Терхани перезирнулися і, не змовляючись, затримали догляди на молодшому братові Ясноликого — Калегулу, а вже нотім — на Баянових синах, їх тут немало є, крім тих, що полягли у січі з склавинами, серед терханів лиш два — Дандал та Ікунімон. Що котрийсь із цих трьох має стати на місце Ателя, сумніву не було, далебі, ні в кого. Хто зважиться постати зараз перед каганом і доповісти йому:
"Карай як знаєш, Ясноликий, успіхами в поході не потішимо. Шістнадцять турм втратили у січі з склавинами, і все дарма. Змушені були уступити з їхньої путі". Лиш хтось із кревних повелителя може зважитись на це. Та хто — ось заковика. Коли начистоту, усі хотіли б бачити хакан-бегом аварського війська Ікунімона. Він і витязь нездоланний, і на розум гострий, і на вдачу веселий; не було ще такого, аби був кимось із супостатів битий, хоч ходив у вогонь і в воду. Та ба, занадто молод є і, може, саме тому легковажить іноді. Дандал старший і поміркованіший, а ще не такий свавільний, як Ікунімон. Цей не скаже: "Я надумав — і буде так". Що ж до Калегула, то йому й зовсім личило б стати на місце Ателя, а не стане: його недолюблює Ясноликий.
— Більше немає кому, — заговорив один із терханів, — тобі, Дандале, доведеться взяти на себе повинність хаканбега і долю всієї виправи.
— А так, — підтримали його й інші.
За ліпших, ніж ці, обставин Дандал, звичайно, не опирався б. Он яку честь являють ратні содруги, хочуть, аби був привідцею всіх аварських турм. Та зараз і слухати не хотів про це.
— Чому саме я? — видивився на всіх.
— Ти найбільш достойний серед усіх нас. Завваж не нам, тобі доручив Атель правити турмами, що залишалися поза виправою.
— Є старші за мене, хоча б і терхан Калегул. Змагались та й змагалися на словесах, а таки ні до чого не домовились, мусили тягти жереб.
Він випав не на когось іншого, таки на Дандала.
— Це повеління Неба, — сказали йому і тим сказали багато. Отож Дандал і не став більше сперечатись, хоча й похмурості не позбувся. Ані того, ані наступного дня.
— Хто міг сподіватися такого? — поспівчували йому — Шістнадцять турм втратили і на одному боролищі.
— Що турми? Підростуть отроки — і будуть турми. Полону не буде вже, золота, паволоки ромейської.
— Гадаєш, це найбільше гнітитиме Ясноликого?
— Не гадаю, напевне знаю. Атель накоїв біди а мені розплачуйсь тепер.
Сумним було повернення аварських турм із Фракії. Може, саме тому аж надто уповільненим. Десь по полудні ставали на перепочинок, піч перепочивали і вранці не одразу поспішали в путь. Схоже було, що привідця недобитих у січі із сплавинами турм взагалі вагається, повертатись чи не повертатися йому за Дунай. Або мізкує на перепочипках, що вчинити, аби міг повернутися.
Таки мізкував, мабуть, бо по одному з нічлігів покликав терхапів і сказав:
— Далі не правитимемося купно. Беріть кожен свою турму і йдіть по Ромейській землі, гейби по такій, що е землею супостата. Беріть у всіх і все, що можна взяти. Про одне пам’ятайте: до стольного стійбища за Дунаєм маєте повернутися не з порожніми руками.
XXVII
Десь на політті в стійбище кагана аварського прибуло сольство з Константинополя і зажадало побачення а привідцею.
— Веліть своїм людям, — була відповідь, — розбити намети й перепочивати. Каган покличе, коли визнав за можливе зустрітися з вами.
Ждали до ночі — дарма, ждали другого, третього дня — зпов не кличе.
— Ви доповіли каганові, хто ми і звідки?
— А так, він зпає.
— То чому не кличе? Кажіть, маємо послання від імператора. Коли не допустить до себе сьогодні, завтра повернемо назад і скажемо імператорові: не зажадав вислухати.
Авари і це обіцяли сказати Баянові. А Баян відмовчувався. Десь аж на п’яту добу згадав, що є щось там від імператора й велів покликати його слів.
— Шо там у вас?
— Письмове послання до тебе імператора Тиверія.
— Читайте котрийсь.
Чільний із слів недовго боров у собі бентегу. "Його милості каганові війська аварського Баянові, — нетвердо почав сол. — Імперії стали відомі прикрі і незрозумілі нам, людям просвіщенним, діла і вчинки підвладних тобі турм. Досі ми знали, ба певні були, оскільки мали підписаний з тобою ряд: авари, яко люд і воїнство, перебувають на службі в імперії і як такі мають стояти на сторожі її інтересів, передусім на Дунаї та супроти тієї сили, що йде на пас із-.ча Дунаю. За це імперія щедро і послідовно платить аварам за службу. Нині стало відомо, привідцю, що турми твої, відходячи з фракійських земель, куди їх кликано супроти склавинів, повелися не ліпше, ніж варвари склавини: вони йшли по землі нашій, яко пруги, і брали в поселяп усе, що можна було взяти, а тих, котрі чинили опір, карали на горло. Імперія жадає знати, І; чим це пояснити. Окрім того, звідомляємо твою милість, Дї що збитки, нанесені воями каганату імперії і її людові перевишують трирічну плату аварам за службу і становлять триста тисяч золотих солід. Це змушує нас утриматися від сплати субсидій твоїм турмам в найближчі три роки і просити тебе прислати до Контантинополя слів своїх, аби залагодити цю неприємність і визначитись, як житимемо далі.
