Ешя на неї не мала ніколи поганого слова й це мовчить, терпить — що ж ти будеш казати, як баба лежить, не встає
Ганя й повимиває біля баби й під ліжком, щоб їй було свіжо, а баба дивиться, що вона там шарудить, і бере питає знов:
— Це ти вже мені снідати несеш, Гань?
Паня що буде робити — тільки-но питалася, що баба буде їсти, й знов тихо питається:
— А що ви будете їсти, кажіть.
— Може, молока.
Зараз їй приносили молока, але баба так не брала, а починала видивлятися в чашку і вже пити не хоче.
— Що ви там бачите, що так дивитеся?— питалася Паня в свекрухи.
— Бо', що це ти мені дала таке? Я його пити не буду.
— А що таке?
— Повно соломи. Дивися на.
Ганя помовчить, поки свекруха вип'є молока, нічого їй не каже, щоб не розсердити,— це ж мати.
А баба доп'є й дивиться на дно чашки, щось хоче знов сказати. , Ш ШШ
— Повно сміття,— закричить баба й кидає чашку собі на ноги.
Ганя забере чашку й несе назад у кухню,— добре, що хоч так випила, тепер буде неголодна.
Візьме розсмішить усіх, як почне допитуватися, чи телевізор не робить. Ніхто так би й не казав, чи вона в нього буде Дивитися, але питає,— то їй там щось одкажуть, що він зіпсований і всі не дивляться, щоб вона не думала, буцім це її обманюють.
Але вона коли повірить, а коли й розсердиться, думає, що Це з нею дрочаться,— мовляв, усе одно помре і не треба їй ніякого телевізора.
— То хай Петро покличе Миколу та й той справить.
Це так, видно, їй хотілося подивитися наостанок, й вона вже не відчепиться — буде взнавати.
Вона колись його в хаті не бажала бачити, так сердилася на всіх, але раз дивляться, а баба Прокопчучка вдибує у їхню кімнату зі стільчиком і сідає під грубою. І вже потім не гнівалася, а тихенько зайде й сяде, виклавши кульгаву ногу на паличку. їй ніхто нічого не казав, що скільки вона прокльонів вилила на них за цього телевізора, а тепер і не згадує.
— Миколи нема вдома, його в лікарню забрали.
— Чого це вони всі слабі, хіба їм тра помирати так скоро?
— А шо ж,— казала їй Ганя, вона це й не одходила від голів.— Думаєте, тепер молодь така слаба робиться.
— Чого це вони слабіють, хіба їм погано живеться. Хай до роботи стають.
— Тож роблять...
— То хоч радіво включіть, як телевізора так шкодуєте.
— Хіба ми вам коли шкодували, ми ж не винуваті, що несправний. Прийде Микола з лікарні, попросимо, щоб справив.
Бабі ставало важко дихати, й Ганя мусила її брати попідруки й підсовувати на подушку вище.
— Тако в серці повно понатикувано голочок,— пробувала себе баба за груди.
— Де ш це вони в вас понабиралися,— так наче вже питає в неї.
— А я їх ціле життя збирала.
— То, може, вам що принести випити й з'їсти, кажіть.
— Нічого я не хочу випити й їсти. Мені вже стало лекше, то я попробую встати, може, що порати буду.
— Лежіть, я все пороблю. Ха-но лекше стане, то будете робити. Картоплю копатимем разом.
— А хіба ви садили мого города, кажи-но?
— Чо це я свого посаджу, а вашого ні. Ми ж вам все помагали. •"
— То й ви ж брали мою картоплю. Хіба я вам жаліла?
— Ви добрі були — як нашої не вистачало, то ми вашу брали. Вашої картоплі більш на насіння йшло.
— О, то в мене картопля гарна була,— чого ти кажеш?
— Я кажу, що ми брали в вас, ви хіба забули?
— Чом я забула! Я ще при пам'яті.
— То я вам щось дам їсти чи ви поспите?
Баба махнула на неї рукою, наче вдарить хотіла. Гіаня подумала, що то вона її так до себе кличе.
Але баба голосно казала, аж немов крикнуть хотіла на всю хату:
— Включи-но це радіо, чого воно так тихо балакає.
— Я на всю ручку включила, хіба вам так добре не чути, мам?
— Чого це вони всі в ту Америку "ідуть,— це їм там добре так?
— Що вам там хто казав,— аж розсердилася Ганя,— нате-но молока випийте.
— То чого ж це туди їхать, як вдома роботи стільки.
— Г-а-а, мовчіть, воно вам там треба.
— А оно ж передають, чи ти думаєш, що я вже така глуха. ■ — Помовчте, хай собі балакають.— Ганя пішла в ту хату,
щоб виключити радіо, але побоялася, щоб це баба знов не розкричалася.— Цитьте-но тамо.
