"Провокатор, що замишляє якусь каверзу",— подумав Імхотеп. Та голос нав'язливого продавця здався йому дуже знайомим. Він десь чув його і то не раз. Тільки де? А може, підводить слух? Адже в багатьох людей є однакові голоси. Інша річ — обличчя, але воно сховане за кудлатим заростом. Таки провокатор!
— Пера у мене загострені, баранів не годую, а вбивати людей не збираюся,— зміряв холодним поглядом бороданя.— Не витрачай даремно часу, шукай інших покупців,— порадив з досадою.
— Ай, ай! — не збираючись іти геть, докірливо покивав головою продавець.— Як псують людину почесті. Бачу, відколи ти став перекладачем Музейону, так загордився, що цураєшся колишніх друзів. Я давно шукаю зустрічі з тобою, сподівався, що зрадієш, побачивши мене, але гірко помилився,— закрив долонею очі, вдаючи, що з великої образи на нього збирається на плач.
— Бата! — впізнав приятеля Імхотеп.
— Тихше! — застеріг бородань.— Достойній людині з пластинкою Музейону не личить радіти зустрічі з вуличним продавцем. Бери гребінець і вдавай, що торгуєшся. Ученим теж він іноді потрібен.
— Звідкіля ти тут узявся? — пошепки спитав Бату Імхотеп.— Невже й досі переховуєшся в столиці ось таким способом?
— Про це іншим разом, бо тут не місце на довгі розмови,— застеріг приятеля Бата.— Нам треба десь поговорити, але так, щоб ніхто нас не запідозрив.
— Музейон відпадає, на вулиці небезпечно, а в Ракотісі, де живуть мої батьки, чужий відразу впадає в очі,— зажурився Імхотеп.— Може, в тебе? Ти ж десь проживаєш.
— У старої Таре, син якої загинув під час повстання,— поінформував приятеля Бата.— Але її хатина теж не підходить для нашої зустрічі. Хтозна, чи за тобою не стежать. А що, власне, спільного у старої єгиптянки, вуличного продавця і достойної особи з Музейону?
Обидва на мить замислились.
— Я придумав! — зрадів раптом Імхотеп, беручи в руки ще один гребінець.— Приходь завтра вранці на пляж, де купаються єгиптяни і сірійці. Там завжди багато людей і ніхто ніким не цікавиться. Кожен лягає там, де йому заманеться. Я часто там буваю і після купання гріюся на сонці. Ляжеш біля мене, і поговоримо. Бери обола за свій не вартий навіть халкоя гребінець, бо й цього не дам,— промовив вдавано сердито, помітивши, що біля них крутиться двоє підозрілих.
— Хочеш, достойний, розорити мене,— гнівно закричав Бата, щоб чули нові покупці.— Мені самому він обійшовся в три оболи, щоб твої діти такі здорові були!
— Даю два оболи і ні халкоя більше, а моїми дітьми не журися, — поклав гребінець на дошку Імхотеп, даючи зрозуміти бороданеві, що здоров'я власних дітей йому байдуже.
Були це звичайні вуличні сценки купівлі-продажу, коли за кожну річ, навіть за голку, треба поторгуватися. Вони завжди збирали цікавих, які ставали болільниками за ту чи іншу договірну сторону.
— Тепер кривдиш моїх чотирьох дітей-сиріт, які нині ще не їли і чекають ячмінної паляниці,— дорікав Імхотепо-ві Бата.— Якби не вони, я ніколи не продавав би такого доброго гребінця за три оболи. Давай швидко два і забирай його, щоб мої очі за ним не плакали.
Нові покупці весело перезирнулися, але мовчали. Хитрий продавець добряче обшахрував служителя муз: гребінець не коштує навіть обола. Але з давніх-давен так на світі ведеться, що розумний користає, а дурний втрачає. "Довгі вуха" перезирнулись і подалися шукати удачі в іншому місці.
Наступного ранку, нашвидку поснідавши, Імхотеп пішов до моря. Всю ніч не брав його сон, непокоїли розмаїті думки, виникали питання, на які лише Бата міг відповісти.
Сонце вже припікало, і купальників було багато. Сміливіші запливали далеко в море, боягузливіші, остерігаючись акул і мурен, не покидали мілководдя. Про морських хижаків розповідали страшні речі, від яких кров холола в жилах. Але вони, мабуть, ще більше боялися людей, бо не появлялися коло берега.
Жінки купалися неподалік від чоловіків, щоб ті у лиху годину рятували їх. Молоді купальники були в чому їх мати народила, старші — в набедрених пов'язках.
Ще здалеку Імхотеп зауважив Бату, який лежав на піску поряд зі своєю дошкою з крамом і вдавав, що не бачить приятеля. Спочатку Імхотеп скупався, тоді, ніби шукаючи зручного місця, з хвилину розглядав берег і лише потім попростував до Бати і ліг біля нього.
Зиркаючи у невеличке грецьке дзеркальце, той крадькома підфарбовував бороду. Вода змила з неї сивину, отже, треба знову надати їй статечного вигляду.
Бата хитро підморгнув Імхотепові.
