Та й що, власне, значить учителеве "побачимо"? За ним, напевне, приховане щось важливе. Невже...
Заклопотаний тривожними, суперечливими думками, Імхотеп подався додому.
Погомонівши про се про те з батьками, він поїв печеної в приску риби і почав збиратися на побачення з Ніке: причесав роговим гребінцем буйне, непокірне волосся, пригладив його олією, тугіше затягнув поясок, щоб надати ще більшої стрункості своїй фігурі, і одягнув чисту спідничку.
Коротке надвечір'я гарячих країн саме злилося з зоряною ніччю, коли Імхотеп перебрався через огорожу, що відділяла садок Доріона від дороги.
Нічні мандрівки були небезпечні, бо ніч керується своїми законами чи, власне, беззаконням. У темряві сновигали вулицями захмелілі шукачі пригод і грабіжники, які вдень ховалися в норах од філакетів, але Імхотеп їх не боявся. Спортивні вправи зробили його міцним і спритним, і нападники, напевне, тікали б від нього куди несуть ноги.
Першим зустрів юнака великий кудлатий пес Філос, вірний страж дому Доріона і Ніке. Пізнавши нічного гостя, він приязно помахав хвостом і ліг на теплу землю.
— Знайди мене, Імхотепе,— долинув до юнака з-за старої смоковниці притишений, веселий голос Ніке.
— Ось і знайшов,— взяв у долоні руку дівчини Імхотеп і від безмірного щастя аж заплющив очі.
Яка ніжна ця маленька дівоча ручка! І скільки в ній звабливого тепла, що передається йому і розходиться по всьому тілу!
— Чого ж ти мовчиш? Може, вчителі заподіяли тобі якусь прикрість? — занепокоїлась дівчина.
— Боюся словами порушити радість нашої зустрічі,— стиснув легенько їй руку Імхотеп.
— Говориш, як Сафо, — пожартувала Ніке.
— Я нещодавно читав її вірші, і один з них повторю тобі, — зрадів юнак, що Ніке першою згадала поетесу.— "Твої очі — зірниці, личко — пелюстки троянди, шия..."
— Годі, Імхотепе! — вивільнила руку дівчина. — Я чекала десятого дня, але не для того, щоб слухати вірші Сафо, бо їх читала,— не приховала роздратування.
Натяк був дуже виразний, але юнак сприйняв його не так, як треба.
"Мабуть, у Ніке на гадці щось недобре",— подумав з острахом.
— Боюся, що наші десяті дні швидко закінчаться,— промовив сумно.
— Може, збираєшся в далеку дорогу? — стрепенулася дівчина.
— Вона передо мною не стелиться,— заперечив юнак.— Але єгиптянок у твоєму віці батьки вже віддають заміж. Твоя мати, напевне, вже підшукала або підшукує тобі жениха.
— Проти моєї волі мене нікому не віддадуть,— порадувала Імхотепа Ніке, підтверджуючи сказане Мерібом. — Невже тебе це турбувало? — запитала з притаманним жінкам лукавством.
— Такі думки часто мучили мене,— щиро зізнався Імхотеп.— Бо я, Ніке, тебе...— запнувся, ніби забув, що мав казати.
— Кажи швидше! — притупнула ногою дівчина, здогадуючись, чого саме недоговорив Імхотеп, але хотіла упевнитись.
— Люблю тебе, — скрушно промовив юнак, ніби виправдовувався перед суддею за важкий злочин.
Тепер, затамувавши подих, він з острахом чекав, як сприйме його зухвальство Ніке і яким буде її вирок.
Раптом її гарячі уста ніжно доторкнулися його губ. Серце Імхотепа тіпнулося так рвучко, що мало не вистрибнуло з грудей.
— Ніке! — простягнув до коханої руки.
Але дівчина зникла, як чарівне видіння.
VI
За вдаваним спокоєм ховалася тривога, хоч у місті над Великою Зеленою Водою життя точилося по-старому, без змін. На пристані біля причалів товпилися кораблі і неслися гнівні вигуки наглядачів, у шинках виспівували сороміцьких пісень підпиті моряки. Горбилися під непосильним вантажем раби з посинілими од палиць спинами, але в їхніх запалих, стомлених очах зараз менше було покори і страху — в них проступала ненависть. Та наглядачів це не турбувало. Відколи на землі пани і раби — відтоді між ними незгасна ворожнеча. Так було, є і так буде, поки існуватимуть світ і люди, бо така воля богів, щоб достойні наказували, а всі інші їм підкорялись.
Але в окремих наглядачів рука з батагом раптом зупинялася в повітрі, ніби задерев'яніла: нещодавно раб схованим у лахмітті ножем заколов свого мучителя і двох його помічників, а потім заподіяв собі смерть. Досі такого тут не траплялося, бо раб — "тіло без душі". Він — як віл, який тягне рало і керується не власним розумом, а наказом і батагом орача. Воли не бунтують, а раб несподівано виявився людиною з душею, яка збунтувалася.
То хто знає, чи її нема в інших рабів і чи не ховають у лахмітті ножа? Може, він є у того раба-нубійця, який відніс на корабель бедет пшениці і повертається за наступним.
