— Це безумство засліплених власною величчю всевладних тиранів,— не пощадив колишніх володарів Чорної Землі Меріб.— Сподівалися, що в піраміді їх Ка залишиться навічно, а вона така, як і в раба. У смертний час не вилітала з їхнього носа у вигляді білого птаха, як це твердили жерці і трепанатори царських черепів. Ніхто з них ніколи її не бачив. Але піраміди свідчили, свідчать і ще довгі віки свідчимуть про інше. Геродот, який, мандруючи по Кеміту, бачив і милувався ними, перший відніс їх до чудес світу. "Тільки могутній володар і великий народ могли їх збудувати",— писав він. Проте славетний еллін помилявся. Тільки шалений, жорстокий володар і пригноблений ним народ збудували їх. Так написав я у своїй історії. Хочу, щоб нащадки, дивлячись на них, не помилялися у висновках, як це зробив Геродот. І все-таки піраміди — історія Кеміту, яка залишиться. Вони нагадуватимуть нащадкам про предків-титанів, які створили такі чудеса. Тоді наші нащадки гордитимуться своїм народом, і їхні серця переповняться любов'ю до нього. Саме цього я прагну. А що залишиться від Філопаторового корабля, його, кажуть, уже точить шашіль і невдовзі він затоне?
— Про корабель забудуть, а про Птоломея історики згадають,— дійшов висновку Імхотеп.
— Я розповім про нього нащадкам! — збуджено проказав Меріб.— Адже таких злочинів, які зробив Філопатор, не вчинив жоден фараон. Підозріваючи, що посягають на його владу, він убив свого дядька Лізимаха, брата Maraca, отруїв рідну матір Береніке, родом з Кіренаїки, яку його батько Птоломей III Евергет привіз з походу. Хіба є жахливіші злочини від брато— і матеревбивства?
— Боги теж ворогують за владу. Від достойного Неба-мона ми, його учні, знаємо, що Сет убив свого брата Осіріса і бився з Гором,— послався на вчителя божих справ Імхотеп.
— Ви не осмислили слів достойного Небамона,— дорікнув юнакові Меріб.— Тут мова не про владу, а про одвічну непримиренну боротьбу зла з добром. Лиш простодушні віруючі сприймають дослівно переказ. Гор нібито переміг Сета, знищив зло, проте воно залишилося досі, і його на світі набагато більше, ніж добра. Боровся з ним Ехнатон, а тепер ми продовжуємо боротьбу. Спочатку було нас троє, а нині маємо тисячі послідовників. Якщо й трапиться з нами якесь лихо, то боротьба вже не припиниться. Продовжать її інші. Грецькі філософи слушно повчають, що вічні не люди, а ідеї. Наша ідея — створити на землі царство справедливості — невмируща, і вона переможе зло. Але які вісті привіз Птагмес із верхніх номів? — запитав він Бату.
— Наші відозви вже й там розповсюджуються,— порадував учителя Бата.— Довірені люди переписують їх і читають народові. їх знають навіть рудокопи і каменотеси. Особливо відданий нашій справі молодий і завзятий, але розумний і обережний канцелярист стратега Гармахіс 34. Його батько, ткач, віддав сина (щоб легше йому жилося) на службу до святині Амона у Фівах. Кмітливий хлопчина сподобався жерцям — і вони взяли його до своєї школи. Тільки-но Гармахіс закінчив її, як його рідних спіткало горе: за борги лихварі забрали в них ткацький верстат, хатину, прирекли сім'ю на голод. Ткач з великої журби захворів і незабаром помер. Добрі люди влаштували Гарма-хіса канцеляристом, і він забрав до себе матір та сестру. Живуть вони дуже скромно на його мізерну платню. Гармахіс ненавидить еллінів і шкуродерів-єгиптян і не лише розповсюджує, а й сам пише відозви. Де-не-де під їх впливом люди почали вже діяти. Пропало безвісті кілька донощиків, лютих наглядачів у каменоломнях, а фелахи то тут, то там прогнали збирачів податків, ненависних управителів і землевласників. Гармахіс не схвалює їхніх дій, бо вони насторожують ворогів, а повстання ще не назріло. Воно повинно спалахнути водночас у всьому Кеміті, і він чекатиме наших наказів.
— Не мине й року, як він їх одержить,— задоволений вістями, запевнив своїх помічників Меріб.— А ми, поки живі, підігріватимемо в серцях знедолених бунтівничий вогонь.
— Хто, достойний, керуватиме повстанням? — вперше осмілився поставити таке запитання Імхотеп.
Воно здавна його турбувало, тим паче що час повстання був уже близький, а вчитель ніколи не порушував тих справ. Невже він візьме на себе весь тягар і всю відповідальність за повстання і за долю тисяч повстанців? Правду кажучи, Імхотеп, поки не був його довіреним помічником, навіть і в гадці не мав, що зачинателем боротьби з тиранією є його улюблений учитель.
Гармахіс — керівник повстання бідноти у верхніх номах кінця III CT. до н. е.
