Вертаючись до Дитинця, Зорина втішала себе певністю: нарешті позбудеться брем’я княжих повинностей, даватиме лад вогнищу та дітям. А не сталося того — повинностей і зовсім побільшало. Князь не об’являвсь та й не об’являвсь, а князівство перейнялося добрими вістями та й захмеліло не тим, що сподівалася, хмелем. Гадала, жони не покладатимуть рук, дбатимуть, аби мужі, повернувшись, вдоволені були ними і тим, що уготували для дітей, общини, а тоті жони взяли та й обезуміли на радощах; не про жатву піклуються, про веселе застілля з мужами-звитяжцями. Те й роблять, що шлють у Дитинець слів та питаються в княгині: "Де ж рать? Чому є замирення, а мужів немає?.."
Як будеш спокійною та доброю з такими? Мусить напускати на себе он яку суворість, а ще бувати в верв’ях та доглядатися до ладу, яким воліє потішити князя, давати устави тим, котрі самі собі не годні дати їх.
Повертаючись одного дня з таких одвідин та мізкуючи в путі, їхати вже до княжого Дитинця чи завернути ще в одну вервь, нагледіла нараз: з узвишшя в діл звільна рухався вервечкою ратний люд — попереду комонники, зй комонниками обози, знову комонники і знову обози.
"Таки йдуть... — скинулася серцем. — Таки полишили Тивер і йдуть!"
Приострожила огира й погнала напереріз воям. Знала: це не втікичі. Були б втікичі, давно звернули б до стольного Дитинця. Л все ж не могла не поспішити і не поцікавитися: хто? звідки?
Так і запитала, коли над’їхала та осадила перед обозом нажаханого своїм неспокоєм огира:
— Хто будете, люди?
— Поляки, сестро гожа, та роси.
— З боролищ правитесь?
— А так.
— Що ж несете звідтам?
— Переяту змогу, супокій.
— Слава богам! І вам слава, мученики боролищ!
— Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми — ті, що взяли гору над супостатом і знаменують собою славу боролищ.
— Кожному своє, ано. Чи рать втікицька, князь Втікичі теж правляться слідом за вами?
— Ба ні, втікичі на праотній землі, при князі Тивері залишились. Пізніше будуть.
Казали те, що й Богданків гінець, а он як тішили своїм казанням серце: таки правда, що сталось замирення, що її муж і князь, живий, не на цій, то па наступній, не на наступній, то аж на тамтій седмиці, а буде вдома.
Така усолоджена була цими добрими вістями чи передумала, впевнившись, — не поїхала того дня ані на недалеку звідси вервь, ані ще кудись, спрямувала огира до княжого оседку і своїх кревних у тім оседку. Діти її, не полишені, ясна річ, самі на себе. Старші — Славомир, Радогост — отроки вже, віддані в молодшу княжу дружину набувати ратних навиків, молодших лишає, коли їде з Дитинця, на руки наставниці. А все ж наставниця е наставниця, а мати в мати. Мусила б бути і вдень і вночі з дітьми, дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди тоді навідують вогнище, коли е в ньому дбайлива вогнищанка. Ано, не вогнищани і не челядина тим паче — таки вогнищанка, продовжувачка роду й ревнива охоронниця родових поконів. А що буде в її оседку і що — з оседком, коли й далі отак складатиметься: муж — у походах та на боролищах, вона — повелителька Втікичі замість мужа? Чи тоті покони будуть знані й дотримані, ба злеліяні й вознесеш превище всього? Має утішитися іншим — що пильнує, аби був лад та супокій в усій землі? І про те комусь слід дбати, ано. Та хто подбає про рід, про спадок родовий — покони, коли не подбає мати?
Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю, міць її. Дітей, як і вогнище, жадані гаразди у вогнищі, Зорина залюбки візьме на себе. І залюбки, і надійно, так надійпо, як брала до сеї ворохобні. Чи він, Богданко, пе пипіався тим, чи не казав: "У твому серці, ясна моя Зорипко, так багато пломені, а в мислях, діяпиях — здорового глузду, що мені нічо не лишається, як бути певним, що з тебе вийшла і дбайлива мати, і недремна вогнищанка, і.жона-усолода".
У Дитинці, а тим більше в теремі знов об’явилася такою яку діти та й челядь одвикли вже бачити. І видом ясніла та обіймалася ясніючи, як її дівки, і сміялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого дня, коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усіх тривожними. А вже що щебетала до своїх найменших та тішилася радістю-пломінню, що возбуяла на їхніх вдоволених личках, то боженьки! Лишалося б тільки споглядати ту втіху та дивуватися маминій втісі, коли б не були такі малі та не жадали бачити маму ще втішнішою, ніж є.
— Уже будете з нами, мамцю? — поцікавилася старша, Гостейка.
— Ано, уже буду з вами, діти мої милі. Бачу, заскучали за мамкою. Лишень невтішно чи и зле почували себе без неї?
— І невтішно, солоденька наша, і зле. У лісі зозулька кує, оповіщає всім: "Принесла вам, людове, ключі від вираю", — а піти без мами не вільно. На подвірниці горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та гляділи, як вона гніздечко в’є, а нам знов не вільно. Бо челядину ляк обсів, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколисує: де муж, що з мужем?
