— То якби ви не забували писать, вони б тоже писали, чи як...
— То шо це думаєш, шо ніхто не пише, — хоч би мовчав, як не знаєш.
— То осьо ж від Оліка було, тепер вони ждуть від нас пісьма. Ганя аж засміялася, посуваючи на місце відро, бо корова
була пацнула, — жінка на неї цей раз не сварилася.
— Чуй-но, Петро, я сьогодні беру газету й думаю, це зара як випаде перевод від хлопців, ну!
— То не пішла б на пошту хіба, пішла та й були б гроші, — пройнявся цею радістю й Петро, він то згадав, як це було з тим переказом; так немов сміявся на одну щоку, водячи язиком по верхніх зубах, й брови зведе, показуючи: то шо ж, хай би та й хай.
— То чого це не пішла б, о, — Ганя й зиркнула у той бік, мовляв, отуди к чорту, — це син заробив на нас, а я буду стидатися, геть мені не балакай. — Але ж стій-но. Це як тепер бачу, єй-бо. Хто це в нас був. Вера була — так, раз, потім Порохнюкова Міла. Ну да, й Порохнюк, —правильно. Та й шо, це всі. Стій-но, нє, брешу. Чо це я забула, — Марина приходила, але це вона послі пішла, то через це я забулася.
— Ну да, а Славка. Славка з Валюю були.
— То хіба цей раз Славка був, е, йди. Славка пізніше був — шо ти мені розказуєш...
Петро й з другого боку поторкав язиком зуби, сумніваючись: ніби я знаю, але наче був. Але й він там щось трохи пам'ятав.
— Ще Порохнюк казав йому за батька. Вони як тоді дружили, каже. Гриша прибігає такий радий: син у мене народився, син.
—Дивися-но, чого це я забула, — ой-бо, це я думаю за ці зуби, — вона аж провела перед ротом припухлою долонею, як-то затуляючись від когось. — Петро, єй-бо, корова дивиться й думає, що це за беззуба баба доїть її сіла.
— То шо я їй скажу — купляй зуби, та й не буде дивитися.
— Купи мені в Житомирі, ти ж їздиш, там, не бійся, до свахи щораз заїдеш.
— А сваха тобі хіба вбіщала? То я спитаюся в неї. В неї всі золоті в роті.
— Я не знаю, шо я з цим буду робити. Не засмійся, не забалакай...
— Тако спиною ставай та балакай, скільки влізе. Хіба так не мона, Гань?
— З ким, з Верою так стати побалакати?
— То шо це вже таке, шо, Вера тобі подивує — це тра так бояться?
— Хіба я тобі шо казала, — я кажу тільки, шо Вера була, як хтось уніс пошту. Поки ми розібрали, від кого це такі гроші, Вера каже Г-а-аню, то це ваш Олік робить, а не служить? А я ще подумала, ой-бо, нашо це ти таке кажеш, мій Олік на службі, тільки їх на цілину направили хліб збирати.
Петро, поки взяв з погрібничка зо два буряки корові натерти й ніс назад до хліва, ще добре чув Ганині слова, але повторив так переконливо те, що він осінню, казав на кухні за столом.
— Це якби Олік написав, шо десь буде через Україну їхать, то я б зара поїхав, де б він не був.
— Але диви, підписано командир, — дивувалася давньому Ганя, — це так як не довіряють солдатам, бояться, щоб не пропили, й батькам посилають.
— Чого. І фамілія була вказана, командір такий-то. їм щось трохи дають, а то на харчі вищитують. Не може так буть.
— П'ятнадцять рублів і тридцять п'ять копійок, як зара пам'ятаю. Але хоч би слово було дописане, шо, за шо... така дисципліна.
— Ну, може, в армії не мона — шо ти хоч. Як в них там така дисципліна.
— Якби це їх вдвох послали служити, то я б так нічого не хтіла. Ігора з Оліком.
— Такий порядок же є, шо брати разом служать. Його ж питали, де ти хоч служити, — з братом, каже.
— Ну да. — Гані як-то не було чим дихнути, аж у спині пряма зробилася. — Як Оліка направлять з цілини на місце служби, то будуть разом. А так Ігор ще його пожде.
— То пожде. Він писав же, шо його спитали, де він хоче служити, — а він сказав, шо з братом, — бач!
— А Вері ще якийсь сон снився — вона мені ще тоді розказувала, як ми сиділи в кухоньці й принесли це звіщеніє, — й це, каже, Г-а-аню, повіриш чи ні, мені знов той самий сон приснився, ай-бо! Питається, чи це від хлопців чогось не було, тривоги якоїсь чи жалоби? Нє, кажу, пишуть, шо служба йде харашо.
— Шо це там може буть. Годують, в наряд ходять, та й. —Але чось їй мати снилася. Каже, лежить баба Марійка в
ямі — нє, брешу, сидить зігнута, але як-то ти, Петька, несеш їй у яму вареники в мисці, і вона чогось дуже сердита, не хоче вареників. І вже як-то поклали їй ці вареники на груди, а вона їх по одному з ями викидає — тако кидь, кидь. Еге — так не хотіла. А це Вера з онукою зайшла та й знов питається, шо хлопці пишуть... Я розказую, шо їм там добре, поправляться стали, Ігор то ще нє, бо перші дні не дуже поправишся, а Олік поправився. Але кажу, шо довго пісьма нема чось ці дні, шо там таке. Ну то Вері аби дай — зразу біжи, Ганю, телеграму вдар, може, шо случилось, шо це вони так довго не пишуть. — Ганя взяла трохи молоком сполісиула вим'я корові й зогледілася, шо нема Петра біля неї. — Петька, ти вже поїхав, де це ти там дівся. О, чо-с ти плачеш?