"Люблю свій народ і ненавиджу його гнобителів,— згадав Імхотеп слова Меріба, коли той втаємничував його у свої діла.— Неволя й недоля народу терзають мою душу, і я не пошкодую для нього життя. Ось чому я вирішив розбудити народ Кеміту, кликати його на боротьбу. Він великий, і велика його сила, однак треба вміло цією силою покерувати".
Меріб, мабуть, давно чекав такого запитання, бо не забарився з відповіддю.
— В Александрії і Дельті на перших порах керуватимемо повстанням ми всі троє та ще Птагмес і Менхепер,— не взяв на себе всієї відповідальності. — У верхніх номах — Гармахіс. Але вже нині треба підібрати людей, які очолять повстанські загони. А тепер, замість чекати царя, зустріньтеся з моїми людьми і передайте їм нашу розмову про ватажків загонів.
Філопатор прибув наступного дня у золотій колісниці, запряженій четвіркою білих коней. Сяяли самоцвітами кінська збруя і начільники, коливалися на головах коней султани з пір'я рожевих фламінго. Поперед колісниці бігли раби і палицями розчищали дорогу од цікавих. За ними поспішали юрми музикантів: били в барабани, в мідні тарілки, грали на флейтах і сопілках.
Філопатора супроводжував почет світських достойників і високих старшин царської гвардії.
На ньому була біла тога, облямована пурпуром, на лисій голові — вінок із золотих дубових листочків — символ могутності і незламності, в руках — батіг з коротким золотим пужалном — ознака найвищої влади. Штучна чорна борода (її за традицією носили фараони, і цієї традиції тепер дотримувався Філопатор), мабуть, колола йому в підборіддя, бо він раз у раз нервово її посмикував.
Своїм виглядом цар аж ніяк не нагадував могутнього дуба, листям якого прикрасив свою лисину. Опецькуватий, з посірілим, опухлим від пияцтва й розпусти обличчям, з набряклими повіками, з каламутними очима, що їх поснували жовті і червоні прожилки, вій був схожий на лихваря, який в задушливій конторі при світлі каганця підраховує свої нечисті прибутки, або розледачілого на ситих хліба* гаремного євнуха. Багатьох дивувало, як це він став батьком такої гурми дітей.
Повідомлені гінцями, що високий гість прибуває на зустріч з предками, перед святинею вишикувалися жерці і Меріб з учнями.
На поданий церемоніймейстером знак хор заспівав гімн на честь царя. Гімн вихваляв Філопатора за його розум і щирість, за лагідність і хоробрість, за чесність і справедливість, хоч у цьому не було й слова правди. Філопаторові гімн сподобався, а ще більше — вітання верховного жерця: той назвав його богом, нащадком Гора-Аполлона, опікуном науки і мистецтва, видатним філософом і поетом 35, доброчинцем Музейону і його славетної бібліотеки, за яку царі Пергаму обіцяли багату провінцію.
Філопатор схвально кивнув промовцеві головою, а коли той закінчив, він подав знак слугам, щоб несли золото й срібло, і в супроводі жерців подався на зустріч з предками. Перед їх статуями вклонився і, промимривши якусь молитву, набрав повну жменю кульок з пахучої смоли — ладану,— кинув їх на вогнище, що горіло перед богами. Густий дим заслонив статуї, і відразу з-за димової заслони пролунав віщий голос, всі злякано зіщулились: "Задумаєш — сповниться. Захочеш — матимеш. Піднімеш меч — усі ляжуть до ніг твоїх".
— Предки промовляють до свого нащадка! — збуджено проказав верховний жрець.
— Віщували не боги, а наш старий Кагаб, який сховався за статуї,— шепнув своїм помічникам Меріб.
Однак слова Кагаба забобонний Філопатор сприйняв як голос предків, бо аж просяяло його м'ясисте обличчя, і він двічі, за єгипетським звичаєм, торкнувся долонями колін. Штучна борода зсунулася набік, оголивши його обвисле підборіддя.
Віддавши шану пращурам, цар у супроводі жерців, достойників і старшин гвардії подався до трапезного залу, де на столах чекали гостей розмаїті варені й печені їства, вина, фрукти.
Греки так і не прийняли римського звичаю — їсти лежачи, і зараз церемоніймейстер вказував кожному, залежно від чину, місце за столом, Меріба, зваживши на його високу посаду, він посадив біля царя та верховного жерпя і гімназіарха36 — філософа і математика Ератосфена 1. Той користувався особливою пошаною земляків, бо пост управителя Музейону вважався найпочеснішим у державі.
За свої твори і відкриття одержав від Філопатора титул "Приятель царя" і золотий ланцюг (якого ніколи не носив). "Не золото, а правдивість і розум прикрашують людину",— говорив він.
*Філопатор написав нікудишню драму "Адоніс".
Гімназіарх — управитель Музейону і бібліотеки.
Ератосфен — 270 — 194 р. до н. е.
За спиною кожного гостя стояв нижчий за саном жрець з рушником та жбаном пахучої води, яку час від часу поливав йому на руки (їжу брали пальцями). Мерібо-ві слугував Імхотеп.
Філопатор, чавкаючи, їв і пив за двох, ніби давно не мав у роті й крихти.
(Продовження на наступній сторінці)