Тризна мала відбутися не десь там — одразу при гаї, на зеленій поляні між Дитинцем і гаєм. Молодці ще вчора подбали, аби досталь було хмизу для багать, аби височів перед вистеленими по всьому безліссю полотнищами стіл для князя і тих, хто стоїть близько біля князя, а сьогодні купно з вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах. Тож коли люд надійшов від капища, усе було напоготові. Горіли жертовні багаття, ждало кожного щедре застілля: хліб і сіль, печеня з яловичини і печеня з вепрятини, засмажена дичина й варені яйця, меди та сита у жбанах і корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця зі свіжою стравою, яку не встигли приготувати, одначе бігали-метушилися, готуючи, а ще йшли на тризну зі своїми яствами та питвом жони полеглих на боролищах — у них своя повинність перед кревними і своя данина кревним.
Сідали де хто бачив, одначе без зайвої метушні і галасу. Тож і всілися швидко.
Князь Богданко діждався того й підвівся за столом.
— Содруги і сородичі мої, мужі і жони. Ми повернулися з обводів землі Троянової, окрилені звитягою. Та чи були б такими і чи мали б її, переяту в супостата змогу, коли б не ті, що йшли пліч-о-пліч з нами та пе є зараз серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ? Воздамо їм шану і прославимо імена їхні на віки вічні!
Князь бере куманця й наливає в свою братницю хмільного, затим підходить до вогнища й вихлюпує напій у вогонь.
Те саме роблять і поселяни, передусім ті з них, чиї мужі не повернулися з походу.
— Поділімося з ними і яствами вашими, — зично промовляє до всіх, гейби в сурму сурмить, князь, — най мають що з’їсти на путі до вираю.
Бере хліб, печеню, віддає, як і перше, вогню. Пождав, доки упораються з даниною потятим всі інші, й знову подав голос.
— А тепер виповнім медом братниці та випиймо за здоров’я живих. Хміль посланий богами для веселощів, тож будьмо, як і належить бути, веселі. За ваше здоров’я, сородичі мої!
Князь високо підніс виповнену медом братницю, і люд не забарився воздати належне князеві і випити за своє здоров’я.
Якийсь час чувся лиш гомін на поляні. Хтось смакував яствами та хвалив князя за щедре застілля, хтось пригадував під хмелем, як заслонив його собою сусіда Стемид, коли вторгнулись у комонні лави кутригурів, стинав та й стинав супостатів, що зарились на нашу землю і на наші статки, доки й сам не впав, потятий, а комусь не терпілось похвалитися, як сам він міг би бути потятий, коли б не явив спритності, та як заслоняв собою слабших.
— Випиймо, братіє, — угомоняв його котрийсь із сусідів. — Князь правду сказав: лише питіє й пособляє скинути з себе брем’я втрат, як і брем’я січі,
— Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирилиїдах і uoвернулися живими з боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як знівечив мені обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву?
Йому підтакують, а тим часом ідуть між люд і вклоняються захмелілому люду жони та діти потятих.
— Випийте, сусіди, і з наших корчаг, — в них меди вітця нашого. Випийте, та пом’яніть його добрим словом, та не забувайте, що був такий.
Ті, що сидять за столом, мовчки підставляють братниці, і жона та діти не баряться виповнити їх медом.
— Доброго вітця мали, діти, — каже котрийсь, — а ви, сусідко, мужа. Най буде вічною і світлою пам’ять по ньому.
В іншому місці чути те саме, хіба додавали ще обіцянок та напучень.
— Ваш вітець заслонив нас від меча і стріли лютого обрина. Ми в довічнім боргу перед ним, а відтак і перед вами. Довіку пам’ятатимемо те. І ви пам’ятайте та ростіть достойними вітця свого. Община подбає, аби не відали, що таке безліття. Ано, одним родом живемо.
І пригощались, і пригощали, доки не захмеліли всі, а захмелівши, прогнали на бескеття сум, гризоти свої та й заспівали усім застіллям. Лише поодинокі, співаючи чи дослухаючись, як співають інші, схиляли раптом на руки голову й заходилися ревним плачем. На них не зважали, а коли й зважали, то в дивний, як для людей, спосіб: гупали в спину десницею й спонукали до співу та потішались, спонукаючи, гейби казали тим: вдарте лихом об землю; п’єте-гуляєте з усіма, то будьте такі, як усі.
Ошуюю, ближче до ріки, озвалися, кличучи до себе, сопелі, за сопелями — бубон, пипели, перегудниці, і молода пагінь Дитинця, прилеглих до нього весей умудрилася залишити стариню в застіллі й податися на той клич. Йшли окремо дівки, окремо молодці або навпаки: дівки котроїсь із весей старалися триматися молодців своєї весі і через те правились купно з молодцями, їх збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали й обіцяні ігрища.
На узліссі, де був уже й князь, мужі з княжої дружини, стояли в комоннім строю отроки, зокрема ті з них, що набули під наглядом дядьків ратних навиків і мають переходити тепер у молодшу княжу дружину. Свято переятої змоги — одна з ліпших нагод показати князю, його мужам та й люду втікицькому, хто на що здатний. Тому така цікавість до ігрищ, через те стільки перестороги серед тих що являтимуть себе на ігрищах.
Першими вийдуть і покажуть вправність лучники. Розпорядники ігрищ вимітили їм місце, звідки мають стріляти, виміряли й відстань та поставили там, на крайніх обводах стрельбища, набиті клоччям людські подобизни. Тоді вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку подобизну цілиться, дали кожному з десятьох по п’ять стріл та й оголосили всьому, присутньому на ігрищах люду: дві з п’яти стріл лучник мав пустити в груди подобизни, дві — у живіт і одну — в лик. Хто влучить всіма п’ятьма стрілами і влучить куди тра — звитяжець хто чотирма — другий після звитяжця, хто трьома — визнається, як і два попередні, достойним бути дружинником. Усі інші беруться під сумнів: доля їхня вирішиться у другому поєдинку — на перегонах.
Певно, хвилювалися отроки в присутності князя й такого, як нині, велелюддя. Десяток за десятком виходили й ставали на визначене для стрільби місце, а звитяжця не об’являлось та й не об’являлось. Навіть тих, що йшли другими, було обмаль. Більшість отроків виборювала собі всього лиш право бути в молодшій княжій дружині й носити горде наймення дружинника. Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втіху від ігрищ, і всі, надто молода пагінь Втікичі, ждали перегонів.
Вони й справді ожвавили люд. Коли споглядальники діждались та впевнилися: таки починається вже сподіване аж крівця заграла в тілі. Огирі під отроками були молоді і пещені, так і поривалися, виказуючи силу. Пусти таких дай волю — буй-вітром полетять долами. Та й отроки ив’рейняті не якоюсь іншою — таки тою, що и у комоней буєстю. Он які младомладі та звабні сидять у сідлах. Усі — ’ в чадигах із темної уснії, в синіх каботах, уперезаних в поясі червленими поясами, в чорних смушевих калансувах з червленою, що одбирає очі, тулівю з дибаджу. Не втроки — замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжців і як не вірити, що коли не всі, то більшість Здатна бути ними?
(Продовження на наступній сторінці)