіночий крик.
Усі, хто був при слабій, обернулися в той бік, не так . цікаві, як подивовані: кому в цьому подвір’ї може бути весело? Милана цілилася вже звестися і вийти, та розчинилися двері і одна з челядниць, либонь, та, що радісно скрикнула перед сим, з’явилася на порозі й розбила своєю з’явою смуток:
— Радійте, солоденька княгине! — сказала, ясніючи видом. — Світозарко повернувся.
Милана із Златою сіпнулися було бігти слідом за мужами і отрочатами, що подалися, не стримавши себе, до дверей, та згадали про маму Миловиду й лишилися при мамі.
—Мужайтеся, горличко, — улещали-заспокоювали, хоч й не мали його в серці, супокою того. — Ви переболіли своє, доста.
Баяли княгиню, як могли, а княгиня знай дивилася збудженим позирком очей своїх на двері, та ждала сина, та тремтіла ждучи. І коли він з’явився врешті-решт біля і ложа, єдине, на що спромоглася, простягла до нього вої зболілі руки й сказала до краю зболене:
| — Світозарку! Світку мій згорьований! Я таки діждалася тебе.
Від того дня не Милана із Златою і не челядь княжа, Світозар висиджував біля недужої та баяв недужу. Лише тоді, як спочивала, йшов до лісу, нишпорив по ярах окольих, вишукуючи трави. Весь інший час або ж готував із ях напої, або бесідував із мамою та запевняв маму: коли вживатиме те, що готує для неї, ще стане на ноги і буде дужою.
Слаба не відмовлялася від його ліків, як і від речей солодких та багатообіцяючих. А проте дивилася на сина й зітхала раз у раз.
— Йой, лебідику, — казала й смутніла на виду. — Я своє віджила уже. Як ти житимеш — ось що болить мені. Усі мають жон, статки, мають оседки веселі, дітей в оседках. А де твої статки і діти де? Простити собі не можу: нащо пустила тебе за море, в науку ромейську? Таке безліття накликала тим дозволом на твою голову... Чи думала, чи гадала, що зроблю тебе найнещаснішою дитиною в роді нашім?
— А може, не такою вже й нещасною, мамцю?
— Йой, поглянь на себе та завваж, який є? Кістки та недугу приніс із ромеїв, більш нічо.
— Помиляєтесь, матінко. Змордований я, се правда. Не маю жони, статків — теж правда. Зате маю інше — розуміння світу і людей у світі.
— Що з нього, твого розуміння? Баяном станеш, ходитимеш від оседку до оседку та змагатимешся з недугами?
— І то діло, чом ні? Та воно — лиш частина того, що можу зробити для люду, землі своєї. Кажу ж, одкрив для себе світ і людей пізнав достеменно. Надто тоді, як був після ромейської науки в кривавих лабетах обринів. Коби ви знали, матінко, як багато пізнав я в тих своїх мандрах по світу та поневірянням у світі!
— Що ж робитимеш все-таки?
— Побуду якийсь час біля вас. Сам наберуся сили і вам постараюсь повернути її. Ну, а коли все стане на добре, подамся землею Трояновою — у Київ, до брата Богданка на Втікичі.
— Пощо так, сину? Лишайся в Соколиній Вежі. Відійду — тобі передам її. Матимеш прихисток, поле, а з ними й добро та статки матимеш.
— А Остромирко?
— Про Остромирка князь подбав уже.
— Ще мушу землю свою побачити — усю як є і люд на землі Трояновій, а тоді вже и стану на чомусь. Або ж в Соколиній Вежі сяду та робитиму те, що маю робити для землі і люду, або піду до Волина, обійму обіцяне вічем місце і теж робитиму. Одначе то вже потім, як обійду землю та завершу тими мандрами науку.
Мати дивилась та й дивилася на нього, такого рідного їй. Ніби й схильна була погодитися з ним, а все ж не могла. Щось перешкоджало їй, і таке велике, що переступити через нього несила.
— Скажи, — зважилась і заговорила зрештою, — чи прийняв ти, будучи в ромеях, віру Христову?
(Продовження на наступній сторінці)