— Того дня, як лодія з княжнами правилася до Дунаю, задув супротивний вітер — норд-вест. Ваші лодочні не впоралися з вітрилами, і подію понесло у відкрите море. Дякувати богові, на них натрапив драмон, на якому перебував епарх скіфських Томів Віталіан. Він і підібрав потерпілих.
— То вони в Томах?
— Так. Перебувають під надійною охороною епарха Віталіапа. Велів переказати князеві Тивері, аби поспішив прийти й забрати їх, доки не довідалися обри.
Он як: доки по довідалися обри.
— Павікулярі! Несторій тільки з сим прибув у Тивсрсі.ку землю чи має намір провадити й торги?
— Торг — також, та з пістями від спарха передусім.
— Па торги віп матиме дозвіл, як і сприяння княжі, і не тільки інші, а и потім. А за добрі вісті, за достойні мужів і содругів вчинки буде дяка від усієї землі. І тобі, иашкулярію, і епірхиві Віталишу. Тиьер уміє цінувати дружню ир.ихильшс’гь, а соузпицькі чесиити передусім. Одно скажи: як довго будеш у нас? Князь Тивері ось-ось має повернутися до стольного города. Було б бажано, коли б ти зустрівся безпосередньо з ним.
— Мені що, — знизав плечима ромей. — Я не поспішаю. Своїм бажанням негайно поговорити з княжичем хотів сказати: поспішити слід вам. Обри одверто нахабно поводять себе в Скіфії. Довідаються, що доньки князя у Томах, — епархові не втримати їх під своїм крилом.
Навікулярій мав вигляд видимого доброчинця, а Богданко слухав його, і що далі, то більше утверджувався в мислі: щось тут не те і не так. Що обри одверто нахабні, в тому немає сумніву. Сумнів зроджує інше: чи ромеї такі вже невільні на своїй землі, аби страхатися обрів і не бути певними, що можуть уберегти від них полонянок. Се ж не хтось там побоюється — сам епарх.
— Я згоден: поспішити тра. Та як? До моря путь нам перетяли кутригури, соузники обрів. Вони не пустять наші лодії до Том, тим паче зараз. Може, навікулярій буде такий ласкавий та візьме на себе це благочестиве діло? Тивер добре заплатила б йому і за перевіз, і за прихильність серця.
Ромей непевно розвів руками.
— Коли б від мене це залежало. Сестри княжичеві в руках епарха Віталіана, а епарх сказав: "Коли князь Тивері дасть за доньок десять тисяч солід, він сам доставить їх до Черна".
Цього разу Богданко німував довше, ніж личило б синові, що сидить уже на столі вітця-князя. Боги світлі та боги ясні! Так ось чим пояснюється ромейське доброчинство: вони хочуть вихопити із тиверської скітниці цілих десять тисяч! За звичайну собі дівку-бранку на работорговельному ринку беруть двадцять солід і лишаються задоволені, а за князівен по п’ять тисяч загнули.
— А епархові по здається, що сс занадто? І вельми занадто.
— Як то?
— Скільки ви берете за дівку-бранку па работорговольному ринку?
— Достойний! — щиро дивується Несторій. — То ж за Дівку, а сс’ за кііязівиїї.
— Я те пам’ятаю. І все ж десять тисяч! Се ж по жарти. Тивер персоунала в тринапи і виснажливій січі, її он сплюндровано. Чи епархові не відомо, як порожнів в такі часи княжа скітниця?
Навікулярій підозріло-недовірливо і разом з тим видимо розчаровано кривить уста. Було таке враження, що не лише дивується княжичевій торгівлі, — охолонув до нього.
— Княжий син забуває, — вирік нарешті те, що було написано на його виду, — забуває, кажу, що я не торгуватись приїхав, — передав волю того, що торгує, і занадто високо стоїть наді мною, аби без нього можна було щось переінакшити.
Мовлено неголосно, ніби ж і не велеречиво, а сказано он як багато. Візьме, обернеться зараз та й піде. І що тоді діятиме він, Богдаико, та й вітець його, коли піде, а там і пустить лодію за течією дністровою? Правитимуться в Томи і торгуватимуться в Томах? А як правитимуться і що виторгують, коли Злата і Милана таки в ромейських руках?
— Епарх був певен, що домовиться з князем Тивері, — мислив уголос ромей, далебі, помітивши Богданкове сум’яття. — Казав, коли це станеться, вони й надалі можуть бути добрими сусідами і содругами. Хай княжич знає: усі ми і епарх також вельми опечалені появою обрів у Скіфії, не є з ними содругами зараз, далі не будемо і поготів.
— То, може, гість із ромеїв і посланець епарха заждетаки князя Болота? Діло, гадаю, варте того.
— Якийсь час побуду в Черпі, одначе не довше, як спродаю товар, придбаю те, що хотів би придбати в Тивері.
— От і добре. Князь ось-ось має бути. А буде князь, гадаю, домовимося до чогось.
Не був до кінця відвертий із навікулярієм, про себе ж думав: встигне чи не встигне нагодитися за сі дні князь — все одно буде час помислити, порадитися з старшими, хоча б і з княгинею. Вона, може, й пе відає, що має князі. у скітниці, зате відає більше, аніж хтось, якими є наміри вітця, як поставиться віп до такого викупу.
