— Стійте-но-о, г-ой! Не кажіть, Ганю, бо я вам дам осьо, — замахнулася на Ганю Тамара, а тоді до губ собі кулака смик, аж постукала себе дрібненько. — 3 вашим Мишком! Це ви не так кажете. Слухайте цюди, як було. — Вона показала Гані знову угору на городи. — Гляньте, як цей Петро довго йде; куди це він так зібрався? — Ганя не подивилася за Петром, так трохи сердита зробилася, що Тамара себе перебиває, але сказала. — Г-от, ти не знаєш. Пішов десь папіросу шукать. — Це я не так розказала. Як це відро з помиями стоїть тамо, а Вера не думає його брати — чого воно буде стояти під ногами, та й це як Мишко приглашає у гості, а сам десь городами втікати, то Вера не довго думає, — це вона мені з Славком ще нічого не сказала, — переходить за тин, де оно в вас біля погреба кущ калини росте, та й стала рвати калину. — Тамара ще й не затулила усміхненого рота, але трохи так почекала, буцімто ждала, що Ганя надумає їй заперечити й вона не дасть їй сказати, зразу сама далі заговорить, і в очах тримала такий сміх, що можна подумати, дивлячись на неї: ану-ну, що ви мені зара скажете. — Мовчіть, Ганю, не перебивайте, бо я забудуся, — все одно сказала, в думці собі уявивши, що Ганя все ж таки хтіла її перебить, — о, де це я стала? Кажу Вері: Вера, нашо це ви рвете калину, ще ж їй не пора, — а ви, бачу, Ганю, мовчите; а шо ж ви скажете, не будете виганяти, хоч вам і шкода; шо, нє, Гань; а вона й не обернеться, лю-ю-ди, сперлась на пальці, щоб вище дістати, і по верхах зриває, каже мені, а як мені треба. Чули, Ганю, шо ви скажете. Ту, кажу ж, аж пробую голосно, — а голосу чогось нема, одні хрипи, так на тій вечорниці Ігоровій простудилася, шо не могла слова сказати — та ви бачили, Ганю^ шо я вам буду розказувати, — вона, гукаю, зелена, шо ви робите, Вера. А мені треба — ну...
— За яку ти вечоринку балакаєш, я не розберу. То ж Олік на осінь ішов, та й Вера рвала калину, а це Ігор зара йшов...
— А, не перебивайте мене, — то ви забулися. — Тамара одставила руку долонею доверху, підказуючи собі цим жестом, але й трохи сумніваючись. — Ви мені к-а-жете, як ви самі казали, шо вчора картоплю садили; а я за Веру вам розказую. — То вже Ганя махнула рукою: а, мені все їдно, шо хоч кажи. Як ти п'яна. — Як це я її так кажу за цю калину, а вона каже, шо їй нашось треба, — то рви, я тобі нічого не скажу більш і слова. Ми вже сибі хотіли йти на кухню, коли це Вера, складаючи собі в букетик нарвану калину, каже мені тихо, — а сама чогось не дивиться у мій бік, буцім на руки собі дивиться, — каже, Тамара, то йди до нас в гості. Ви чули таке, Ганю.
— Ну то ви вже пішли втрох, — я ще хотіла сказати, чого ви йдете, сідайте вдома та й повечерайте.
—Ми його не застали! Славка перший бігом одпер до хліва помиї й каже мені від хліва, — я ще тільки на стежці з цього боку йду з Танюю, — шо хата заперта. То, може, він де вернувся, а ми не бачили; дивлюся на Славку, а Славка на город виглядає — нема Мишка. Я пробую цю паличку, в ручку на дверях встромлена — це, може, десь на город Мишко вийшов та й заклав, щоб бачили, що нікого вдома нема. А Славка став дивитися у вікно, — я йому кажу, я зара загляну в вікно, може, він схувався; коли Славка до мене — цить, оно Мишко в хаті, пішов у другу хату... Так-так, не смійтесь, Ганю. — Ганя й справді зайшлася: — Ой-бо, тра сказиться з тобою, Тамара. — Ждіть-но, Ганю, я вам зара скажу, це далі тра сказиться. Славка мені каже, я бачив дядька в кальсонах — оно пішов у ту хату. Стій-но, — кажу Славці, — держи Таню; знімаю цю поперечку, входимо в сіні, а Мишко кричить йду-йду, стійте, вдягнусь. Я Славці кажу, греби-но, поки не бачить, насіння, — Вера тамо в ґанку жарила собі на плиті; а я бачу, шо це не всі, удкриваю духовку — бери-но ще відці. Я Славці повну кишеню набрала, поки Мишко не бачив. А шо ж на них дивиться. Як він защіпнувся, думав, шо ми не найдемо.
— Стій-но, Тамара, а потім, як це ви Мишка в кальсонах зловили, приходить Вера...
— Е-ге. Ми вже в хаті сиділи, — Тамара почіпала носа знизу —здалося їй, що це так холодно, і знов ту руку, якою торкалася до носа, встромила у другий рукав; вона на животі складені так, поховані в рукави руки тримала. — А Вера заходить і веде Лену, Мишкову сестру; Вера в Мишка питається, чо' це ти стола не удсовуєш, Мишко. — Тамара далі тяжче згадувала: чи це вже охоти не було, чи так забуваться стала. — Але ми ще повбідали... Таня чогось спати захотіла, отако на руки на стіл лягла й спить, правду вам кажу, Гань...
— То бач, вгощали вас. А Вера мені проте нічого не сказала. Питаюся вчора, шо це в вас за гості були, а вона каже: "Були-були-були гості. Еге-е-е".
