Та ба, і в Опгул не насмілюється піти. Чує серцем, зневажена й потоптана всіма, терпить через ту зневагу он яку муку, а не йде. На кого і що уповає? На мужа свого? Так він же нічого не обіцяє їй! Коли до нічної розмови ще якось бував із жоною і зважав на жону, то нині і на ніч не завжди об’являється. Де їздить, чого шукає, одне Небо відає. Невдоволений, бач, що попрікнула крижаною байдужістю до її надії, що не повірила запевненням: не байдужий він, всього лиш стетерів з несподіванки. А як же може вірити, коли ляк його крикнув їй неприхованим криком, коли й після тої нещасливої ночі помічає за ханом зримішу, ніж колись, зажуру-каяття? Про що він думає вдень і вночі, коли не про жону утагурку, що народить йому дитя, в кроні якого буде домішок крові ненависного йому племені? Певно, повідав ужо про це в роді своїм, певно, сказали: мало суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурів.
"Отче, отче! — плаче невтішним плачем. — Нащо ж вії віддавали мене між чужий люд, коли дозволили собі так повестися з тим людом? Заверган правду каже: такого пе прощають, за таке доведеться розплачуватись. Ось я й розплачуюсь".
Живий, кажуть, про живе думає, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все, що можна було передумати в її безвиході, пе раз уже передумала, в усі щілини, що могли бути рятівними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А коли немає рятупку, що лишається робити? Діждалася дня, ждатиме ночі. Ніч усім дається для сну, а сон у цім збаламученім світі чи не єдина полегкість.
Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи тоді вже, як темінь огорнула ханове стійбище. Зате добре примітила: коли зайшла до намету старша Заверганова сестра і, розбудивши її, веліла одягатися, поза наметом стояла непроглядна темінь, накрапав дощ.
— Пощо так?
— Хан велів. Утікати тобі треба.
Казала утаємничено і поводилась утаємничено. Схоже, що за її утаємниченістю ховається хай і жорстока, все ж правда. Проте і сумнів не забарився відвідати. Досі ханський памст був їй падіиною схованкою, тут піхто не міг посягнути на неї. Куди ж втікає, коли иоза намитом — недруги і недруги?
Знову тремтіла вся й заточувалася від змаління сили в тілі, а проте й поспішала одягаючись. Може, й справді так треба. Може, й ханове стійбище неспроможне віко оберегти її від знетямлених жаданням мстити? Міг" же Заверган, знаючи, що біда насувається, домовитися з котримсь із вірних, аби переховав у себе жону. Тому, гляди, й ходив засмучений, що відав: насувається біда, а жони немає де прихистити. Тепер знайшов його, прихисток, і кличе.
І та, що виводила з намету, і ті, що саджали па засіллану вже кобилицю, були з роду Завергаиа. Тому й не подумала перечити, робила те, що веліли. Лиш тільки спитала перед тим, як мали рушати вже:
— Де ж муж мій, хан Заверган?
— А там, у содругів своїх. Поїхали.
Гнали комоней навскач, довго, аж поки не відчули:
і самі стомилися і комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, і знову навскач. Так до самого світання. Лиш на світанок сказали їй:
— Тепер усе, тепер ми в безпеці.
За ночі не силилася навіть пізнати, де вона, куди везуть її. Зараз те й робила, що розглядалася. Під копита слалася давно не їжджена й поросла вже всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рівний, хіба що де-не-де перетятий пологим видолинком степ. Чогось же примітного в юму степу не могла нагледіти.
— Чи довго ще їхати? — поцікавилася в старшого серед мужів, що супроводили її.
— Стомилася? — одповіли цікавістю на цікавість. — Потерпи, скоро перепочинемо. Отам, — показав пугою, — має бути під, а на поду — гарна паша для комоней, водопі Гі та й затишок для всіх нас.
Він, певно, добре знав цю путь, як і степ довкола путі, за першим пагорбом впав у око доволі-таки глибокий видолинок, а в тому видолинку зблиснула під сонцем вода.
— Ось і є воно, місце нашого перепочинку.
Тепер тільки, як звільнилася від стремен і стала на рівні, відчула, яка вона стомлена. А проте не прилягла, аби перепочити тут, при воді, по-справжньому. Доки мужі розсідлували комоней, затим давали Їм можливість зчахнути перед водопоєм, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та мислила про себе: яке то благо — чисті води землі. Що робили б, тим паче вдень, під спекотиятім сопцоїм, коли б довелося їхати, а довкола am краплини водиці? Стратили б силу і впали від задухи комоні, за комонями й вони, иутішки. їжу можна взяти з собою, можна добути при потребі в степу — он скільки дрохв бачила з сідла кобилиці, досить підкрастися, влучно прицілитись — і матимеш смачну печеню. А води з собою багато не візьмеш, мусиш ждати, доки натрапиш ца річку чи під, почайпу при поду. Та й прохолода on яка іде від води. Не було б тут мужів, не втрималася б, зняла б, із себе спітнілі в путі обладунки й скупалася б, як колись бувало, на берегах Білої ріки.
