На зміну дням приходили теплі передлітні ночі, на зміну ночам — ще тепліші дні, а збуяпа тривогами кутригурська рать одне мала на мислі: якомога швидше міряти неблизьку до Онгулу путь. Доки йшли володіннями ромеїв, було простіше: путі торовані і на всіх долах вільні. Гірше стало за Дунаєм. Знову правилися неходженою землею, обминали, простуючи до Дністра, то непрохідні зарослі, то сторожові вежі, то озера. Лиш за Дністром, коли зору одкрилося степове безмежжя, а комоні відчули під копитами знайому твердь, возбуяв і дух, що рвав усіх до отпьої землі. На себе не зважали, спинялися тоді лиш, як треба було попасти, напоїти комоней чи змінити під тими з них, що змаліли на силі, сідло. Весь інший час дня і ночі слались та й слались під копита трави, били в лице прохолодні вітри, стугоніла просохла вже під сонцем земля. Бо не терпілося раті і не до перепочинку було кожному, хто був у хановій раті. Гнала тривога: що з родом? Постигло чи не постигло його те, про що з таким жахом розповідають вістуни з Онгулу? Може ж, зглянулося Небо, може, між тими, що йшли на гвалт, і тими, що лишилися беззахисними перед гвалтівниками, зійшла і стала тієї миті тінь предків, заслонила від паруги, а відтак і від біди-бояліття. Гляди, дііппла і заслопила!
Від Дністрового лиману до Куяльника гостинна путь ішла степом, а вже за Куяльником звернула ближче до моря. І там, у степу, і тут, над морем, — жодної прикмети па людську присутність. Лиш птаство виспівус па всі лади, возносить до небес багате на поживу і безпеку привілля та сторожкі до появи людей сайгаки зриваються час від часу наляканим табунцем й знімають переполох серед сородичів своїх. А втім, чи тільки сайгаків та птаство потривожила кутригурська рать? Попереду, де берег морський робить згин, темніє під крутопаддю подія, і в ту лодію поспіхом сідають мужі, ба навіть їхні жони та діти. Не інакше як рибалки-уличі чи, може, й ізгої-уличі, ті, кого зрікся рід і хто боїться тепер трапити на очі не лишень своєму, а й чужому родові. Кутригурів тут не повинно бути. На кутригурів коли й натраплять, то за Тилігулом, а ще певніше — за Бугом, де є вже їхні стійбища, а поблизу стійбищ — близькі й віддалені випаси. Глядіть, як поспішають ті, що при лодії. Таки бояться раті, певні, відпливуть у море — порятують себе, дітей своїх, не відпливуть — можуть нажити біди.
— Вгамуйтесь, перепудиі — вдався до них одип, вдався й другий, силячись перекричати відстань між комонними і подією. — Чи така, як ви, голь потрібна комусь?
Вої жартують, а жартуючи, стримують комоней, збавляють погрозливий сам по собі біг. Те усовіщає, мабуть, втікачів: од берега одпливли, а далі в море не йдуть.
— Завергап! Заверган! — заволав котрийсь із лодочних і, спонукаючи інших, перший став гребти до берега.
Хтось спинився, зачувши ім’я свого хана, й спинив сусіду, сусіда — ще сусіду.
— Чи не наші?
— О Небо, таки наші! Гляньте, не втікають уже, поспішають до раті.
До них відшукали стезю по крутопаді, спустились на берег і обступили па березі. Хто такі? Чийого роду? Чом опинилися так далеко від отпьої землі, обжитих кочовищ?
Догадка десятерила страх, а страх змалював певність і силу. Бо тс, що почули від закинутих аж он куди родаків, не спростувало, таки підтвердило повідане вістунами в далекій Мізії.
Вони, ті, що стоять оце перед ханом і жаліються ханові на своє бсзліття, не одні такі. Всі, хто міг утекти, втекли аа Буг, а то й далі — за Тилігул і Куяльник, ховаються по балках та ярах, в необжитих чи обжитих уличами стенах, при морському узебережжі. Хто де може і як може. Бо свої степи стали доступні для татей, піддані вогню і татьбі. То тільки видається, що степ безлюдний. Був безлюдним, нині вже не є таким. Нехай хан заглибиться в нього, відшукає глибокі чи й неглибокі балки, то й побачить: там його роди. А що не видно і не чути їх, то мало дива: втратили все, що казало про достаток і привілля, самих змусили принишкнути.
— Де ж ханша? Що з моїм стійбищем?
— Про те не відаєм. Іди степом і напитуй тих, що були ближче до івого стійбища, гляди, знають і скажуть.
Порада родаків видалася слушною. Тисячі розбив па сотні, сотні — на десятки й повелів іти спершу не обжитим, тим, що був колись всього лиш випасом, потім обжитим родами степом і казати всім, хто уцілів від нашестя:
"Повертайтесь у свої стійбища й будьте певні: з вами ваш хан, а з хапом сила, здатна оборонити від напасті". З собою ж взяв лише вірних і подався па Опгул.
