"Не велике диво,— тішила себе й далі Богинька,— вона ж від мене старша на скільки це?"— І тислася з паличкою вперед людей, що вибиралися сошею до станції.
"Ти кажеш",— не забувала вона за Клікмаїршу, яка десь таменьки грубуватим голосом, як-то схололим на цьому вітрі, пробувала голосно напитувати собі когось до пари, бо вже таке наче й поночіло.
♦Еге, питай, питай — поможе тобі хто. Це такі, що поможуть",— надумувала Богинька.
Перед станцією,— якраз поїзд проходив і аж війнуло на бабу— їй це був час хустку перекутати, але кпумачка ставити на землю не хотілося, бо скільки того поїзда, і вона однією рукою, помагаючи твердими губами, підв'язувалася собі під шию.
"Єй-бо, присєй-бо, Яринчин син",— раз проз раз заглядала на хлопця та тулилася ближченько до нього: людей така навала перед цим поїздом, не дуже й пропхнешся.
Ну та як це пора така, то не радітимеш хіба цим-го шитим валянкам з глибокими калошами, що не ступнеш У мокрому снігові, й слід мов довший за підошву, бери катайся,— а то ні. Така відлига.
Бабі кортіло й стати вже, одзіпати, але спинись візьми, то Доженеш його, гляди щоб.
Лякало бабу тільки, що це з тою шапкою: бровами не перестає нигати, так вона йому на очі лізе; єй-бо, з криміналу, оньо й побритий геть.
— Диви-н, дощ у зиму випав, г-а-а,— обізвалася баба, коли вони трохи поставали перед рівчачком. Місточка розвернуло, і це як хоч йди.
Там зо дві краплі впало на хустку, то їй аж млосно зробилося,— ще й того клопоту, як тільки півдороги подужали.
— Давайте-но поможу, баб.
— Та в мене легеньке, донь,— поспішила не вгавити баба, а сама вже попускала клумачка набік, аж її хитнуло; то добре, як є на паличку обіпертись, Клікмаїрша оно думає, що вік здужає так ходити— Вторгувала сіянки, а то в селі не допросися.
Богинька оглянулася на горбку, чи далеко люди їй то Цікаво було знати за Клікмаїршу— це вони вже де, а так всі тільки до рівчака добрідали.
— Ти бач, що людей робиться,— кортіло Богиньці зачепити хлопця, але диви-н, де впирає, доганяй тепер.
♦Оно яке дитя нслихе,— буцім виправдовувалася перед тим людом,— несе мовчечки собі".
— Ви де будете звертати, бабо?
— Та мені в Кодню ближче, а тамечки через греблю піду. Ще тра взнати, чи йдуть до церкви.
Вона могла й на греблі звернути,— скільки там тої вулиці зарванської понад річкою, але цить, не одішлеш візьмеш тако Живу людину. Де ти бачив.
— Га, кисло б воно вже тобі на лиху годину,— сварилася баба Богинька на дощик
Хоч це вона більше навмисне,— як той син Яринчин розгнівається на цю мову без впину — не дай боже, бо дощик їй аж насниться, буває. Це буцімто вона йде і на неї дощ капає, а вона мішечком раз утреться, отак носа, чоло й біля губів, і ще дужче запахне дощем на лиці; а там і вдруге, щоб зовсім сухо було, і вже пахне бабі не те що дощем, а хто й зна чим. Таке, немов вона з усім світом балакає, і кожне ж до неї вітається.
— Чуй, сину, то це ти типіро з автобуса встав?
— А коли ж,— оглянувся Яринчин син, так йому смішно зробилося.
Гарний хлопчина: такі окулярчики на йому, що в селі не кожне й носитиме,— чи то від сорому, чи чого, баба не знала. Оно Канарського менша то так і сліпає, а не вдягла.
— А я думаю, чи не Яринчин це син,— швиденько взнала баба Богинька,— що йду, йду, а ніяк не згадаю.
— Та де.
"Бреше, бо я ж його знаю,— думала баба Богинька, знов пристаючи.— В нього батько в тюрмі сидить".
— А твоїх у колгоспі багацько робить, а їх бачу.
— Та я трохи поїхав у місто, мені тра було,—Яринчин син припинився на місточку й зіпер мішечка на поренче, щоб луччс взяти.
"Видно, і йому парко,— пожаліла баба Яринчипого сина,— ото вже погода, нех воно заджумиться".
— Це мені хтось розказував, що Яринчин син поїхав на попа вчитися. Дай, думаю, спитаю, може, ти що знаєш.
— А ви думаєте, туди отако раз та й взяли,— поступати ж тра.
Баба Богинька висякалася і втерлася двома руками, приставивши паличку до грудей.
"Еге, нехай вона теперьки дожене,— не забувалася за Клі-кмаїршу,— пишна яка".
— Це як Яринчин чоловік помер, о, то він заповів, щоб ховали з музикою. Чом ні, гарно так, як з музиками,— ну, він хтів, щоб його як партійного поховали Баби намовляють Ярину, щоб просила батюшку по душі дзвонити. Каже: як з музикою, то без церкви. їй, бідній, тями не було, але йде до сестри Гані. її тесть був живий, старий Гандрей старостою в церкві робив. Чи він ходив за неї просити, не знаю, але не помогло й так. Я Веру Зіиевичку, як правилося, штрик пальцем у бік, кажу: "Вера, що це робиться?"
