Нема відома, хто це отруту понакидав у бур'яни. Оно Вера Бойчучка носилася по містечку з тарілочкою,— якогось мелясу гарно наллято, не дзьобне гуска, то язиком лизне: на шкло затверділо.
"Це тільки Микола хадзяйства не держить.— Богинька одшукувала межу в картоплинні, кудою б ступити, проте лихого на сина в серці не мала; хай живе, як хоче.— Як ти мене слухать не хтів". "Стій-но, я йому зара слоняха об'яжу",— аж наче зраділа баба роботі.
Вона й тої хустини не пошкодувала, що рукою на паличці тримала, коли — то й чоло втре.
"Бо геть горобці склюють".
Не бачила вона Миколи, як не виглядала; хоч би собака гавкнув. Але ж та хазяйка усе живе з двору позводила.
— Цінь добрий, Миколо,— потарабаніла паличкою об перелаз,— вбізвись-но, де ти?
"Не буду в хату заходити, хай з вулиці бачать, що мати стоїть". Микола матір ззаду налякав — ішов з рибою; ще й гавкнув.
— Ти думаєш одпасати чи скільки вони вже до мене ходитимуть?
— То є розум — тримати ще цю корову?
— Поля казала, прийде подоїть.
— ІЬре мені, це та Полька шкандибатиме аж сюди. Твоя гучителька вже тобі напорала.
— Вона мене рятує од моєї хвороби, ви не кажіть так Ну да, всеньке село сміється, якого Богинька сина має.
Посадовили їх вряд у клубі на сцені — вирішуйте, люди, бо далі терпіти не мона. Микола її в костюмі; вона тоді й думки не мала, що це так Поля вже пристаралася. Доходить до нього черга; він у крик "Лю-юди! Я вже не п'ю, спитайтеся меї жінки. На роботу ходжу, людиною зробився". Усі падають од реготу. Але, думаєш, не так само,— еге.
Боялася й обізватися десь: скажуть, ти ж мати, де ти раніше була. А вона вже добре розгледіла, яка це хвороба; так то збоку не дуже що й розбереш. Ха-но вечір, і тако голову закидає вгору, й позіхає довго й голосно, буцім не виспався. А раз увійшла в хату — й не глянув; руки зіклав на грудях, нижче тако розганяна книжка "Старосвітські батюшки й матушки". Що, — дивиться в стелю та й. Прочумався трохи, веде її в берег, каже: "Баште отого камінчика біля кладки? Я його не здужаю підняти".
— То їхав би в Житомир, може, там яка робота. Подивився, наче не взнає цю стару містечкову бабу.
— їдьте, як вам треба, мені в селі добре.
Це зачепи, то буде. І що колгосп йому города прирізає, і що новий голова десь на кращу роботу бере. Бо таких людей тра.
Чом ні,— розтратяться, то буде на кого знов списати. Яке це воно в чорта вже хазяйнування, як людей до безуму призводить.
Тутечки курку підіб'ють грудкою, то душа заходиться, а там хіба одна тисяча перейде з рук в руки,— й байдуже. Це тільки син її одбуватиме в світі, бо тим що: зо два, зо три роки одсидять, та й на інші села, де їх не знають.
— Це мені казав Петро Клікмаїршин, як ми з автобуса верталися; його десь у нас не хтіли приймати. То він до сестри поїхав. Та вивчився, та й назад, додому ж думає. Еге. А в Києві чорта встроїся. То він десь в селі, і їздив уже на тому поїзді, але з жінкою жив на квартирі. А то такий закон: як у селі живеш, то тобі й платять менше. Буцімто хадзяйство держиш А в них яке хадзяйство,— якась тітка вступила півхати.
— Одколи це Петро на колії робить, чуйте? Петро в моїй бригаді трактористом був.
Богиньці тра була клямка на сінешні двері, а в кузню боялася йти до Німого, й Петра спиталася. То він поміг. Але наскакав цей новий бригадир тракторної: "Ти чого став, зайчики ловиш?"— "А, так, то робіть самі!" Бере в Німого цю клямку й дає їй. Вона ще й досі борг має.
Чогось не можуть люди по-доброму — чи це світ такий настав. Клямку бабі зробив, а сам роботи позбувся. Живу-уть люди.
— Але як матері добре було, що принесе талона, і вже тобі й вугля, й брикету випишуть. А так — хороби дадуть.
— Треба вам, то йдіть у сільраду, хай випишуть,— знов под и ви вся.
— Ну да, він як вернувся од сестри з грамотою за навчання, то вже й у Києві робота знайшлася. Але питає, чи дадуть квартиру, то тоді хіба.
— Тако зразу й дадуть.
— Тепер жінка під Києвом, а він їздить в депо та живе днями в гуртожитку. Жде, поки по радіо скажуть рушати.
— Така в них робота, як служба.
— Еге? А брат каже, на заводі зміну одстояв і більш має. А тутечки жди — покличуть.
— І в них по змінах; хто це вам таке казав?
— Таке начальство, що воду варить. Може, чимсь не вгодив?
— Я знаю, що хлопці йдуть туди робити. І дисципліна, і платять добре.
— Як надриваєшся, то скрізь платять. Хіба я що кажу.
