— Якщо я справді зганьбив тебе безневинно, візьму ту ганьбу на себе. Тебе ж вознесу тоді перед усіма яко мужа чеснот. І все ж хай буде це потім, коли удостовірюсь до кінця. А зараз піди в намет і покажи вірним усе, що б на тобі і при тобі.
Його недовго тримали там. Коли ж вивели й показали черес, is тайників якого виймали та й виймали дорогоцінності, Бала цс промовив жодного слова. Добув меча і, рвійно занісши його над собою, відтяв терханові голову.
— Засоліть цю нерозумну башку, — повелів вірним, — й одішліть хакан-бегові. Хай бачить і відає, якими вірними є йому його найдовіреніші.
XXV
Відтоді, як сини подалися купно з старійшинами на всеантсько віче, князю Волоту не по собі стало в острозі. Тіснили мури, дратувало іржання комоней, надто тих, що на найближчих стайнях, навіть метушня челяді змушувала перевертатися в ложі й полишати його врешті-решт.
— Воеводу Стодорка до мене, — повелів, і коли Стодорко переступив невдовзі поріг, якось незвично хмуро запитав, що чути з обводів землі Тиверської.
— Анічого. — Стодорко не міг не примітити: князь вельми подався за останні дні, через те силився бути зовні спокійним і переконливим. — Наші не пориваються до кутригурів і кутригури поводять себе тихо.
— Ну, а з-за Карпат що чувати?
— Обри в гори не пішли. Вістуни доповіли: відходять нібито. Пограбували весі та гради склавинські, що між Дунаєм і горами, спалили все, що піддалось вогню, й вертають восвоясі.
— Не втямлю щось, — гнівався, — вертають лиш чи вернули вже, відійшли з землі склавинів чи лиш відходять?
— По правді кажучи, головні сили обринів відійшли, зачувши, що з ромеїв вертає рать скдавинська, розгулюють по Склавинії лиш ті із турм, що не вдовольнили себе грабунками.
— А рать склавинська таки вертає з ромеїв?
— Таки вертає.
— Обри своє зробили, виходить: примусили Ардагаста відмовитись від найважливішого в його поході на ромеїв — взяти багату й міцну, гейби горіх, Фессалоніку.
— Вона йому так потрібна була?
— Гадаю, що найпотрібніша. Стала б Фессалоніка склавинською — і всі лавини стали б твердою ногою у Фракії та Іллірику. То другий Константинополь біля Теплого моря. Ардагаст на неї передусім і цілився. А вертає, бач.
І все через обрів. Удар в спину завжди найболючіший. Я чо покликав тебе, — заговорив по роздумі. — Марудно мені щось у стольнім городі, иодамсн цими днями до Соколиної Вежі. Бери собі в поміч Добролика та й лишайся в Черні за мене. Ромеям, гадаю, не до нас нині, стеж за обрами.
— Слухаю, князю.
— Ще одне: будеш тут із синами — Доброликом чи Радимом, коли повернеться, навчай Їх ділу княжому. Я їду надовго, либонь, на все літо.
— Буде зроблено, достойний. Можеш не печалитися цим.
Коли обертався та виходив із терема, Волот не міг не завважити, як постарів за останні літа його воєвода.
"Тра б іншого вже шукати для Черна, — подумав. — Хтохто, а воєвода мав бути стооким і при повній силі. Та не випадає якось вести про се річ. Он скільки літ вірою і правдою служив мені Стодорко. Чи можу сказати такому: "Ти не потрібен більше"? Най буде, як є. Принаймні доки сам не попроситься".
Кликав і сина по тому, давав повеління, тлумачив та й тлумачив, як має тримати себе на місці вітця свого. Зрештою нагледів жону і повелів їй збирати найменшого, Остромира, та й лаштуватися в путь.
— А як же всі інші?
— Всі інші в раті, хіба не відаєш? Дядьки наглядають за ними.
— Додому ж теж навідуватимуться.
— Добролик лишається тут, він і дасть їм раду. А матимуть вільний день, до Соколиної Вежі пришле. Чи се так далеко?
Бачила: князь он як тішить себе сподіванкою, що там, у Соколиній Вежі, воспряне духом, почує себе на силі. Тому й не опиралася. Каже збиратися — збиратиметься, скаже поїхали вже — поїде. Тим паче, що самій їй Соколина Вежа і наймиліша, і найрідніша. Там вона зустріла по мандрах у землі ромейській Волога, там була чи не найщасливішою з ним.
— Може, з нами, на возі поїдеш? — питалася та заглядала у вічі, як тільки вміла заглядати.
— Ні, жоно моя ласкава, — добрішав і платив за ласку ласкою. — Доки стою на ногах, доти й у сідлі їздитиму.
А проте сів не на того, що носив у січах, огира, велів засідлати тиху та сумирну кобилицю.
В путі тримався коло воза та перемовлявся з сином, жоною. І в Соколиній Вежі не побажав одпочивати, пішов із Остромирим подвір’ям, оглядав, та показував його, та потішався тим, що видів, або гомонів із челяддю. Лиш по вечері вгомонився й сів при свічах у колі родини [: своєї.
— А ти, Остромирку, був без мене на вежі? — поцікавився в сина.
Ні, не посмів. Дарма. Я в твої літа на саму гору забирався з брагодував соколів та й ловив їх для діда не хтось ін|пгай — я. Світлі дні були то, синку, гой, які світлі! І довго та з смаком пригадував, яка то розкіш і яка благодать була для нього — світлі дитячі дні в Соколиній Нежі.
