«Зокола» В'ячеслав Медвідь — страница 4

Читати онлайн оповідання В'ячеслава Медведя «Зокола»

A

    — А ми якраз з Петром досаджували вчора города, і якийсь хлопчина на велосипеді під'їхав з Марининого боку, де город пустує, й кличе Петьку. Я його, правда, не знала, але як-то з Ігором ходив у школу. То він казав, щоб ішли. Петро сказав, ми побачимо, — е, які це гості, оно сестри мають приїхать — щось Іра писала, але не знаю.

    — Ну то чуйте-но, Гань. Це в нас сьодня робота в гамтесі — вікна мити. Я помила вікна та й іду собі на гобід. Як це Петро їде, спиняється, гукає мене. Кажу, Петька, шо ви хочете?

    — А-а, то це Петька йшов на автобус та й ти його побачила? Ну-ну, та й шо?

    — Та я ж вам кажу. Ганю, не перебивайте, дивіться-но, як було. Петька їде з Петром Андрійцем, а я саме в двір собі заходжу, мене робота ждала. Петро Андрієць його десь підвозив, він зара на бригадах молоко збирає. Стають біля хати, й Петро мене чогось гукає. А я не знаю, шо він хоче. Кажу, Петька, шо таке, куди це ви вдвох зібралися.

    — Ну-ну, та й як це ти його питаєш, а він шо каже?

    — Питаюся, шо ви мені хтіли казать, а він ще мовчить, жде, шо я підійду ближче. Та й питається, чи я ходила на Закусилівку. А я сміюся, це так наче дрочуся з ними, кажу, а шо там на Закусилівці. Та й це він мені розказує, що приїжджав Сашко, але він так само не знає, як це ви, Ганю, як його звати, каже, хлопець приїжджав, шо з Ігором учився. Тільки Ігора раніше забрали, а цьому пізніше випало йти. А Петро сміється, це їду, каже, Гані зуби в Житомир купувати.

    — Ой-бо, от дурне; так і сказав?

    — їй-бо, Гань, я не брешу. Я тако стала недалеко од воріт, а вони спинилися на вулиці, але з машини не виходять, Петька тільки з кабіни виліз та й дивиться над кабіною з того боку. Питаюся, Петька, куди це ви їдете з цим Петькою, а він каже, їду Гані зуби купляти.

    — Ото як привезе, — засміялася Ганя, — шо я буду з ними робити. Попритуляю, й хай бачать, які в мене гарні зуби, нє, Тамара?

    — Ви й так гарна жінка, Ганю, нашо вам ті зуби. Петро вас і так любить, — скажете, пє?

    — Вже-е. Але хіба є час за собою подивитися. Хай вона сказиться, ця робота. — Ганя замислено поторкала зігнутим пальцем під носом і знов за Петра взнавала. — Та й як це ти сказала, куди ви їдете, а він за зуби розказує? Г-от, Петька!

    — Стійте, Гань. Але чо це він за Беру спитався — дайте-но згадаю. Ну та й як це сідати їхати, Петро ще раз подивився з кабіни, каже, йди-но спитайся в Гані, шо це там Вера хтіла. А в мене питається, тобі Вера нічого не передавала, — а вона мені шо мала передать? Та й поїхали молоковозом, а я стою й думаю — ой-бо, це ж тра Гані спитать, може, шо треба, а вона мовчить, не каже. Я вхватила осьо хлібину, — бачте, Ганю, несу, — якісь ложки той раз позичала, диви — аж кишені пообривала, — гляньте, Ганю, може, це не ваші.

    — Побачу. Мені вже таке раз було. Як в Оліка вечоринка була, я позичала піїсят тарілок, а як це дивлюся раз на горі, а там нечіпаних сто штук моїх лежить під сіном, я за їх забулася. Ну. Й це треба було йти позичати.

    — Я за Ігоря хтіла спитаться, Ганю. Він ще вдома чи вже поїхав. Бо мені тоді як погано зробилося, то я вже ні за шо не думала. Але так хтіла Ігора побачити, як він буде їхать. Я собі цілий день сьодня думала, як це Петро якусь надію в голосі дав, — думаю, нічого не каже, мовчить, то, може, Ігор вдома. Взяла хлібину на дорогу. Ми з Стройвансом на двох спекли в печі, він відро муки приніс, і моє їдне відро. Штири хлібині вийшло.

    — Та й ти скажи, цього хліба так хочеться. — Ганя поклала хлібину на стовпчик, та й дивилися обоє на неї. — Але мовчи з цим хлібом. Як Оліка провожали, то й поцілувався, і хліб прийняв. А Ігор — де-е, не хоче. Поцілуваться стидався — отако до щоки притулився. Я вже махаю дівчатам, не треба хліба, як він бігом до машини. Петька став ще побритися в ґанку, а Ігор ходить з рюкзачком і, дурне, говорить, ой як хочеться вже в цю армію. А мене сльози душать, не можу дивитися. Каже, як мені вже хочеться в армію.

    — А хлібину поклали й не давали?

    — Та вже як так, шо й попрощалися якось бігом. Петро вже заводить, махає давай, коли ту хлібину вручати... Оту-то на це місце поклали й лежала. — Гані трохи проясніло обличчя, що більше за хліб згадали, й вона не дала собі волі сльозам. — А так хотілося з хлібом. Хоч зара вже й позабувалися, як по-старому було, то хоч хліб давати треба.

    — І це треба таке, Ганю, дивіться — я так хтіла вспіть.