— Петро дисципліну знає, ми з ним разом на тракторах робили.
їй відомо самій: Петро чо не вгодить. Як перейняв раз ту Зосю на містечку — вона тлінна зробилася. Каже: "Я комсомолець, й розпусти не допущу". Але в Клікмаїра той сказ не минав, перебирається до Зосі. Та й, думаєш, не перепрошував
Сяньку? Ну да, Зосю скрутило, а він у ґвалт: "Що, вона подушку спереду, подушку ззаду, а мені в монастир?" Петро з кулаками ліз, але гріх,— батько.
— Клікмаїрші щоб знав, яке добро було. Дістане Петро талона, дід поїде на станцію, привезе з машину, та й мають аж до весни.
— Цей рік і так з паливом добре.
"Еге, в нього, бачу, не допросися".— Богинька вже й пошкодувала, що завела цю мову дурну— Знаття б, які ті стовпчики порозпилювати, — мовби ще думала але вже добре почула свій голос— А то маю скілька, але сама не подужаю.
— Найміть хлопців,— згадав наче щось давнє,— зара оно бригади в селі стоять, вам зроблять.
— Ще до зими час є, чом ні.
"Якісь же квитанції вони мають з хороби,— ще не втрачала віру на цьому синовому подвір'ї,— в блокнотиках позаховують. Порохнюк ондьо хіба не носив такі; спитайся котру хоч вдову".
Вона ще думала трохи пождати, заки Микола справиться в хаті; не піде ж так. Але як Трембач попався, то тепер хоч не обзивайся ні до кого. Найми-но візьми машину — в'дразу десь зупинять: куди й чого "ідеш. Розказуй потім, що баба сама живе, нема кому помогти,— повірять тобі.
То хоч за цього стовпчика довідається; має вона право чи знов мовчи.
Богинька обізвалася, заглядаючи в темні сінці:
— Чуй-но, Миколо, а як на межі вкопаний, то це як-то вже їхнє, га?
Ай-бо, засміялася б,— вийшов з хати, знов на клямку замкнув; але ж син.
— То як ви не здоровкаєтеся з ним.
А вона чого має вгинатися? Корову в город пускає. Йому мало свого, то він ще на півзаступа межі одкопав. А стовпа, спитайся його, не підрив хіба з того боку, бо думав, що спить баба й не чутно їй.
— Скажете, Микола хтів бачить його.
То скаже, чом не сказати. Оно Ярина дітей пошле вкрай городу то вони постають і здалеку гейкають, бояться цеї корови. Але вона йому не подарує, хай знає.
— Кажіть, як ви пишетеся,— знайшов десь олівчика обгризеного.
— Якби я сама знала. Марійка Біженчиха пиши.
За ворітьми Богинька оглянулася з тієї руки, чи нема кого До пари на містечко. Такого на душі радості було, що когось би сама втішила.
♦Але не йдуть чогось люди,— однак не втікала од неї Радість,— чи це по роботах усі так".
— Ви ще щось хотіли взнати, бабо?— Вона б дурна підглядати, як він моняється з тою клямкою; справді, мала до нього слово.
— Хай того чорта не присилають,— то це ж йому й не новина, знав же— я собі коні найму.
А то наважили — півтонки Яринці й учителю Колеснику стільки. Бач, тих машин мало. Одбирають половину цьому вже; та й на містечку син з гонором уїжджає в подвір'я з тою півтонною. А хіба ж тут стільки? Ярині й руки впустилися. На око поділили собі: Колесник половину звантажив, а те Ярині перепадає.
А хлопцеві в голові хіба, що кузово те нерівне од кабіни. З цим самоскидом. Привіз півтон ни — стрічайте, мамо. Та й не сміх, кажи.
— Довідайтеся через тиждень, бо я зара сказати не можу. Сховав цю сигаретну пачку з написаним її ім'ям; хай робить, як знає.
Проте до дурного цим сміхом перло з душі, ну кричала б на цілу вулицю з радощів.
Верталася, не знає, скільки ще, але заставала хату замикану. От десь у берег зійшов її син,— може, корові вкосити.
— Миколо,— придумувала собі таку нову розмову з сином, буцім він тут стоїть і нікуди не йшов,— я одпасу за тебе, побачиш. Ти кажеш, голова. От воно тобі й є, його черга товар пасти, то він пройшовся трохи за чередою, щоб люди бачили, а тамо за сільрадою вже "бобик" чекає. Бо я не хочу цеї ганьби перед людьми.
♦Боже, сину, на кого ж я тебе покинула".
У такому щасливому смутку верталася через місток з цеї Закусилівки,— вона б те вугілля по грудочці перенесла в руках, якби ж не це все таке-го якесь.
Баба Богинька аж вчудувалася: чи не Яринчин це син встав типіро-но з автобуса. До станції то й він не признавався — еге, не взнав, бо вона за осінь вкривіла — бач, з цею палюгою,— й згорбатіла — якісь гачки на хребті повиростали. Вона в автобусі трохи спереду їхала, її посадили, а Клікмаїр-ша ззаду одно тільки божечкала, що не познала й того, й іншого: як їх там понабивалося, молоді, хто-зна й скільки.
(Продовження на наступній сторінці)