Імператор Візантії Тиверій".
Баян слухав імператорове послання і що далі, то помітніше хмурився. Ті з ромейських слів, що стояли поруч і стежили за ним, потерпали вже: чи цей лютий привідця не вчинить зараз те, що вчинив свого часу із слом антів Мезаміром? Одначе того не сталося.
— Це все? — запитав перегодом.
— Усе, достойний.
— Можете йти. Скажете імператорові, я взяв його послання на карб. Відповідь свою надішлю дещо пізніше. Маю удостовіритися, наскільки то правда є, про що він пише.
Сли не стали ждати гіршого, вклонилися і вийшли. А Баян не кликав до себе ні Дандала, котрий був привідцею турм після Ателя, ні когось із слів, які обов’язково присутні при хакан-бегові чи іншому привідці, що йде в чужі землі. Далебі, й без них знав, чого натворили у Фракії та на путях відступу. Знав і дошукувався тепер, кого і як покарати за сваволю. Повелівав-бо ж ромеїв не чіпати.
— Дандал, як і сли, що були при ньому, сон втратили, — шепталися ті, що стояли близько до хакап-бега і до сольства. — Геть звелися, чекаючи кари.
— А кари не минути. Чули, що писав імператор? Відмовляється платити нам за те, що ходили на склавинів в один і другий кінець, правдиво кажучи, врятували Візантію від погрому, як і від можливості втратити землі, що лежать між Дунаєм і Теплим морем. А все через те, що вчинили турми, відходячи з Фракії.
Хмари збирались та й збиралися, ось-ось, здавалося, гряне грім. Він і грянув, та не там, де сподівалися: за Дунаєм, у ромейській землі сумно задзвонили в дзвони, а невдовзі й до аварів дійшла вість: помер імператор Тиверій.
— О Ясноликий! — вбігли до памсту і впали до ніг сли. — По всій Візантії сумно дзвонять у дзвони — помер імператор Тиверій.
І звівся на ноги Баян, да так рішуче, що в тих, котрі хилилися перед ним, кров похолонула в жилах.
— Це напевно?
— Певніше не може бути. Були в церквах, своїми вухами чули.
— Ось вона, рятівна мить, — зітхнув важко і знову . сів. — Довідайтесь, кого посадять в Августіоні на місце Тиверія. Як тільки довідаєтесь, одразу скажете мені.
Ні, його, кагана Баяна, доля не обійшла-таки. Ось уже третього імператора пережив. Переживе й четвертого. А так, бо почував в собі он яку силу, бо палає жаданням мсти. Таким великим і таким обнадієно певним, присяйбіг, на всіх його стане.
Вперше за багато седмиць побачили його не в наметі — зажадав виїхати за стійбище, на великоханські лови. А такі лови тривають не день і не два, і розважається на них та блаженствує, розважаючись, не лише каган. Виїздять жони, наложниці як Ясноликого, так і тих, що стоять най— , ближче до нього, терханів. Як і самі терхани, мужі ліпші та думаючі.
Ганяли по долах тарпанів — і потішалися вправністю свого привідці накидати аркан, валити жертву з ніг і сплутувати ноги, пускали в диків сулиці чи в серн стріли — і знову потішались та галасували на все роздолля, смажили поночі дичину, пили вино чи кумис — і знов галасу— . вали, возносячи свого привідцю та воздаючи дань йому . яко найхоробрішому з усіх хоробрих. Чулись у тому хорі похвали голоси мужів, чулися і голоси жон, тих, що завжди, стоять до кагана близько, і тих, що лише тут, на великоханських ловах. Одного з нещодавно наближених не примітили за трапезою біля Ясноликого — сина Дандала, і там-таки, на ловах, довідалися: не він посідає по Ателеві місце першого сановника у каганаті — хакан-бега, посідає каганів улюбленець Апсих.
"Ось вона, відповідь на імператорове послання", — подумав багато хто, та мусив розчаруватися невдовзі. Як повирнулися із ловів та одіспалися по них, каган покликав до себе слів і сказав слам:
— Де той із вас, що замість сулиці писало надійно тримає в руці?
Зараз буде, достойний.
Скажіть йому, хай бере з собою усе необхідне для письма.
І коли той, що надійно тримає писало, прибув, повелів усім іншим:
— Залиште мене з ним.
Пождав, доки вляглася тиша, і вже потім звелів писцю класти на папірус усе, що казатиме.
(Продовження на наступній сторінці)