— Що ти мені слова не даєш сказати. Я розкажу Петьці, що ти на мене кричала.
— То хіба вже я на вас так кричала? Я вам легше хотіла зробити. *
Баба наче почала дрімати, зіпершись на один лікоть, аж щось хрипіло у неї в горлі,— такі хрипи виходили й не давали їй добре дихнути. Але вона розіжмурила трохи очі, шукаючи Ешю по хаті.
— Йди-но бика напій, чо ти тут кіля мене стоїш, не даєш мені дихати?
— Я ж хотіла йти порать, а ви мене не пускали, може, вам чогось страшно так стало?
— Йди бика напій, Г-а-аню,— стогнала з тієї маленької, де піч, хати. — •
Але й на поріг стати не дала.
— Ганю-ю, ти бика напоїла?—через кашель допитувалася баба Прокопчучка.
Ганя з більшої кімнати їй відповідала:
— Ви ж мені казали, я не забулася.
— Чого це він так стогне,— нема кому ради дати...
— Може, він з ваших рук хоче напитися,— догадувалася
Ганя собі й раділа, що так бабу хвалить.
— Візьми меї картоплі, Г-а-ню. Вашої ж мало.
— Ви нам казали, то ми трохи вашої брали.
— А ви хіба вже посадили города, що ти так кажеш?
— Хай-но осьо Клава скаже, вона нам помагала садити города.
Баба налапала чорною рукою Клавину кофту й трималася так за ґудзика.
— Не чіпай-но Клави, хай посидить трохи кіля мене. А то ви всі десь порозбігалися, що нема кому слова сказати.
Ганя заглянула до них у ту хату проз занавісочку та й зовсім тихо мовила:
— Хай Клава посидить з вами,— вже ж такої роботи нема. Баба довго мовчала, затим прийняла од Клави руку, аж
вона впала на груди бабі, що чутно стало.
— Паню. Я тобі щось хочу сказати. Хай Клава чує.
— То кажіть.
— Вам того городу хватає, що ви маєте з Петром?
— Чому ні. Ви ж вторік нам ще смужку вділили, де грядки починалися.
— То візьміть ще смужку, за грядками. Там ще ж у беріг є трохи мого городу.
— Там ще вашого є трохи, у беріг. Там гарно родить. Це з нашого боку никше й нас заливає. А в вас викше.
— То вділи ще смужку.
— Може ж, ви підведетеся, як вам лекше стане.
— Вже-е. Скажи Петрові, що я сказала.
— Я скажу Петрові, що ви сказали вділити ще смужку
з вашої половини.
Баба далі мовчала й так дихала, аж Паня з Клавою переглянулися.
— Диви,— обізвалася баба,— чогось бичок втих. Аж мені їсти захтілося,— сміялася баба, показуючи залізні зуби.— Вне-си-но щось добре, Ганю.
Клава, її онука, якраз за першою була дитиною,— але таке надворі робилося, що вона нікуди не виходила з хати. Та й це каже бабі, що так позатягувало, як-то на дощ.
— Якби дощ,— не вірила баба,— а то град упаде, пожди-но.
Баба почала згадувати якогось чоловіка, що вже була про нього колись казала, а це тепер знов подумала.
— Клаво-о,— тихо немов гукала онуку баба Прокопчучка,— то це той чоловік не приходив, кажеш?
— То якби він знав, де ви живете,— одразу аж тішилася цій новій грі Клава.
— Хіба це йому так тяжко взнати, де я живу. Я ж на
нього трохи подумала, що він сільський вчитель або агроном. ии|
Клава нагиналася, спершись до грубки,— вона тако собі й бабі напалить у грубці, та й тепло їм на цілий день. їй добре було чутно, геть як баба дихає на тому ліжкові.
— Може, де в газету написати, тепер же людей находять, хто хоче.
Клава перейшла на бабину половину хати, хотіла сісти біля баби скраю.
— Якби це ви його хоча трохи згадали, який він із себе, а то що ви про нього скажете,— Клава так помагала бабі, щоб та не збилася з думки.
Добре баба запам'ятала його,— вона б тепер хіба обзивалася, якби не знала... Це такий був чоловік, що вона його обід з'їла й подякувати забула.
— Клав, а як я надумаю та й ти будеш у Житомирі, то ти взнаєш для мене?
— Чом ні.— Клава за першим словом дивилася бабі на голову, а потім знов очі опустила на землю, так їй трохи й живота свого стало видно.— Я буду в людей питатися, чи не бачили вони того чоловіка, що ви його обід з'їли.
(Продовження на наступній сторінці)