— То вони ж дружили, чого ви, бабо?
— То це така дружба. А як по душі подзвонити, то й не захотів.
— Я ж бачив, як Яринчин чоловік помагав батюшці з машини виносити. Не було кому й помогти на містечку.
— Вони ж тако помаленьку й дружили, кажу. Де побачаться, то постають, балакають.
— Ну да.
— Яринка заходить у двір, а стара Прокопчучка не взнала: ♦Іра, це ви?"— питає. Яринка тако вміла, бувало, як схоче. "Яка це я вам Іра,— питається,— хіба ви мене не познали, цьоцю?"— "Познала, чому не познала,— сміється Прокопчучка,— ви ж Іра, то чо ви не признаєтеся?" А Прокопчук ятері в хліві латає,— це ще він на річку не пішов і не втопився,— питається з хліва, геть тако його видка "А чого це ви, Ярино, прийшли?" — "Диви-н, а хіба не мона? Я до сестри прийшла". Тако зразу боїться сказати, що їй треба
— А дід взнав?
— Та дід ще при пам'яті був. Ти якби його онука Опіка бачив, але його в армію забрали, ти не знав? То той як дід. Гочі такі круглі, дивляться і носами сьорбають однаково, ладу б тобі не було.
— Та чого, я трохи з Оліком вчився. Тільки я старший.
— Так, так, сину, це ти правду кажеш.
— Я, бабо, з ким учився, то йду, бачу, багато мене позабували.
— Чогось люди забуваться стали. Я тобі знаю, сину? Що з тою памнятю. Ми були якісь не такі дівками, правду тобі кажу. ^ це щоб людину не вгадати. Вглянись-но на цю Клікмаїршу: Це так стемніти на гочі, щоб до всіх питаться,— йди-и...
— Глядіть, а то почує,— стало смішно Яринчиному синові, 1 він знов почекав бабу, бо тако йти сміятися — більше втомишся, як що.
— Хай вона вмиється, чув, як вона така розумна.
Баба Богинька пошукала під полою плюшевого лейбика крайчик фартуха, товсто й нерівно підрубленого, щоб знову втерти висяканого носа,— це як так парко, то в неї фартуха й рукавів не вистачає втиратися Що ти будеш казати.
Бабі Богиньці на горбі стало легше йти,— вона одну руку на поперек поклала й почеберяла швидше, немов у воді пробиралася, на обидва боки вулиці роззираючись,— що б же ж не забутись ♦добридень" відказати, як хто повітається од воріт.
— А Гандрей що їй міг помогти? Староста то староста, в|н там батюшку спитав — я не чула, не скажу,— а батюшка відмовив. Якби, каже, без музики.
— Хай би не признавалися, що з музикою будуть.
— Де ти бачив, сину. Гріх.
— Та.
— Так не можна, сину. Я оно, коли Міцеїсі казала, що як ця квочка, чув, буде людям перебивати, то яке це добро настане?
Бабі Богиньці не така вже й охота була зачіпати Клікмаї-ршу, вона її навіть і пошкодувала, що та слаба така — ще десь під горбом, і ніхто ж не поможе.
Клікмаїрша перебила їй взяти до себе вчительку Наталю Гнатівну, "оту-го білоруску", й це тепер хоч ґвалт кричи.
На ту суботу ждала якраз, бере води шипучої в лавці і кіло халви, думала ж вгостити, а ця перебила.
Ярин чийому синові не дуже й чутно було, але зважив на мову бабину, що аж у плач переходила; й знов порівнялися.
— Вже й заморився трохи.
— То стань, сину. Я в'зьму понесу. Хіба ж я просила, щоб ти ніс.
♦Еге, я тебе бачу, вже як на людях, то й тяжко",— одхукую-чись на один бік, не забувалась подумати Богинька.
Богиньці, хоч і перестав той дощик, ще дужче запахло всім. То юна й ще втерлася плюшевим рукавом, хоч у носі зробилося сухо — ну да, тутечки, на горбку, вже на рівному, й одзіпати можна, а внизу що, долина, дихни-но візьми.
— Мене в лікарню кладуть, то я думала, що й зостануся
там,— згадала баба Богинька,— кажуть, нічого тобі не поможе, вік. Там котрі прудкіші, тоті повзнавали, чув. Каже одна, я така й така, чоловік на кар'єрі десь робив, з пам'ятниками діло має. Така молода жіночка, але з гачками на хребті — як у мене. Та й вона тобі пам'ятника п о м о ж е. А ти їй виписуй, бо вона знає, які їй пілюлі треба. А я не знаю,— мені й так добре. Як тра щось дуже побачити, то я спинюсь, голову поверну та й бачу. Чого. Тільки їдне гоко більше бачить, а друге менше.
— А так то вам не болить, як ідете? — вгоджав бабі Яринчин син.
— Еге, мені дівчата казали: йдімте на бураки, але я вже не хтіла. Хай оно Клікмаїрша ходить,— голосніше обізвалася Богинька.
(Продовження на наступній сторінці)