А ще ж із тварі коли й уціліло щось, то хіба для розплоду, що рід порідшав мало не на половину. Хіба те не поло кожного іюгпрм, но розпітрпс болея і злобою груди? Дииись, хаио, і ііцлі’іпай: у кижіші риді .тільки й мужів та отроків, що ходили з тобою за Дупай тільки й жон, що малеча та старипя. Як житимуть і множитимуться, коли в роді старі іа малі? Де візьмуть мужам, отрокам жои? У сусідів? А їжа звідки візьметься в родинах, коди приведепі з-за Дунаю комоні — ото і все, що мають. Знов доведеться йти до сусідів і брати гвалтом. Погибель жде, хане, роди твої, плем’я твоє, а ти грієш при боці ту, що накликала на люд біду-безліття.
— Вона не винна. Тому й не віддаю на суд вам, на кару, що бачу: не винна! Не забувайте: над нами є Тангра, він не простить нам невинної жертви! За одною карою піде інша, за іншою — ще інша. І іак аж до згуби-загибелі.
— Утигурів не карає, хане. Забрали добро наше, кревних наших та й п’ють кумис, лежачи на перинах.
Єдине, що міг сказати на те: ще покарає, — та й подався до свого стійбища. Був похмурий, як сама похмурість, і гнівний, буцім би сам гнів. Каломела бачила те і не зважувалась питати, що виїздив. Нишкла поодаль і мліла серцем. Бо хмурість його ие обіцяла втіхи, а гнів — і поготів. Певно, немає чим хвалитися ханові, як не похвалились і сли, вернувшись від антів. Тиверці самі не зважилися йти на утигурів і ханові не радили, а уличі що більше сказали: над ними і їхніми родаками — полянами висить меч обрів, те й роблять, що вторгаються в їхні землі. А обри приятелюють з утигурами і вже купно з вими хиляться до щедрої па золото Візантії. Не певні що буде само так, одначе й побоюються зачіпати утигурів, аби не накликати на себе гнів обрів. Отож і виходить’ ніхто не зважується подати ханові руку. А коли не зважуються чи зумисне не хочуть, на що можна сподіватися про який супокій може йти річ? Лишається одне з двохї або сидіти й уповати на Небо, або іти до вітця. Була б певна, що це дасть щось, таки пішла б. Та ба, немає її певності. Музі; правду сказав: над тим, що взято у кутригурів, і вітець її, хап Сапділ, не властен. Бралося ж бо мечами, а їхпіх віддавна іспує покон: хто що взяв, тому те й належить.
Завергак тепер уя.е не засиджується біля неї, тим паче вдень. Кличуть — іде, і не кличуть — теж іде. її ж Каломели, ніби п ломас в ііаметі. Про родаків його и говорити не доводиться. І заходять — не помічають, і зустрічають — теж. Або ж позирають скоса та відвертаються, стрівши, і тіш уже кажуть: це все через тебе. Як єднатися з такими і ’їй зиаіідс ризриду сирод таких?
О Небо! Колись хоч Завергап був утіхою, бо знала: всесильний він тут, на Кутригурах, за ним почуватиме себе, мов за надійною загородою. А нині й він не просто сторониться її, чує, холоне серцим. То ж погана прикмита, якщо не помиляється, якщо це справді так, то — кінець.
Лякалась того і старалась догодити йому. Коли не встигала чи не зугарна була прислужитися челядина, норовила першою завважити усі мужеві забаганки, зробити так, аби не встиг подумати, а жона вже тут як туї, була повсюдно, мало не на кожнім кроці підкреслено іцирою з ним, і все ж не відчувала тієї, що тішила колись, взаємності. Щось нуртувало в Заверганові і мучило Заьергана, а мука не дозволяла бути таким, як колись.
Що ж їй вчинити, аби пригасити його муку? Еге, що?
Бачила, в’яне, мовби підтята билина, чула, втрачає під ногами твердь, а з твердю і певність, що мука ця минуща. І саме тоді, як біль розривав груди, а відчай доходив, вдавалося, краю, там, у глибині єства її, скинулося щось і нагадало про себе раз, нагадало і вдруге.
"Дитя", — майнула, не забарившись, мисль, а слідом "за мислю зродилася й пішла гуляти всім тілом радість. Вона непраздна, у неї буде його дитя! Небо високе, ІІебо чисте. Небо всеблаге! Та це ж і є він, рятунок. А так, це і є! Діждеться свого мужа-повелителя, вибере слушну нагоду і скаже: "Світе мій ясний, радість-утіхо, заступнику від кривд людських і кривдників! Чи відаєш, що в нас із тобою буде в недалекім часі дитя, син-первісток, опора роду і втіха серцю? Дай руку, коли не віриш, послухай, як стукається вже він, проситься на світ і воліс жити в світі". Заверган оживе, почувши те, скине з себе камінь гризот і повиностей, воздасть належне жоні і стане прихильним до неї, як до того клятого походу і до того триклятого вторгнення. Та й кутригури вгомоняться, а вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть:
"Вона — мати ханового сина, про неї не смійте думати.