— Вона не хтіла казать, вона чогось лиха на Мишка була. Він сяде курити, то вона йому не дає, каже, йди оно з хати.
— Еге, вона йому не дає в хаті курити, — Ганя тихіше, як це з таким жалем, як це можна ще по-сусідськи поспівчувати людині, казала: — Бо Вера слаба, то вона не хоче цього диму в хаті.
— Мишко до грубки сів, але хоче чуть, що ми балакаємо. Лена за Мишком тягне, каже Вері, Вера нашо ти його виганяєш, хай курить у хаті.
— Я не знаю, шо це з нею таке? — Ганя пробувала для себе згадати, коли це вчора до них Вера заходила, а як згадала, то розказала Тамарі. — Це ми сидимо якраз на тій смужці, де бабин город був, — ми там таке: буряки, помідори, ну, всяке таке; туди вода не доходить з берега,— сидимо, о, це ще Валя з Славкою, — Петро з Славкою і я копаємо, а Валя підкидає за нами трома.
Петро сів посидіти, а тоді лягає й качається; каже, давайте будемо качатися. Кажу, Петька, вставай, бо земля сира, і Валя на Славку свариться, щоб держака підклав. А баба Явдоха на своєму городі посіяла буряки й обкатують катком, ще їй там невістка помагає, — їй-бо, вони там посходилися з дітьми, помагають...
— Ганю, то це ви з ними у сварці ще?
— Ні. — Ганя ще подумала, чи вона правду каже. — От ні, ти знаєш! — швидко заговорила Ганя, бо ж таки правда, чого вона буде щось іначе казати. — Одколи хата їхня горіла, чогось понадувалися, й ми не ходимо їдне до одного. Я Явдосі казала, Явдохо, хіба ми з вами шо не поділили, — але чогось так. Та я тобі скажу, в них своїх дітей хватає, з'їдуться — повна хата; вони не хочуть знатися. А той Мишко за ними, Прокопчук, той ні з ким не балакає. А шо цій Явдосі треба: зійдуться, пороблять, такі дружні діти. Та й вони, видно, не хочуть. Вони собі там катають, а Петро чи Славка, я вже забулася, показує до Мишка на город; я сама бачу, шо він тоже на колінах довбеться, — то, може, клубніку садив, бо вони щоразу садять; і хлопці з невістками повиходили — це вже наче й собі садити картоплю. Але ми тако далеко; думаємо, досадимо, щоб уже завтра не ставать; коли це Вера з баночкою з-під концервів іде і щось дуже питає ще від Марини, а сюди не чути, бо вітер у її бік. Кажу, йдіть сюди, бо нічого не чути; вона показує в баночці, які це бураки — білі чи такі, вона посіяла в баночці; мабуть оці-го, але халєра їх знає, вони якісь однакові, насіння зверху видно, і ключки повибивалися, — це вона хтіла знать, які садити; вона сама не знала, які посіяла. Вера ножем колупається — повиколупувала трохи насіння, і ніхто не знає; але кажу, що білі; а може, черво-о-ні, каже Вера, довбеться в баночці й не дивиться. А тоді щось мене питається, якось так тихо спиталася, — я думала, шо це вона в усіх питається, — шо, хіба тобі та ніхто не відповість, як щось спитаїся; а як це Петро вже встав і став заступа об заступа чистити, аж не чути було, шо балакають, і я не почула, шо Вера каже. О, то нехай вбіжається, а як не почула; я ж не буду казати Петькові, шо, Петька, перестань шкряботіти. Та й вона каже, спитаюся в Явдохи; кажу, спитайтеся, Вера, оно вона на своєму городі. Вера гукає Явдохоо-о, ви не розбираєтеся, які бураки? Явдоха з дочкою поставали й дивляться у наш бік, стоять — наче думають, шо це з них хочуть, а вони не чують. Кажемо Вері, йдіть до них на город, вони вас не чують. Петро каже, ну да, вітер же куди — на нас. Явдоха з дочкою сказали, що це білі; Вера вернулася й каже — білі, Ганю, ти правильно казала. — Ганя вкрила долонею губи, подивилася на Тамару й втихла, немов це вона слухала Тамару, а не Тамара її. — Це вона не знала, які бураки... — Тамара й собі дивилася Гані в очі, й як прокинулася: — Це я хотіла сказати, Ганю — це вона не знає сама, які бураки? — Ганя одпустила руку, бо трохи перестало боліти в передніх спиляних зубах. — Вера стоїть, довбе однаково землю в баночці кінчиком ножика, роздивляється і знов питає, — це вже я добре почула й подумала, шо вона й той раз це саме питала, коли Петро обшкрібував мого й свого заступа, — каже, Ганю, а ти на вечоринку не йдеш. Тако спитала, а я їй шо могла відповісти, — Петро мовчить, він не любить зразу щось казати, а я Вері кажу, то ще побачимо, у нас гості. Ну да, — каже Вера, — це ж у вас гості.
— От Вера, — вдарила в поли Тамара, ще й до тину, де ящичок для пошти висить, ступнула, і ящичок їй став у спину. — От Мишко! — Вона ще й оглянулася, шо їй замуляло в спину, й стала трохи боком до цього старого тину — це ще кусочок його залишилося, як стару хату третій раз соломою перекривали: вже деякі штахети такі стали — нігтем колупни, й відстає дерево купками. — Чуєте-но, Ганю, я зара буду йти далі, я дітей своїх шукаю.
(Продовження на наступній сторінці)