Він, мабуть, нещодавно став рабом, бо кістки ще не виступають з тіла. В його очах небезпечні спалахи — голоду чи бунту. Нубійця треба остерігатися.
Жила, здавалося, по-старому Царська дільниця. Так, як завжди, повагом ступали багаті елліни і їх дружини з високими, ніби копиці, зачісками, що їх підтримували золоті і срібні гребінці та шпильки з перлами; проходили, хизуючись срібними нараменниками, вищі військові чини, квапливо рухалися раби; чимало вешталося філакетів, які тепер уважніше придивлялися до кожного єгиптянина чи сірійця, що появлялися в дільниці, і довго супроводили їх поглядами.
Звичайний шум і гамір стояв над Єгипетсько-Сірій-ською дільницею, але впадала в очі велика кількість філакетів і людей з неспокійними мишачими очима, які насторожено поглипували на юрбу, ніби когось шукали.
Найбільше їх появилося в Ракотісі. Вони підслуховували, а то й включалися в розмови, цікавлячись, що єднає ткачів, гончарів, ковалів і риболовів. А ті скаржилися, що піднялися ціни на ячмінь і олію, що зростають податки. У всіх лихах звинувачували царя, еллінів, жерців і тих єгиптян, котрі служать чужинцям і котрі, мовляв, гірші за еллінів, бо зі шкіри лізуть, щоб догодити їм, до того ж не забувають і про себе. Оббирають людей до нитки. Свій запроданець гірш ворога.
То була гірка правда, але більшість мовчала, ніби відняло в них мову. Вони здогадувалися, що непрошені співрозмовники — "довгі вуха".
Тоді провокатори вдавалися до нових хитрощів: виймали з-за пояса клаптик папірусу, зміст якого тільки що обговорювали гончарі і ткачі.
— Бачили оце? — підморгували по-змовницьки мишо-окі своїм слухачам.
— Не доводилося,— заперечували ткачі.
— А може, чули про нього? — допитувалися "довгі вуха", вимахуючи папірусом.
— Уперше — від тебе,— запевняли мишоокого гончарі.
— Невже досі ніхто не читав вам цих папірусів? — сердилося "довге вухо".
— Ми неписьменні, прості люди, — виправдовувалися гончарі й ткачі і, навіть не торкаючись руками колін, розходилися.
Адже папіруси-відозви остерігали їх перед "вухами". "Чорна Земля щедро родить пшеницю і ячмінь,— говорилося в них.— Проте фелахи голодують, а у вас і в
ваших дітей теж порожні животи. Всі плоди Кеміту пожираються крокодилами, але не тими, що із священного Гапі і Маріутського озера. Вони проживають у розкішних будинках Царської і Єгипетсько-Сірійської дільниці, в хоромах Фів, Мемфіса, Фаюма, мають руки, які загрібають усе, тримають ними батіг; у роті в них повно плюгавих слів. їхні черева напхані білим хлібом і м'ясом. Вони товстіють, а ви худнете. Вигубіть тих крокодилів — станете ситими, і палиця не гулятиме на ваших спинах. Але стримуйте свої руки до того часу, який вам повідомлять. І остерігайтеся фальшивих друзів з брехливими язиками, бо вони продадуть вас".
Такі клаптики папірусів-відозв віруючі знаходили у святинях, ремісники — у своїх майстернях, риболови — у човнах. їх читали довіреним людям озлоблені на своїх начальників нижчі писарі, і скривджені жерцями високого сану дрібні божі слуги, й канцеляристи зарозумілих безсердечних достойників.
Але траплялися й такі, що вірили провокаторам і розв'язували язики. Вони розказували, що старий писар читав їм відозву або сусід розповідав про неї. Не минало багато часу — і з мурів звисали тіла того ж писаря, сусіда, їхня смерть ставала пересторогою для довірливих, та не залякувала сміливих. Відозви розповсюджувались ще ширше. Чиї руки їх писали, "вуха" так і не зуміли розвідати.
У святині Гора теж нічого особливого не сталося, тільки головний учитель частіше і довше затримувався зі своїми помічниками. Жерці знали, що він пише історію Єгипту, а Бата й Імхотеп йому допомагають.
Одного дня, упевнившись, що поблизу нема підслухувачів, Меріб поклав на стіл кілька старих, аж брунатних, дещо пошкоджених сувоїв.
— Таких папірусів ніхто в Кеміті не має і вже не матиме,— сказав з гордістю він.— Про них ніхто не знає і не повинен знати, — застеріг помічників,— бо за їхнє зберігання мене покарали б. Мої люди знайшли їх під руїнами палацу Ехнатона в його столиці Ахетатоні.
— Від кого, достойний, твої люди довідалися, де зберігаються папіруси? — здивувався Імхотеп.— Адже місто Ехнатона стало безлюдним багато віків тому і засипають його піски.
Помічники Меріба знали його відданих людей — Менхепера і Птагмеса, бо часто зустрічалися з ними. Це були колишні утікачі з сінайських рудників. Під час своєї
подорожі до Фів Меріб випадково натрапив на них, украй виснажених, в очеретах над Гапі, де переховувалися од філакетів і фелахів (за спійманих утікачів вони одержували нагороду).
(Продовження на наступній сторінці)