Знов розглянулася і заціпеніла: стривай, а отой густо порослий очеретом острівець, що відійшов, мов пустотливе дитя від матері, на добрий десяток кроків від берега й хизується своєю витівкою, вона немовби бачила вже. Так так, бачила! Ось тільки коли: як об’їздили з мужем землю його після воседля а чи раніше, як родаки везли її на Онгул з-за Широкої ріки? Йой, лишенької Таки тоді, як везли її з-за Широкої ріки. То се тепер правляться а нею до утигурів? Мають намір повернути свою ханшу зрадливому вітцеві і тим навічно розлучити з Заверганом? Де й сила взялася. Скинулася, буцім би наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кінець, щось хоче вдіяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлі і наміри злилися в одне незрозуміле "ні!" й стали зашморгом на шиї. Цілиться підступитися І— —до найстаршого з мужів й одразу ж передумує: він — той кому доручено переправити її, він нічого не скаже; поривається до середульшого — і знову спиняється: чи середульший належить до тих, що підуть супроти старших?
Вибір випав на найменшого — отрока Саура. Він (давно примітила) частіше і довше, ніж інші, затримує на ній повиті сумною поволокою очі, чи ю всього лиш співчуває їй яко жоні родака свого, чи вподобав її за час цих мандрів і, як всякий молодець, не вміє приховати жадання серця. В усякім разі, є якась сподіванка: такий не повинен бути жорстокий із нею.
— Caуpe, — підійшла, коли напував огира і був далі, ніж досі, від родаків своїх. — Чи не скажеш мені, Сауре, куди ми тримаємо путь?
Виміряв пильним, таким же сумовито-співчутливим, як і донедавна, оком і вже потім відповів;
— Далеко, Каломело.
— Їй... не хочеш чи тобі не велено казати мені? І знову удавав тільки, що розчісує й пригладжує мокруваті ще здухвиїш гнідого.
— Нащо казати, сама невдовзі пересвідчишся.
— Виходить, правда се: везете за Широку ріку, до вітця Санділа?
Виважив прихильним поглядом, а сівердити таки не ствердив.
— Я ж бачу, — жалілась і плакала вже. — Я пізнала місце, де спочивали, коли везли мене до кутригурів. Тепер назад правите. Це Заверган повелів чи ви вчинили всупереч волі Завергана? Зглянься, скажи, — благала, не підвищуючи голосу, — хай усе вже знатиму, хай буду убита до кінця!
Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, ііа огира, що вдовольняв спрагу водою, і мовчав.
Що мала робити? Кричати? А хто зважить на її крик? Покликати? А кого? Кутригурів? Зрадливого мужа чи зрадливого вітця? Усі відвернулися від неї, себе липі тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою — байдуже.
Така, що обернулася б і пішла куди очі дивляться: у степ — то й у степ, у воду — то в воду. А відійшла від Саура не далі як на четверть стрельбища — й упала, надломлена безліттям, долілиць. Жалілася не знати кому і плакала.
— Чого вона? — суворо поцікавився привідця.
— Пізнала місце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо її.
Привідця глянув у той бік, де побивалася ханша, і знову до Саура:
— А ти, яко всякий нюня, допоміг, звичайно, пізнати.
— Не я, — ошкірився отрок, — під допоміг пізнати.
— Не противилася, коли підійшли і сказали: "Пора, їдемо далі". Одначе і в путі не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилиці під ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, і мовчки витирала рясні, часом удушливі сльози. Лише тоді, як над’їхали до Широкої ріки та стали думати-гадати, як перебратися через неї, зібралася на мислі й сказала:
— Робіть пліт. Уплав я іто здолаю цієї широчіні.
— Не бійся, — змилостивився привідця. — Уцлав і до пошлемо, шукатимемо перевозу,
Пошуки ті забрали в них чи не більше часу, аніж п-тт, із Оінулу. Подалися ьішз — нема та й иема кутригурськттх стііїбітщ, "к і кутргггурів. Лише слідп від ЇИА, іци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурів, більша пічого. Довелося правитися у верхів’я і мало не до порогів. Л то не блигомий світ та й путь не з торованих. Усяк бувало: і об’їздили хащі, і пробиралися прибережними хащами, доки натрапили на стійбище та домоглися іменем хана перевозу на супротивний бік. Люд начуваний татьбою та й сам сусідив не з ліпшими, аніж утигури, татями — з обрами, тож неохоче зважувався везіи їх на утигурський берег. Довелося пояснювати старшим у стійбищі чи й гримати на них.
(Продовження на наступній сторінці)