Тепер уже пе тішив себе сподіванкою: а раптом? Майже певен був: нема його стійбища. Там, де височіли над Онгулом намети, а в наметах гріло тепло й усолоджував серце затишок, що його досталь було завдяки повсті, якоа" оббивали стіни, висіеляли підлогу, де м’яко спалось па Каломелиних перинах з лебединого пуху, — руїни і згарище, обсмалена вогнем повсть і рознесений по всій околії пух; де стояли повози для роду і челяді, де буй численний рід і ще численніша челядь — погром і погром, а може, й кров непокірних, тих, хто став па захист роду й поліг, захищаючи рід. Одного не хотів, пе міс допустити: що така ж доля спіткала й Каломелу. А втім, усе залежало від того, як повелася Каломела. Чи там, па погромі ханського стійбища, обов’язково був сам Санділ? Чи він не здатний зняти руку на доньку, коли зняв іі;і полишене на неї плем’я? Так і тільки так: усе залежало від того, як повелась Каломела. Могла ж і здатися па ласку вітця, піти за Широку ріку разом із вітцем своїм. Коли зважити все і всяк, їй, щиро кажучи, нічого іншого й не лишалося.
Стійбища в кутригурів завжди обирали при воді і обов’язково у видолинках — аби не одразу впадали сторонньому в око. Його, ханове, теж не було винятком. Знав: тоді аж нагледить його, як обійде приоіігульський пагорок і спуститься ближче до Онгулу. Там, за пагорком, і покладе вже край усьому, що мучило від самої Мізії. А обійшов та глянув — і змушений був підібрати повід, спитати охоче простуючого до водії огира: стійбище його як стояло, так і стоїть неушкодженим.
"Вітець, виходить, пожалів доню, усіх і все погромив, а її залишив не погромленою. Чи се на ліпше, Каломело? Кличу у свідки Небо і тіпі предків своїх: далебі, що ні".
Оглянувся на вірних — і змушений був зайвий раз пзресвідчитись: ні і ні. Було б ліпше, набагато ліпше, коли б жону його спіткала та, що й усіх кутригурів, доля.
XI
Цього разу кметі не змагалися між собою, змагалися з ханом: то неправда, ніби жона його не встигла кинути клич і зібрати всіх, хто здатний був вийти супроти утигурів. Вона ие мала наміру робити те. Вона була у змові з вітцем своїм і тому зумисне нічого не робила!
Кричали один поперед одного, а всі одне і те ж. Лиш Заверган сидів, підібгавши під себе ноги, й тупо дивився в розпарені гнівом лиця.
— Ханша запевняє, що посилала гінців по стійбищах. І гінці те саме кажуть.
— Може, й посилала, та коли? Як гінці не могли вже розшукати стійбищ? Як наших кревних вели за Широку ріку на арканах? Вона у змові з вітцем своїм, їй не місце серед нас!
— А так! Вона у змові, їй но місце серед нас! Бачив: люті їхній немає міри, таку може пригасити лиш мста. А на кому помстяться зараз кметі, окрім Каломели? ІІа Санділові? Він далеко, та й не така в хана утигурів сила, щоб могли вимістити на ньому злобу-мсту, тим паче після такого нашестя і такої згуби. А все ж Що вони собі мислять? Чи то ж личить мужам помщатися на жоні? Невже не бачать і не тямлять: така не могла бути в змові. Згадає, як зустріла його, якою видавалася по-дитячому довірливою та перепудженою — і хочеться стати на рівні й кинути в тоті роззявлені хавки: "Ви при своєму глузді? Вона недосвідчена в ратнім ділі жона — і в цьому вся її провина. Хто сказав, що за це карають та Ще отак — вигнанням?" А сказав все-таки інше:
— Ви можете довести, що була змова? У вас є па те резони?
— Ханшу відвідувала перед тим мати. Твое, хапо, стійоиіце лишилося пушкодженнемм!
— То ж мати, а не ’насмишити! — тилне поза увагою стійбище. — Чи матері не вільпо провідатії дочку? Чи хтось із вас може запідозрити в лихих намірах матір?
Bin схопився-таки й став ііеред ними, суворий та грізний, ось-ось, здається, вихопить шаблю й скаже: "Тільки через мій труп!"
Та кметів не спинило і не вгамувало те.
— Вітця її теж не можна було запідозрити, хане! — вкинув хтось по тиші, що настала після Заверганової речнипі. — А ба, що вчинив.
— То з нього й питайте 1 Хто заборонить вам, мужам, зібратися з силою і піти до утигурів на розправу? Я чп жона моя? Дайте лиш навести в землі і в родах бодаіі якийсь лад, дайте зібрати її, силу. Санділ дорого поплатиться за підлу зраду і чорну підступність. Це я вам кажу, хан Заверган!
Кметі відмовчувалися. Видно було: те, що сказав їм, не стало ще певністю. Аби одмінити їхні наміри — вилити гнів на Каломелу, мав і далі підтримувати щойно роздмуханий вогник нової мислі, живити її новими резонами. А в Завергана забракло резонів. Розкидав мислю ію всьому древу біди-безліття, що впала на люд кутригурський, і не знаходив, що сказати ще кметям.
— Знаю і вірю, — мовив, аби не мовчати, — вам болить. У кожного рана кривавить, а кривавлячи, кличе до відплати, жадає мсти. Та чи до того зараз? Займіться родами своїми, дайте прихисток та живність жонам, дітям, а там побачимо, на кому і як помститися. Мала то втіха буде, кметі, коли одберете у мене жону і спровадите її до зрадливого вітпя, хана Санділа. Мала і ганебна!
Було б ліпше, коли б він утратив па той час дар речі, одкусив язика, що дозволив собі мовити таке. Кметям цього слова і цього нарікання тільки й бракувало зараз. Спаленіли й пішли на рожен, вибалушивши дикі в люп своїй очі.
(Продовження на наступній сторінці)