— Ніхто не стежив за тобою? — прошепотів.
— У Музейоні знають, що я часто ходжу сюди купатися,— заспокоїв приятеля Імхотеп.— Розповідай!
— Шамеш, Менхепер і Птагмес передають тобі вітання.
— Ти не назвав головного вчителя,— здивувався Імхотеп.— Він, напевне, перший радник Гармахіса.
Бата ніби й не чув цих слів: мовчки стеблом очерету малював козла на піску — уособлення Осіріса.
— Я запитував тебе про Меріба,— нагадав Імхотеп, не звернувши уваги на малюнок.
— Я думав, що ти здогадаєшся,— показав на малюнок Бата.— Головного вчителя убито під час повстання. Ми забрали його тіло і в Анхурі віддали в Дім мертвих, щоб там його забальзамували і поховали за нашим звичаєм. Тому-то в столиці ніхто не знає, де дівся Меріб.
Звістка про смерть головного вчителя так вразила Імхотепа, що він аж застогнав, схопився руками за голову. Не стало близької людини, яка підготувала грунт для перемоги над кривдою, а сама так і не порадувалася плодами своєї праці. З синівською любов'ю він часто згадував Меріба, радів їхній майбутній зустрічі, носив у душі теплі привітальні слова. Сліпа жорстокість долі...
— Ми довго сумували за ним, але живі не повинні забувати про земні справи,— Бата нагадав Імхотепові тверді закони дійсності.— Від Шамеша ми довідалися про твоє ув'язнення, хворобу, але нічим не могли тобі допомогти. Про александрійські події я не буду розповідати, бо про них тобі все відомо. Понад двадцять тисяч повстанців відправились у верхні номи. Наш похід тривав довго. Іноді дорогу нам перегороджували розсіяні по всій Чорній Землі невеликі еллінські гарнізони, і ми громили їх. Жителі Фі-ваіди зустріли нас як рідних братів. Тепер там запанувала справедливість. Не почуєш свисту батогів і зойків, не побачиш умираючих з голоду. Привільно і весело там, Імхотепе,— радістю засяяли очі Бати.
— Незабаром подамся туди,— вирішив Імхотеп.— Але спершу хотів би зустрітися з Ніке.
— Поки що ти потрібен у столиці,— твердо промовив Бата. — Ми повинні знати, що тут діється і що затівають наші вороги. Тому я і прибув сюди з верхніх номів. Збираю потрібні відомості і передаю їх нашим. Маю вже довірених людей: в Александрії є ще багато прихильників Ме-ріба. На перших порах допомогла мені Таре. А декого я купив за золото, якого тепер у нас чимало. Серед куплених старшина, ще й високого рангу, виходець з Пергаму. В святині Гора ти своя людина, а жерці завжди знають державні таємниці. Та й у Ракотісі дещо вивідаєш. Відомості передаватимеш мені.
Імхотеп радо сприйняв доручення Бати, бо знов могтиме прислужитися великій справі.
— Верховний жрець Гора дозволив мені продовжувати працю над незакінченою Мерібом "Історією Кеміту", і тепер я часто буваю у святині Сокола — користуюся папірусами її бібліотеки,— повідомив він приятеля.
— Бережи написане головним учителем як зіницю ока,— збуджено сказав Бата.— Адже там частка нашої праці, і, що б не сталося, ми повинні закінчити її — повернути народові Кеміту його минуле. Але поговоримо ще про завдання в столиці. Поки що Філопатор не збирається нападати на нас, бо йому загрожує війна з Антіохом. Сірієць уже зібрав двохсоттисячне військо, як передають наші люди, а в Птоломея в Дельті, Палестині і Лівії не набереться й сорока тисяч гоплітів. Правда, з Еллади прибули два кораблі з найманцями, але їх не більше тисячі. Мандруючи сюди, я прикидався то прокаженим, то слугою Дому мертвих, бо таких усі обминають: бояться їх. Таким я прикинусь, коли прийде пора вертатись у верхні номи.
— Я теж перехитрив би царських посіпак. Але як бути з Ніке? — спохмурнів Імхотеп.— Навряд чи вона пішла б зі мною. А без неї я не уявляю життя.
— Я тобі допоможу,— ошелешив приятеля Бата.— Зустрінуся з Ніке і вивідаю її наміри. Знаєш, де вона тепер?
— В Мехарумі над Маріутським озером,— відповів юнак.— Але ти задумав нездійсненне,— поставився критично до задуму приятеля.— її, напевне, пильно стережуть, і тебе відразу схоплять.
— Куплю мула, нав'ючу його розмаїтим крамом і прикинуся мандрівним купцем, а багатим людям у селі завжди потрібні міські речі,— розмірковував Бата.— Може, привезу від неї тобі записку. А тепер іди, зустрінемося на цьому ж місці через тиждень. Я посріблю ще трохи бороду і скоро теж піду.
XVI
Війна... Страшне це слово, а ще страшніше горе, яке несе вона людям. Там, де буяло життя, залишаються згарища і цвинтарища, де колосилися хліба — столочені кінськими копитами поля.
(Продовження на наступній сторінці)