— Бо їй таки гризотно, Гостейко. Січа йшла, Мара лютувала.
— Ніби вої, що мають мечі, сулиці, бояться Мари, — хоробриться старший за Гостейку на два літа Ярослав.
— А то ні? — мати йому.
— Бо таки ні. Махне один з другим мечем — і вже нема Мари, біжить куди втрапить, аби далі від воя і тої напасті, що може мати, коли тинятиметься між воїв.
Мати не насмілюється перечити. Вірить отроча, що так є, — і пай вірить. Колись сам піде па січу, буде певніше і надійніше, коли йтиме із сою вірою, а не з ляком перед Марою.
— Може, й так, — погодя;ується. — Далебі, що так, бо Мари й справді немає вже, малі мої голубоньки. Нині бачила полян, що правилися з боролищ. Сказали: витурено обринів із землі Троянової, за Дунай пішли. А коли так, і Мара вгомонилася. Мир іде по землі нашій, тож невдовзі й вітець ваш, і муж наставниці — усі прийдуть, та~засіють втіху но оседках, та звеселять їх незгірше зозулі, що приносить вість про настання погожої днини.
Ярослав тільки хоробриться, чуючи мамині радощі, а Гостейка з Жалійкою і в долоііі плсщуть: ішязь-вітиць приїде! Князь-вітець приїде!
— Я піду та скажу про се наставниці, — додумується найменша. — Най прогонить гризоту, най знає: для всіх пас — і для неї теж — настав уже жаданий світлий день.
Зорина милостиво згоджується, а про себе думає: "У Жалійки добріше, ніж у інших, серце. У кого ж се пішла вона: у вітця свого, князя Богданка, а чи в мою маму Людомилу? Далебі, в маму Людомилу, бо й лик має мамин".
Чула, пишається тим, та водночас і болить їй від того:
чим заплатила вона своїй найдостойнішій мамі за її доброту? Ано, чим? Пішла супроти її ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смій і думати про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, і живи, як знаєш.
"Мушу спокутувати тепер тоту провину свою і знаю чим, — надумується. — Вкладу до серця моїх діток її чесноти. За старших двох не певна уже — ті в княжій дружині, там свої покони та закони, як і свої навчителі, а меншим маю укласти до серця і виплекати в серці усе, що сподівалася виплекати в мені моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки".
Зітхала стримано й силилася пригасити в собі несподівано зроджені болі бесідою з дітьми та турботами про них: питалася, чи нагодовані — і вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цікавилась, чи купані — і знову вдовольнялася: челядь таки знає своє діло; ще питалася, чи хочуть піти завтра з мамою за Дитинець — і чула дружні, за сим разом не лише дівочі, а й синів, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбільше наше хотіннячко!"
— То на сім і станемо, голуб’ята мої! — обіймала всіх одразу й хилила до себе, а прихиливши, купалася у світлій втісі чад своїх і переймалася їхньою світлою втіхою.
III
А князя Богданка, воїв, що пішли з Богдапком, не було та й не було. Чи так жадалося всім зустріти вже їх, чи скрута в бутті без мужів підпирала аж надто, не стало терпцю в одної з жон, не стало в другої, а того виявилось доста, аби не стало його і в усіх інших: зібралися якогось дня всім Дитинцем, а може, й весями, що сусідили з Дитинцем, та й рушили під княжий терем, зняли гвалт —під теремом:
— Явіть нам княгиню! — повеліли челяді.
Челядь пильнувала воріт і не поспішала слухатись, не інпісито як вагалася: казатп чи не казати кияпші, яка біда громадиться над усіма, хто в теремі, та княгиня сама почула гвалт і не забарилася стати перед втікицькими жонами.
— Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепі і гпівпі в ворохобні своїй. На кого й пощо?
— Терпцю немає вже, княгине. Обрів повержено, а де наші мужі? Чому князь тримає їх у Тивері?
— А Тивер чия є? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо князь засів у ній? Шли, княгине, гінця, вели, най вертає нам мужів наших!
— Ано! — підхопили стоголосе. — Шли гінця й вели, пай вертають уже домів! Нива зрів. Що буде із збіжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? І що буде з нами, коли жатимемо самі?
Піднесла рвійпо руку і тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму.
— По-вашому, ані князь, ані мужі його не відають, що у Втікичі дозрівають ниви? Є, значить, потреба бути ще в Тивері і пильнувати за супостатом, що обсівся на полуденних обводах землі нашої і не дає резонів бути певним за нього. Хіба забули: ратна повинність — над усі повинності повинність.
Якусь мить тривала умиротворена тиша.
— А коли всі вони разом із князем легковажать? — почувся віддалений, десь аж із супротивного кінця голос. — Що коли пішли гостити до кревних та й засіли в кревних?
Знов були аж надто єдині і зворохоблені, а проте Зорину не лякала та їхня зворохобленість — в мізку заіскрилась тієї миті весела мисль і схилила до жарту.
(Продовження на наступній сторінці)