    — Славка мені шо думаєш — махає, давайте хліб, а мені вже не до хліба, я стою, слова сказати не можу. Дівчата біжать, з кухні хлібину несуть, бо зразу забулися, а їй-бо.

    — Ой-бо, мовчіть, Ганю, не обзивайтесь. Я ж вам кажу, шо Петро перший до мене забалакав. А я, дурна, стою й не можу розібрать, хто це там у кабіні їде. Чесне слово. Я думала, шо Петька везе Ігора, як це дивлюся, то два Петьки в кабіні сміються.

    — Ну та й як це він тебе питає, чи ви йдете на Закусилівку, то ти кажеш, шо нє? — питалася Ганя, вже втираючи не так гіркі сльози, а й щось таке як змокріло під очима — пара якась виходить.

    — Шо я вам скажу. Гань, — якось так знанова почала Тамара, голос такий зробився, наче вона за все чисто забулася, що це вони типіро балакали. — Я не хочу, щоб Петька знав, ну ви знаєте, як я Петьку вважаю, і — нашо воно йому. Я не буду казати, шо мені з Миколою погано, нє. Він тихий, хоч ни без того, шо часом сказиться. Але нашо це Петькові, щоб він думав.

    — Ну то нашо йому казать, як щось таке.

    — Ви знаєте, Ганю, — давню якусь пісню переказувала такими словами Тамара, — я все своїм горбом тягну. Чи той

    Микола знає, де воно все береться. Тамара, дерево привези, — це з цьою хатою вже два роки... ви знаєте, Гань, шо вам розказувать. Я цю хатину цими руками зводжу й кінця не бачу. — Якось так Гані вдалося, шо вже Тамара осьо замовкне і так без слова піде вуличкою, і вона буде дуже шкодувати за нею — он, диви, аж сльоза знов стала; що-с це таке, шо тільки шо, то вже й плакать хочеться? — Але вже дошки на пол привезла, вже мені лекше.

    Ганя обвела носа від брів аж до губів легенько пальцями — це так останні сліди сліз десь у пальці ховають; вона одвела руку й подивилася на пучки, але вони були такі сухі, як земля на буряках цей рік. Мошка поїла сходи, та вона мусіла ще два гектари кормових узяти, щоб щось заробити. Ото шкода їй було тих бурячків — де та мошка взялася була!

    — А я Ірі не хтіла вірить. — Вона всеодно за звичкою тернула пучками на грудях, стираючи ту вологу, що їй чогось увижалась, а під грудьми вже повільніше повела рукою; і на животі вже долонею провела—так чогось сама рука випрямилася, то й далі не було за що запинятися, обвисла знов збоку і трохи як-то спереду. Наче думала нагинатись за чимсь, але побачила, що хтось оно йде, й передумала.— Вона мене просила Ігора до себе послати, щоб ночував, а я ще сміялася. Хоч сама оддихнеш. Я їй не вірила. А тепер узнала, як це самій у хаті бути, шо за півроку ніхто не вбізветься.

    — Гань, чуйте, а як там Вера. Вона не думає йти на вечоринку?

    — О, то хіба її кликали? — Вони обидві вже стояли так, немов це зара зійшлися й почали нову мову; Гані як-то не хтілося вертати вже давно перегорілу за цей час радість од всіх гулянок. Якось воно все переплелося — і радість, і горе, і стоїш, як пригалушений, не віриш, що це комусь іще радісно.

    — Я не знаю. Якби Петро мені не сказав, шо взнай там за Веру, я б не питалася. — Тамара згадувала щось, як на сміх. Ганя добре бачила у неї пошерхлі й геть білі чогось губи. Шо це з нею таке, — думала вона за Тамару, — шо вона не перестає сміятись. — Мені з цього Мишка ще смішно. Він тоді втік, — знаєте, Гань, як ми тамо біля хлівчика стоїмо, а я кажу, Мишко, ми до вас у гості підемо. Приходьте, каже, і Вера каже, чому ні, йдіть. Я поки відро брати з помиями, Славка каже, вже дядька нема. То, може, як це мені стукнуло — він городами побіг додоми, щоб це ми не бачили. Слухайте, Га-а-ня-а. Кажу Славкові, я пішла, це він, паразіт, утік; я йду, — взяла відро й бігом .вуличкою. Думаю, я його перейму. Коли це мене Славка з Клавиною малою доганяють біля Порохнюка, Славка бере в мене відро, а я беру Клавину малу, — він так з рук вириває, щоб це помогти. — Ганя каже: — Еге, це він так хоче помогти. — Тамара поволі зводила руку десь до городів, аж потім пальця одділила, показуючи на гору: — Хто це пішов, Ганю? Якийсь незнайомий мужчина. — Ганя сказала, що це Маринин Петро вернувся. — Це він уже вернувся-а? Я ж бачу, шо якийсь незнайомий; так то, може, в лице б узнала, а віддалік не розберу: одітий якось так. А де це він був? — Ганя сказала, шо з хімії вернувся. — А так-так, я забула, це ж Петро-о-о. Та й слухайте, шо далі було. Хапаю це відро з помиями, а Вера — хитра ж — махає до нас, щоб це ми в гості приходили.

    — Ти пішла, а ми ще стояли балакали. Вера потім каже, тра йти додоми, шо це там Мишко робить.

    — Бачите, шо-о. — Тамара аж голосно засміялася. — От Вера.

    — Це ти казала, — звеселіла трохи Ганя й собі, — а як ви до Мишка стукаєте, то він вас пустив?

    (Продовження на наступній сторінці)