"Голову винного... Голову винного..." Невже Сумбат здатввй на таке — провинитися? Він, Атель, запідозрює, що провина можлива, і тому змусив Сумбата дати перед усіма роту чи це більше, ніж підозра — знамення чогось грядущого вже і вельми пагубного?..
Чи міг знати тоді, що тривога, як і сумніви, не випадкові, що знеславлення його імені в очах Ясноликого започаткувалося вже, і започаткували до Сумбата. Ясноликий, мабуть, аж надто вже великі надії покладав на свого улюбленця — Апсиха. Коли прийшли від нього люди і впали до ніг, а впавши, сказали: "Вийди, великий і мудрий, та глянь, який полон іде з Склавинії", — схопився, подейкують, по-молодечому спритно і так само спритно опинився в сідлі. Недовго гнав огира — полон був уже на підході до стійбища. Зате сидів у сідлі і оглядав тлумисько з корів та овець від тої миті, коли вперше угледів його, до тої, коли вичерпало себе й лишило по собі лиш стовп їдкої пилюки.
— Терхан Апсих велів переказати тобі, Ясноликий, — знову постав перед Баяном той, кому велено було доправити полов, — що склавини повершені. Наші вої пройшли від Дунаю до Карпат...
— І це все, що взяли у Склавинії? — обернувся до Апсихового посланця каган. — А де комоні, скарби, хліб зрештою? Де люд склавинський?
Йому спішили пояснити. Ловили мент, коли змовкав, і казали, як склалося: склавипи не чинять опору, забирають усе, що можна забрати, і втікають у плавні, дебрі лісові, а дебрями — у гори. Одначе вони, Апсихові вої і терхани, певні, далеко не втечуть — рано чи пізно будуть настигнуті. Отоді й поставлять їх, як і скарби їхні, перрд очі свого повелителя.
— Скажіть Апсихові, — не втішався обіцянками яснодикий.— Я нєдоволений ним.
Чи міг нарочитий повернутися з такою речницею про Апсихові подвиги в Склавшій? Мусив хапатися за волосину, аби вигородити якось свого привідцю.
— Склавинія взялася вогнем. Вогнива ті видно, либонь, до самого Константинополя, а то теж не останнє діло.
— Однак і не перше, — побагровів Баян і, приостроживши огира, спершу здибив його несподівано круто, затим розвернув і погнав до стійбища.
Багато днів нікого не допускав до себе. Вночі навідував жон, відлежувався та відсипався в них, вдень сідав на своJO Вороного й правився в поле чи на крутий берег Дунаю, приглядався до далечі, що за Дунаєм. Далебі, ждав добрих вістей із Фракії, а може, побоювався під враженням Апсихових невдач і за тих, що послав до Фракії. Побоювався і мордував себе, дошукувався, що має вдіяти, аби не поганьбити ім’я своє, роди свої.
І день, і другий, і третій отак. А на четвертий челядники розшукали його в стійбищі і зважились потурбувати там, де не велено турбувати.
— Не гнівайсь, Ясноликий, — сказали, — маємо втішяі вісті: ті, що пішли з Ателем, погромили склавинів, шлють тобі перший і, сподіваються, не останній полон.
— Де він?
— На путі до стійбища, достойний.
— Хто доправив?
— Терхан Сумбат. — Кличте до мене. — Він далеко звідси, з обозом. Про полон прийшли й сказали його нарочиті.
За цим разом не виїздив далеко за стійбище. Вихопився ва поданого йому огира й споглядав за тлумиськом, що Врибувало й прибувало на луки при стійбищі. Коли ж комоням, що йшли попереду, заледве стало місця на луках, а череди корів, отари овець гнали та й гнали мимо наметів у поле, що лежало по другий бік стійбища, каган немовби прояснів на виду і очі палали не тим, що звикли бачити, вогнем. Пізніше, як над’їхали врешті-решт хури із скарбами, а купно з хурами — й ті, що супроводжували .скарби, коли стали перед ним та доповіли, яка січа була у Фракії з сплавинами, який полон дістався турмам аварським ио січі, — Баян і зовсім ожвавився, сказав, що має бажання ироїхатись понад хурами й заглянути в хури. Був вдоволений, споглядаючи дбайливо прикриті від негоди паволоки та єдваби, вина монастирські. Коли ж дійшло ; до золота з церков, солід із скітниць, а надто до дорогоцінностей людських, запідозрив щось і виважив терхана, що був такий догідливий, не обіцяючим прихильності зором.
— Яким було повеління хакан-бега?
— Доставити усе цілим і неушкодженим.
— І ти доставив?
— А то ж як. Ночі не спав, достойний, вдень не дозволяв собі розслабитися, аби не прогаяти чогось. Слав наперед, як і навсібіч слав, сотні і вимагав від сотенних, аби були пильні, вчасно виявили і вчасно попередили, коли нагледять тих, що можуть посягнути на скарб цей, усім нам належний.
— То чому ж сам запустив руку в цей скарб? Сумбат сторопів і примітне вибілився на виду.
— Достойний, — спромігся врешті на слово. — Моє сумління не дозволяє мені чути таке.
— Що, неправду кажу? Хто, крім тебе, був в одвіті аа скарб?
Терхан назвав сотенного, кількох воїв.
— Постав їх перед мене.
Вони були не десь там — поруч, тож і постати не забарилися.
