— Війна! — дивлячись на папірус і нібито читаючи його, повідомив Баті Імхотеп.— Антіох зайняв Птоломеїду і Tip, замишляє похід на Галілею. Я щойно довідався про це від Аарона.
— О великий Птах! — збуджено вигукнув Бата, привернувши до себе увагу окремих віруючих.— То я стану знатним і багатим? — додав швидко, щоб відвернути їхню цікавість.— Негайно передам цю новину Гармахісові,— намірився йти, забувши, що привело його сюди.
— Стривай! — схопився за дошку з товаром Імхотеп. — А записка від Ніке? — нагадав Баті.— Хочу знати, як вона повелася, довідавшись, хто тебе послав.
— Зраділа, навіть дуже. Та що там говорити — все сказано в записці.— Бата крадькома подав Імхотепові клаптик папірусу.— До Мехарума я добрався без пригод. Терсея прийняла мене як бажаного гостя, купила в мене різного дрантя на кільканадцять драхм, просила навідуватися частіше. Замовила цілу купу всякої всячини. Я відповів, що замовлення буде доставлено. Хтось привезе його — я або мій помічник, такий же бородатий і кудлатий. Запасну бороду і кудла для тебе залишив у старої Таре, вони тобі дуже ли-чили б,— посміхнувся. — З Ніке ми кілька разів бачились, хоч зустріч наша була короткою. Терсея не здогадувалася, що я за птах, і не наглядала за нами. Але тепер нічого й думати тобі про подорож до Мехарума: філакети стежитимуть за подорожніми — чи, бува, серед них нема шпигунів Антіоха. Отже, ваше побачення з Ніке не скоро відбудеться. Завтра в цю ж пору зустрінемось у святині Мут.— Бата схопив дошку і швидко вийшов з передсінку.
Він так квапився, що забув узяти в Імхотепа свій папірус з молитвою.
— Що обіцяє тобі, достойний, всемогутній Птах? — підійшов до Імхотепа високий смаглявий єгиптянин.— Я теж хочу довідатися, що мене чекає, але Ооюся: а що, як за свого єдиного обола куплю недобру молитву? Дорожу ним, як мати дитиною. Я ж бідний купецький слуга!
"Довге вухо,— здогадався навчений гірким досвідом Імхотеп.— Розвелося ж їх! Звідки вони беруться серед єгиптян?"
— Читати вмієш? — удавано-байдуже запитав провокатора Імхотеп, вдячний Баті, що в поспіху забув узяти свою молитву.
— Колись учився на писаря, але не довчився, бо я син бідних батьків,— виправдовувався той.— Все ж трохи розумію наші письмена.
— Кажи правду: вигнали зі школи за лінощі? — назвав справжню причину Імхотеп.— Читай! — подав "вухові" молитву.
— Ай-ай, який прихильний до тебе великий Птах! — вдав, що позаздрив долі Імхотепа "бідний купецький слуга".— Будеш знатним, багатим і щасливим,— віддав папірус Імхотепові — і на його обличчі відбилося розчарування.— Зараз куплю собі боже віщування,— обернувшись спиною до Імхотепа, провокатор квапливо пішов геть.
З папірусом-молитвою в руці, Імхотеп теж вийшов на вулицю і швидко попростував до Музейону. З думки не сходила Ніке.
Зачинившись у кімнаті, Імхотеп вийняв з-за пов'язки записку.
Там було лише три слова: "Ніке жде Імхотепа".
XII
Щодня до столиці надходили суперечливі чутки з полів битви, які посилювали неспокій,— одні про перемогу царського епістратега Феодота, другі — про його поразку. Лише Філопатор і його найближчі радники знали правду, але мовчали. Мабуть, вона була невесела.
Війна принесла александрійцям, особливо міській бідноті, чимало лиха. Ціни на зерно й олію піднялися втроє, до багатьох хиж заглянув голод. І купити щось нині було непросто. Купці, сподіваючись, що невдовзі за артабу ячменю чи сочевиці братимуть дебен золота, позамикали склади. Гнані голодом, злидарі розгромили один такий склад, але філакети жорстоко розправилися з ними: багатьох поранили, а деяких повісили на мурах для постраху іншим: чуже добро недоторканне, і хто зазіхає на нього, той не уникне кари.
Батьки зі щемом у серці виводили дітей на невільниче торжище, щоб продати їх, врятувавши від голодної смерті. Проте покупців на них було мало. Тепер на обліку кожен хойнікс ячменю, а користі від такого малолітнього раба поки що ніякої.
Спорожніли площі, на яких нещодавно розважали людей співаки, танцівниці, штукарі. Жителям Єгипетсько-сірійської дільниці і Ракотісу було не до розваг, а віщунам перестали вірити.
Навіть у завжди спокійних іудейських дільницях творилося щось недобре: Аарон, відвідавши їх, став замислений, похнюплений.
— Вже й до нас добралася біда,— одного разу поскаржився він Імхотепові, маючи на увазі своїх єдиновірців.— Ніхто нині не купує наших золотих прикрас, тонких тканин, дорогих скляних виробів, і ремісники залишилися без роботи. Накоїла і ще накоїть лиха ваша бідняцька держава поштивим людям.