Носилася та и носилася зі своїм наміром освідчитись ханові, норовила та й норовила вибрати слушну нагоду, а ліпшої за ніч не могла вигадати. Тоді він буде ласкавіший із нею, а відтак прихильніший до неї, аніж удень.
Та й темінь, близька присутність жаданого мужа нададуть одваги. А так, чи хан видітиме поночі, як пашіє її вил, сльозяться щастям соромом очі? Лиш там, у ложі лише за и L’приглядиш темені и годитиметься казаіи таке.
Ждала ночі — тремтіла тілом і світилася тривожною радістю, ждала хана в ложі — знову тремтіла. Не відала, як це зробить, одначе певна була, зробить лиш тоді, як відчує на собі знак його особливої прихильності. Такої миті Заверган буде розчулений, а відтак щедрий па добро. Вона й скористається тією щедрістю: пригорнеться до нього і скаже: "А знаєш, муже мій, я вже непраздна. У нас буде дитя. Молю Небо, аби то був хлопчик, надія і опора роду твого".
Була натягнута, мовби тятива на луці. Бо ждала: ось зараз зайде він після омивання, ляже й не втримається подасть його, знак особливої прихильності.
Здавалось, не витримає ждучи. Відчує найменший порух його руки і лусне, як лускає тятива від зайвого зусилля. А хан зайшов, улігся в ложі і мовчить.
— Ти так і не повідав меиі, повелителю, — заговорила перша, і заговорила таким голосом, що й камінь, здавалось, не лишився б байдужим, — кажу, так і не повідав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справді звабна, що наші кметі так тягнуться до веї, ладні йти між чужий люд, аби лиш туди.
— Земля справді багата. — Не сказав, як звикла чути:
Каломелко, та то не біда, зате он як умиротворено каже: — Степу там не менше, ніж у нас, і степ плодоносніший. А ще е покриті непроходимими лісами гори, автихгорау звіра, птаства, медоносних бджіл — тьма. І в благодатні долини в горах, течуть медоносні річки з гір. Там не буває спечної днини, не дмуть спустошливі суховії — на путі їм стає море і стають гори та вільгість від річок що течуть із гір.
— Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? — підвелася на лікті, присунулась ближче, обдає мужа теплом свого дихання.
— В тім-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На ній не так просто прийти і сісти. Кметі цього не розуміли, принаймі до походу, чи зрозуміли після і вивідати не мав часу. Оскаженіли вони на нас, Каломелко, за підступність і татьбу вітця твого, коли б знала як оскаженіли .Забракло слів сказати щось на те, зате не забракло сердечної прихильності до мужа (таки сказав його, усолоджепи для її вуха слово: Каломелко. Тож і не стала ждатц, ноли подаст і, їй знак свосї прихильності, — сама подала його. Тицьнулася вимитою пахучим зіллям голівкою до плеча й принишкла, жде, що хап на те: обніме, приголубить чи лишиться холодним до її розчулення.
Ба ні, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горілиць, запустив під покривало руку, обняв її, пагу й гарячу, в задавненому чеканні ласки. Аж захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б від щастя, та не хотіла втрачати сподіваної миті: хто відає, чи буде така вдруге.
— А в мене радість для тебе, — не сказала — видихнула разом із теплінню, що розпирала груди.
— Радість?
— Так. Непраздна я, муже мій і повелителю ласкавий. Ношу під серцем дитя твоє.
Далебі, й висловитися не встигла ще, як відчула: хап не радий її слову-сповіді. Сіпнулась і видимо змаліла па силі міцна перед цим рука, уклякло тіло, затамувався віддих, та й увесь він, хан, занімів на невизначено тривалий час і ні пари з уст. А те німування примусило уклякнути й Каломелу. Чує, хоче подати голос, спитати, Їй це тільки здається, вона, не єдинижди перестрахана, знову згущує вад собою хмари, чи все, що думає про ханове німування, видимий страх, таки правда — і не може: бракує сили, бракує й дару слова.
— Ти... не радий нашому дитяті?! — ледве витиснула з себе, а було таке враження, ніби крикнула на повний голос.
XIII
Колись гнітила всього лиш непевність та страх навідував час від часу, а думалося: он яке безліття обступило. Ііипі ж роздирає серце пекучий біль і ще пекучіша образа, утвердилась і стала володаркою єства повна безнадія, а Каломела не зняла одного з ханових кинджалів, що Їх, ніби зумисне, он скільки почепили на стіни, і не прохромила себе, користуючись відсутністю хана, не пішла, полонена відчаєм, до Онгулу і не стала шукати розради в його тихоплинних водах, ба навіть те, що видавалося певний час найбільш можливим: сісти потай на подаровану ханом і звиклу вже до неї кобилицю й помчати, доки спить невдячний кутригурський рід, до Широкої ріки, перепливти, тримаючись за гриву, її води і вдатися коли пе до вітця, то до матері, хай прийме й утішить свою нещасливу доню, — навіть цей видимо рятівний намір змушена була цигаситп в собі. Бо як ииропливи через таку ріку, як Широка, коли мужі не зважуються долати її без плотів, і як житиме в матері з народженим без мужа дитям? Ліпше в Онгулі шукати для себе прихисток, аніж там.
(Продовження на наступній сторінці)