— Обшукати, — повелів вірним, які завжди і скрізь супроводжували його.
Ті одразу w взялися за діло. Накинулись по три на одного, вивертали кишені, обмацували калансуви, примушували роззутись і показати чадиги.
Знайшли у трьох, і знайшли не абищиці — зашите в одяг чи калансуву дорогоцінне каміння.
— В інших теж повинно бути, — не вдовольнився каган, — шукайте далі. У сідлах, у гривах кінських, ба навіть у хвостах шукайте, вони не поодинці брали — гуртом, тож і ділили на гурт.
Він ніколи не помилявся, їхній мудрий і всевидющий каган, не помилився й за цим разом. Сотенний надійно й зовні таки непомітно приховав брош із дорогоцінним камінням у кінськім хвості, персня з каменем-рубіном — у гриві, інші поклалися на те, що ніхто не стане нишпорити, а тим паче пороти й шукати їхні цінності в сідлі чи попоні.
— Вилаштуй турму свою, — повелів каган геть приголомшеному тим, що діється, Сумбатові. — І постав перед нею цих татей. А ви, — обернувся до охорони, — кличте люд аварський. Суд буде, привселюдний.
Тих, що виконували волю Баяна, було та й було. Тож і люд не забарився об’явитися. Турма ж як стала, так і стояла оніміло. Вої бачили-бо і знали, в чому звинувачують тик, що їх вивели наперед без мечів та луків, без окраси у вбранні всякого — калансуви. А коли знали, чим могли відповісти на старання каганові, окрім мовчазного перепудження? Далебі, немало було таких, як ті, що їх мають судити. Чи не затим ішли в похід, щоб придбати щось? Чим доведуть тепер, що придбали у ромеїв, а не поцупили з обозу?
— Вої мої! — почули нараз і стали ще німотніші, аніж досі. — Я посилав вас на велике, благословенне Небом діло — помститися склавинам за ту ганьбу, що вони дозволили собі, не скоряючись нам і тим порочачи ім’я наше, а разом з тим стати в поміч імператорові, котрий платить нам за неї солідами і платить ось уже стільки літ справно. Ви і ваші побратими чесно виконали свою повинність: у першій же січі завдали супостатові нашому відчутного удару й заволоділи полоном його, що став по праву набутком усіх аварів. Хвалю за те і воздаю вам даньї — Каган вклонився, а вже по тому сказав, зібравшись із мислями. — Однак не можу не висловити тут і осмути серця свого. Бо знайшлися серед вас і одступники, таті ненаситні, котрі забули про повинність, як і про покон: добуте всіма належить усім. Забули й посягнули на ваше, вої, і на ваше, — обернувся в бік натовпу, — людове. Хочете бачити їх? Глядіть! — показав нагаєм. — Хочете знати, якої ганьби доскочили і яким брудом обкаляли нас із вами? Аби знали і впевнилися, покажу.
Він обернувся до вірних, і вірні по одному позирку Ясноликого збагнули, що і як мають вчинити: вивели на видне місце — перед люд і перед турму — комоней, що належали донедавна підсудним, і показали, де ховали вони від своїх побратимів, від люду аварського добуті потугами всіх коштовності.
Турма дивилася на все те поганьблено-присоромленими позирками і мовчала, а люд аварський зродив спершу хвилю подиву, затим — і обурення.
— Яка кара має бути таким?
— Ганьба і смерть! Родам — ганьба, цим — смерть!
— Бути по-вашому! — махнув рукою каган, і того було доста, аби вірпі налетіли буряно й зашторгнули виї приречених арканами, з свистом і гиками потягли їх у поле.
Настала ніякова тиша. Навіть ті, що напирали щойно і вимагали смерті, вжахнулися того, що побачили, й заніміли, схоже, ніби не чекали такого від кагана.
Та Баяна не похитнула німота людська. Баян лишався сам собою.
— Що скаже нам привідця тих, що зганьбили себе? Я тебе питаю, Сумбате?
Терхан ступив крок уперед, одначе не посмів глянути каганові у вічі. Як стояв сумовито-похнюплений, так і лишився ним.
А Баян ждав.
— Путь була далека і стомлива, — озвався зрештою. — Я не міг угледіти за всіма і всім.
— Не міг чи не хотів?
— Не міг, достойний.
— А коли я доведу супротивне? Яку кару маю визначити тобі?
— Яку визначив усім.
— Так тому й бути. Підведіть його огира, — повелів тим, що покликані були виконувати волю кагана. — І обшукайте, як обшукували інших.
Вірні лишалися вірними: шукали старанно і довго, а проте змушені були доповісти Ясноликому: пошуки нічого не дали.
— Того не може бути, — пе повірив. — Шукайте ще. Знову шукали і знову доповіли те саме. Баяна розбирала лють.
— Носиш при собі? — не став обшукувати, всього лиш запитав Сумбата.
— Я витязь, — спохмурнів і гостро глянув на кагапа Сумбат, — і ходжу, між іншим, у найдовіреніших у хаканвега. Те каган мусив би знати і не ганьбити мого імені, тим паче перед людом!
Обурення було аж надто вже щирим і переконливим. Такого, здається, ніхто ще не дозволяв собі в розмові з каганом. А що вдіє, коли татьби за Сумбатом не встановлено.
(Продовження на наступній сторінці)