І "Зістарився мій муж", — зітхала Миловида і зайвий раз міряла його скрадливим позирком.
А князь і другого, і третього дня, і потім не вгомонявся, або удвох із сином йшов у поле, до лісу чи на узлісся, або утрьох — і жону свою, кликав. Тоді був надміру уважний та говіркий. Коли ж траплялося так, що лишалися Дтільки з жоною, розглядався й казав розчулено:
— Ось тутки ми були з тобою, Миловидко, тоді, пам’ятаєш, як взяли слюб, та тішились щастям-долею, та завдя1 чували Ладі за те, що зробила нас щасливими.
— І там теж, і там, — осміхалася. — В Соколиній Вежі ремає такої місцини, котра не засвідчувала б чогось і педусім гарного.
— Ано. Бо вона е нашим вираєм, місцем перепочинку до трудах праведних. Тут народилися всі шестеро синів ваших, тутки зростали вони, вперше ставали на ноги І мазали: "Мамо". Чи я, що так сподівався на них, міг ве радіти їхній появі, дитячому щебету, тобі, котра умнокала тоті сподіванки й уміла усолодити путь мою житейifcky? Через ту усолоду й труди княжі, ті, що йшли на кертовник землі і люду тиверського, теж були схожі ю знадний лет, на труд-відраду.
Раділа за нього й потерпала разом з тим: не надірвав би тебе зустріччю з минулим. А дарма. За кілька днів сама цпевнилася: не те надірвало князя. Повернулися сини із Волина — Радим і Світозар, переповіли, що було на вічі, Кого визнало воно князем-привідцею у землі Трояновій, t тим неабияк вразили вітця свого.
— Келагаст — князь-привідця? — обурився і став на вні, — А се ж з якого дива, коли він ніякий не князь, лише зять княжий? Я ж казав тобі, Радиме, тягти руку за Острозором? Де ж їй був, чому допустив? Чи тобі боронив хтось переговорити про се з росичами, уличами?
— Що я міг вдіяти, коли князь Острозор сам відмовився на користь нашого Світозара?
— Відмовився? Та він що, при своїм глузді? І чому на користь Світозара? До чого тут Світозар?
— А до того. Так обернулося, що віче зажадало знати, хто з двох князів пайдостойніший — Келагаст чи Острозор. Світозар супротивний був обом їм і переяв славу та змогу — віче його нарекло князем-привідцею. Старійшини — а надто старійшини-дуліби — стали супроти тої речниці віча стіною. Тоді князь Острозор взяв слово й сказав: пай князем-привідцею буде поки що Келагаст, а першим радником у нього — Світозар. Молодість — не гандж, сказав, мине вона — достойним мужем і князем буде.
Волот ніяк не міг вгомонитися.
— Ну, а ти, — накинувся на Світозара, — ти чо поліз не в своє діло?
— Та спершу так, отче, — Світозар лишався на диво супокійним, — спершу з цікавості, а далі пішло та й пішло. Самі князі спонукали на те. Не вельми думаючі в.
— А ти — вельми думаючий?
— Та й я не так щоб, а все ж здолав, як бачите. Усі те визнали.
— І що не тепер буде?
— Келагаст сказав: "їдь до вітця свого, набирайся літ та й розуму при вітцеві-матері", а я так собі мислю: коли тут засяду, не багато вже наберусь. Тож і хочу просити вас, отче, і вас, матусю: відпустіть мене на всі чотири сторони.
— Як то?
— Було б найліпше, коби ви дали мені стількись там сотень солід та пустили до Константинополя. Купці, в котрих я купував книги-письмена, казали: там в школа вищих паук. Доки молодий, маю силу та бажання, най би повчився в ній. Для князя і мужа думаючого то було б те, що тра.
— Хто тебе візьме в ту науку?
— Купці казали: були б соліди, візьмуть. А надто коли ви, отче, попросите імператора. Князь і слухати не хотів про те.
— Пусте намислив, отроче. Письмена знаєш — і доста з тебе. Повертайся до дядька та вчись тримати меча в руці — ото найліпша наука,
Світозар виміряв вітця свого не вельми прихильним позирком.
— Шкода, що ви не розумієте мене, отче. Коли так, я іншу оберу путь.
— Яку ще?
— За седмицю-другу в Черні обіцяли бути люди перехожі — гуслярі. З ними й піду по землі Трояновій. Доки обійду її всю, багато побачу, ще більше почую, а бачене та чуте теж наука.
— Що ти, синку! — збіліла на виду мати. — З каліками перехожими хочеш піти. Як можна? Пощо обираєш собі стезю знедолених? Чи в тебе іншої путі нема?
— Бо таки немає, матінко гожа. До тої, на яку вітець посилав, серце не лежить, а до тої, що її віче визвачвяо, не доріс. Лишається іти в каліки перехожі, коли до Константинополя не зважуєтесь послати.
— Ой лишенько. Отче, врозуми його.
То була тривога і турбота кількох днів і не лише для князя та княгині. Довелося кликати з стольного Черна радних та доходити з ними якоїсь сприятливої для всіх кислі.
— А чому б справді не послати в Константинополь, коли йже так стоїть на своєму?
— Хто знає його там і хто візьме в науку?
(Продовження на наступній сторінці)