— Достойний! Не вона ж почала війну з Філопато-ром,— обурився докором Аарона Імхотеп.
— Іудейські ремісники незадоволені, — підвищив голос каталогізатор.— Вони заявили власникам майстерень і старійшині, що подадуться у верхні номи, якщо ті не забезпечать їх зерном і олією. Там, кажуть, нема голоду, всі рівноправні. Хіба це веде до добра?
— Вже привело, достойний,— палко запевнив каталогізатора Імхотеп.— Ті, яких ще недавно безжально сікли батогами і в яких не було навіть халкоя на ячмінь, нині ситі, вільні, і ніхто з них не знущається.
— Такий такого захищає,— вдарив кулаком об стіл каталогізатор.— Невже брудні раби і водовози тобі миліші, ніж люди освічені і багаті, а нужденні хижі привабливіші від прекрасних вілл?
— Меріб повчав, що хто живе у розкошах, а його раб ходить з ранами на спині і голодує, той не заслуговує пошани. Ваші освічені достойники читають Гомера і філософів, але рабам, які жорнують зерно, зав'язують роти, щоб вони не з'їли жменьки муки,— гнівно відповів Аарону Імхотеп.
— Це з Еллади прийшла до нас така дикість,— захищав єдиновірців каталогізатор.
— З освіченої Еллади,— з глумом уточнив Імхотеп.— А втім, хоч мій народ не такий освічений, як еллінський, і бідний, але я люблю його не менше, ніж ти свій, достойний, і бажаю йому добра. Воно прийде до нього з верхніх номів,— висловив упевненість.
Слова Імхотепа так вразили Аарона, що він на хвилину замовк. Може, злякався натяку на верхні номи, а може, знайшов у почутому щось варте уваги, над чим досі не замислювався.
— Ти навів мене на думку, що любов до рідного народу буває різна. Твої міркування заслуговують особливої уваги,— раптом похвалив Імхотепа.— Одна справа любити багатих, а друга бідних, поневолених. У другому випадку любов — благородна, безкорислива. І дуже прикро, коли недостойні люди за миску сочевиці зрікаються бідного народу У важкий для нього час. Передам твої слова нашим старійшинам, почую їхню думку. Як знайду в ній облуду, то більше не нарікатиму на ремісників за те, що погрожують своїм господарям.
— Гієни ніколи не змилосердяться над вівцями,— з досадою висловився Імхотеп.
Аарон не заперечував.
Ще чорніші дні настали для сірійців. Елліни підозрівали їх у прихильності до Антіоха, обвинувачували у шпигунстві і багатьох без причини кидали в льохи. Сірійцям стало небезпечно появлятися на вулицях. Серед них було багато крикливих вуличних продавців, без яких Єгипетсько-Сі-рійська дільниця притихла, майже обезлюдніла. Щоб скидатися на єгиптянина, вони зголили бороди, накликавши цим на себе ще більшу підозру: філакети знайшли спосіб розпізнавати їх.
Скинув фальшиву бороду й Бата. Натягнув перуку з лисиною, закульгав (вклав у сандалію камінець) і так розмалював обличчя штучними шрамами та зморшками, що навіть Імхотеп не впізнав його.
Приятелі зустрічалися часто, але щоразу в іншому місці, повідомляли один одному новини, хоч зв'язок з верхніми номами тепер дуже ускладнився. Обидва раділи, що держава колишніх рабів і злидарів, заради якої вони готові пожертвувати життям, розвивається, міцніє, навіть має вже своїх гоплітів і озброєних вершників. Досвідчені воїни передають своє уміння молодим єгиптянам і сірійцям.
Капітани окремих кораблів, ризикуючи головою, не зважають на заборону Філопатора і торгують з повстанцями. Поставляють їм зброю і залізо, яке ковалі відразу перековують на панцири, щити, мечі, списи. Державу очолив Гармахіс, але владу так розділено між ним, радою старійшин і видатнішими повстанськими ватажками, що ніхто не може зосередити її в одних руках.
Тим часом до александрійської пристані прибували з Еллади і підкореної македонцями Фракії кораблі з найманцями — людьми зайвими на батьківщині, які надіялися розбагатіти на війні. їх гучно зустрічали, напували вином, давали кілька драхм і відразу відправляли на схід, щоб вони убивали або самі гинули. Багатьом ті драхми ніколи не пригодилися, а їхні тіла роздирали шакали. Може, десь далеко, виглядаючи синів-витязів у золоті й славі, їх чекали матері і, не діждавшись, відходили за ними у царство тіней.
Ціною великих жертв Феодотові вдалося зупинити Антіоха, який встиг зайняти ще й Галілею, але було зрозуміло, що це передишка перед новими битвами: Філопатор захоче відібрати втрачені багаті приморські провінції, а сп'янілий від перемоги Антіох — загарбати нові.
У столиці появилися гопліти-каліки, на яких тепер ніхто не зважав. Ходили чутки, ніби після війни Філопатор дасть їм землю з фелахами, проте в це не вірили: вільних земель у Дельті давно вже не було, а у верхніх номах постала нова держава. Отже, лише пустині ще не освоєні.
Одного ранку в кімнату Імхотепа долинули звуки бубнів.
(Продовження на наступній сторінці)