— Ну да, буду я плакати — нема мені більш роботи? — Петро переніс тертку на лавку під тином, що відгороджував двірець з хлівом від садочка, й трохи потер ще буряка в тазик. — Осьо дотру та й буду йти. Ти хіба не бачиш?
— То хіба б це я сама не натерла, ти думаєш, — от іменно тра зробить по-своєму. От ще ж не люблю!
— А, осьо трошки натру, та й буде шо корові ззісти. Я їй дам, то, може, від мене лучче візьме й не буде така лиха.
— Чом це вона лиха — хто тобі шо казав? Це я так сміялася, шо може вона мене спротивила й не хоче їсти, шо я така без зубів...
— Та я й кажу, шо дам, — чого вона буде голодна стояти. Хіба нє, Гань?
— Петро. Шо це вони собі думають: будуть ці буряки брати чи нє. Вже ж дощ їх раз намочив.
— Мені клопіт? Я їм дав чим укрити, хай самі дивляться. Вони самі вибирали з ями — порчаних же не було. А там я знаю...
— То скільки воно вкрите може в мішках стояти. — Ганя потягнулася як-то втертися на бороді й стала на вулицю довго дивитися — щось їй таке наче череду гонять здалося, й поки все не передивилася, не зрушила з одного місця. — Вони з Мишком учора вечір просиділи на дошках проти цих мішків, і ще як почало на дощ накрапати, то вкрили целофаном — я знаю...
— Тай шо, Мишко нічого не казав, чи думає забирать, чи шо робити?
— Стій-но, то це вже хлопці, Петро з Мишком, були, як вогі*и сиділи, чи не було?
— Вера ж тобі шо казала, шо рано приїхали, та й вона з онукою прибігла.
— Але ж це ввечері за хлопців не було мови, то це вони хтіли пождати до сьодня та хай хлопці прийдуть забрати. Певне, шо так.
— Як є хлопці, то хіба вони самі не знають, шо тра забрать?
— Ти їх застав увечері, то чого ж ти їм нічого не сказав? Я думала, вони все знають, а це тепер — шо хоч роби. Бураки погниють — їм тра в ямі лежати.
Петро пішов в ту половину, де корова стояла, і поклав сікача на місце.
Біля тину він набрав з кварти води у рот і попурхав собі на руки, щоб трохи гразь змити.
— То я б тобі зляла, чо ти не кажеш?
— Дивися там, щоб я нічого не забув, бо я буду йти.
— Я тебе йду проведу, Петро, я сітку тобі донесу до хвіртки.
— То пожди-но, да-но я вмиюся ще на лиці.
— Що це з тобою таке, Петька, — сміялася Ганя. — Ти два рази ніколи рано не вмивався.
— О, коли це я другий раз умивався, тако аби шо-небудь сказати.
Ганя трошки прибрала коси назад і гребінцем притулила — відрізала то вже давно, але це жде, щоб разом з Клавою поїхати у Житомир завивку зробити, та й така, як Баляля, ходить, бійся розкутана на вулицю вийти; вона провела Петра за хвіртку й сама стала подивитися уздовж вулиці, чи хто не йде тамо.
— Гаиьо-в, йдіть-но цюди! Чого це ви ховаєтесь од мене?
— А, йди, Тамара. Чого це я від тебе маю ховаться. — Ганя поставила знов долоню до рота, щоб не показувати беззубого сміху. — Й побачить же: я оно де, а вона з вулиці бачить.
— Бачу-бачу, оно ви ще миску ставите — курам давали! — Тамара аж затанцювала задки, вдаряючи об пелену вільнішою рукою, й так вона аж у штахети проглянула, мовби шукаючи
Ганю на тому десь другому подвір'ячку. — Несіть-но щось похмелиться, а то у хвіртку не бачу зайти.
— Та йди! Це ти вчора ще десь була, Тамар? Диви, геть п'яна.
— Смійтесь, смійтесь, Гань. — Тамара розібрала трохи газету під рукою, щоб бачили, що вона там принесла. — А шо ж ви думали, я буду вдома сидіти? Є мені час. Приїхав учора Сашко, каже, цьоцю, мама просила, щоб ви йшли помагати. Ввечері приїхав на велосипеді, каже, мама просила; а я знаю трохи цю жінку, вона на Закусилівці, тамо, як на станцію їхать, — знаєте, Гань?
Ганя підійшла аж до цієї хвіртки, й так вони поставали вже біля старої хати у хвіртці; Ганя стала щось думати, наставивши трохи вперед руки — й згадала; ну да, це вчора, — як сьогодні четвер, а вчора була середа, — то вчора Петро вихідний був; та це вона сказала Тамарі:
(Продовження на наступній сторінці)