Не шукав пагоди. Спровадив павікулярія — і до Миловиди мерщій.
— Мати кпягине, — мовив похапливо, щойпо переступивши поріг. — Світлий день настав для всіх пас, чулисьте, мати ішягине!
— Йой! — озвалася на його радість та й застигла ждучи, — Чи не князь вертає з дулібів?
— Еільшо, — підіїшов і вкляк перед исю, поцілував поділ вбрання. — Злата з Миланою відшукалися.
Завжди пригожа і яснолика, Миловида ще помітніше заясніла видом, стала схожою па зорю-зоряницю, що побивав морок і свігигь-зиріє з морику. Не зважала па те що княгиня є і що некревна Богданкові, кинулась до нього, заглядає, зоріючи, у вічі й питає-допитується, де вони, Злата з Милапою, звідки князь і син княжий знає про них та що знає. Зрештою посадила поруч, втирає сльози розчулення й знову питає, чи то ж правда, що вони відшукалися, як далеко від землі своєї є.
— Навікулярій із Том ромейських щойно був у мене й сказав, що Злата й Милана в тім-таки пристанищі, під наглядом епарха перебувають. Та ось яка притичина, матінко княгине: епарх порятував їх у розбурханім морі і хоче тепер, аби князь платив за той порятунок.
— То вже, як водиться, Богданку, — поспішила з речницею і навіть торкнулася заспокійливо його руки. — Ромеї на те й ромеї, аби на все дивитися як на можливий зиск.
— Знаю, а все ж не можу не бентежитись. Чи догадується княгиня, скільки зажадав ромей від князя Тивері за доньок?
Притихла враз, чи то прикидала, скільки міг зажадати епарх, чи страхалася тих жадань і неспроможна була перебороти свій страх.
— Гадаю, немало. А все ж чи так дуже багато, аби бентежитись?
— Десять тисяч золотих солід!
Сплеснула руками і на виду осмутніла так само раптово, як і заясніла щойно, а проте ненадовго. По якійсь миті знову ожвавилася.
— Не осмучуй себе і не піддавайся гризоті, достойний князю. Прибуде вітець, помізкуємо купно та якось уже зберемо ті соліди. Зате Злату, Милапу позбавимо осмути та безліття, знову матимемо радість бачитрі їх, бути, як і були, купно з ними. По собі знаю, як їм там, бідняткам.
— Боюсь, чи зберемо такі соліди, і тому прийшов до матері кпягині на раду. Що знає вона про княжу скітпицю? Є в ній щось а чи немає? Я благав навікулярія торгувати в нас і ждати князя Тивері. Та коли вітець не поспішить і не прибуде на час його відплиття, мушу сказати ромсєві: даємо ми епархові Том жадапі соліди як викуп за сестер чи не даємо.
— Як би там не буяй, ласкавий Бигданку, кажи: даємо. Щось є в скітниці, щось позичимо в мужів-волостелинів.
— Певні, матінко, що позичимо?
— Йой! Певна чи не певна, про волю йдеться. А коли йдеться про волю, чи гоже думати та вагатися?.. Хоч би й луснули, а маємо зробити все, аби доньки наші, а твої сестри, були вільні, таки з нами і таки в своїй землі!
Певність її, як і схильність пожертвувати всією, що мають, статністю, а таки збороти безліття знедолених, додали певності й Богданкові.
"А й справді, — подумав, — чи гоже вагатися, як бути, коли Злата з Миланою кличуть: допоможіть?"
— Спаси біг, — підвівся і чемно вклонився Миловиді. — Спаси біг, ласкава княгине, за твердість наміру і духу, що стали мудрою радою. Так і скажу навікулярієві: "Вези сестер, матимеш за них те, що просиш".
Хотів було одразу ж розшукати ромея й сказати йому:
"Так і так, я згоден", — та на котрійсь із сходинок, що вели до Несторія, спинився і замислився: а чи не наб’є цим поспіхом і без того зависоку ціну? Пробі, таки й справді наб’є. Домовились-бо: зустрінуться по завершенні торгу. Гляди, на той час нагодиться й князь Тивері, а не нагодиться, рішенець прийме він, княжич. Тож най так і буде, як домовились. Втіхи, як і радості, виказувати не слід.
II
Земля при Втікичі і небо над Втікичем багаті на знади, та чи не найзнадливіші серед них — дорідна нива в долах, м’яка теплінь над долами. Минає другий десяток літ, як поселилися тут з ласки київського князя тиверці, а ні разу не звідали, що таке згубна спекотнява в розпалі літа і що — вітри-суховії з пустельного Леванту. Ото тільки й прикрості було, що випало освоювати необжиті окраїни Заросся та зазнавати лютих морозів, сніжних завій у тотих окраїнах. Надходила теплінь — удостоювалися й благодаті, а паче всього на передлітті, коли буяють зелом доли, починає медоносити ліс. Стелиться тоді від краю до краю зелене море трав, вбирається у нові шати закучерявлене верховіття дерев по яругах, радіє плодоноссю матеріземлі і славить землю-плодоносицю численне птаство — у лісі й у полі, а надто над полем, у тому піднебессі, де мліє від щедрот Хорса аер і звідки одкриваються не окремі, звабні для ока околії, — уся земля.
(Продовження на наступній сторінці)