— О, та тут справжній рай! — вигукнув Арсен, милуючись затишним куточком. — Для повного щастя бракує тільки гарненької дружини... Ба-ба-ба! Беру свої слова назад! Для повного щастя тут, здається, є все! — І кивнув на далеку лаву, де сиділо двоє: сивий чоловік у чорному одязі і тендітна дівчина, що, помітивши незнайомця, опустила на обличчя темний серпанок.
Сафар-бей задоволене усміхнувся. Йому сподобалися слова гостя.
— А ти непоганий співрозмовник, Асан-ага, — похвалив він купця.
Почувши голоси і шум кроків, чоловік повернув голову. То був Якуб. В очах старого меддаха промайнув переляк. Дівчина теж якось напружилася, мов хотіла зірватися на ноги й тікати. Навіть крізь серпанок Арсен відразу впізнав Златку, побачив, як розширились її очі, а руки затремтіли і почали перебирати складки одягу.
До всього був він готовий, тільки не до такої зустрічі. Ось де чигала на нього справжня небезпека! Досить одного необережного слова Якуба чи Златки — і все пропало!
Сафар-бей, ніби відчувши щось, насторожився. Його обличчя враз скам'яніло, а очі підозріло примружились. На якусь хвилину запанувала напружена мовчанка. Арсен розумів, що вона могла от-от скінчитися його провалом. Випереджуючи Якуба, щоб той не сказав чого невпопад, промовив:
— Дорогий Сафар-бею, бачу, на цей раз я помилився... Б'юсь об заклад, це твої родичі — батько й сестричка!
— Ти знову помиляєшся, Асан-ага, — похмуро відповів Сафар-бей. — У мене родичів нема. Тобто я їх не знаю... Ці люди — мої добрі друзі...
— Я буду радий познайомитися з твоїми добрими друзями...
— Перед тобою теж купець, — показав Сафар-бей на Якуба.
— Справді? Дуже приємно, що дедалі більше турків починають цікавитися торгівлею. Раніше вони нехтували цим заняттям, як і іншими ремеслами. Вважали, що на світі є одна річ, заради якої варто жити, — війна...
— Турки — природжені воїни, — не без пихи сказав Сафар-бей, кинувши виразний погляд на дівчину. — Але тепер багато хто починає дивитися на життя інакше. Раніше переможні походи наших загонів сповнювали казну й кишені воїнів золотом і коштовностями. Та це, на жаль, минуло. Війни уже дають менше, ніж потрібно для прожиття. От і доводиться нашим людям братися за торгівлю та ремесла...
— Я думаю, вони не шкодують, що взялися за цю справу, — Арсен проникливе глянув на Якуба, запрошуючи взяти участь у розмові.
— О ні, — усміхнувся Якуб. — Ми ризикуємо тільки своїм багатством, а воїни — життям... До того ж ми завжди маємо якийсь прибуток, а на війні зиск один — пан або пропав! Смерть або каліцтво!
— І купці терплять збитки, — заперечив Сафар-бей. — Ви, Якуб-ага, на морі, а наш новий друг, Асан-ага, — в дорозі, від розбійників.
— Трапляється, — погодився Якуб, що вже здогадався, в якій ролі виступає Звенигора, і взяв себе в руки. — Та все ж я схиляюся до думки, що коли б наш уряд підтримував своїх купців і ремісників, а не віддавав торгівлю на відкуп грекам, вірменам, арабам чи слов'янам, то тільки б виграв од цього. Я багато походив по світу і бачив: війна приносить спустошення не тільки переможеним, а й переможцям. Тисячі юнаків складають свої голови на полі бою. По всіх вілайєтах тоді стоїть плач і стогін. Замість золота, тканин чи табунів худоби в житла приходить горе...
— Дорогий мій Якубе, ви не переконаєте мене обміняти мою шаблю на купецький гаман, — заперечливо похитав головою Сафар-бей, підходячи до ганку. — Я залишусь воїном!
— Ну що ж, кожному своє!
Вони зайшли до будинку. Чимала кімната була обставлена досить скромно: проста дерев'яна шафа, кілька невеликих килимів на стінах і підлозі, три чи чотири подушки для сидіння. Лише зброя — шаблі, пістолі, луки, сагайдаки — була дорога, оздоблена перламутром, самоцвітами і турецькими та арабськими написами.
Златка зразу ж пурхнула до іншої кімнати. Бюлюк-баша запросив гостя і Якуба сідати і, вибачившись, вийшов.
Арсен міцно потис руку Я кубові.
— Тут зайвих очей і ушей немає? — спитав тихо.
— Немає, — пошепки відповів Якуб. — Я радий тебе бачити, Арсене! Але що це все означає?
— Я був у воєводи Младена, бачив його дружину Анку... Златка дуже схожа на матір! Безперечно, вона дочка Младена й Анки. Ми повинні вирвати її з рук Сафар-бея!
— Це не так просто. Він тримає нас під вартою, як в'язнів, хоч намагається скрасити наше перебування тут чудовою кухнею і багатим вбранням для Златки. Він закохався в неї.
— О! А вона?
— Не хвилюйся, — усміхнувся Якуб. — Вона байдужа до нього... Він це бачить, однак знає й інше: у нас дівчину ніколи не питають, аби лиш батьки погодились — продадуть, мов кота в мішку! Але Сафар-бей і не викликає в неї огиди. Молодий, красивий... Дарує гарні речі. Бачив, як вона одягнута? Це все від нього.
Десь грюкнули двері. Якуб перевів розмову на інше:
— Прянощів тут не купиш поцінно. По них треба їхати до Стамбула... Туди з'їжджаються купці з усього світу!
В кімнату, пропускаючи поперед себе аскера, який ніс на широкій таці круглі полумиски з їжею, зайшов Сафар-бей.
— Перш ніж говорити про справи, треба підкріпити тіло, — сказав він весело, вдаючи гостинного господаря.
Аскер поставив тацю на невисокий круглий столик і вийшов.
— Якуб-ага, попроси Адіке, щоб послугувала нам при обіді, — додав Сафар-бей.
Коли Якуб зачинив за собою двері, бюлюк-баша сів супроти "купця" на м'який міндер і сказав:
— Дорогий мій гостю, ти, певно, догадався, що я запросив тебе не тільки для того, щоб пригостити смаженою бараниною зі східними прянощами...
Арсен запитливо глянув на господаря і внутрішньо напружився. Куди той верне?
— Сьогодні ти просив нашого пашу Каладжі-бея подарувати життя старому гайдукові Момчилу Крайчеву. Дозволь дізнатися...
Сафар-бей замовк і проникливе глянув на Арсена. Той витримав погляд, хоча розумів, що зараз бюлюк-баша може запитати, звідки він, чужинець, знає гайдука і чому заступився за нього. Невже Каладжі-бей не передав його пояснення? Доведеться повторити те, що сказав паші на майдані. А якщо Сафар-бей не повірить?.. Ну що ж, тоді залишається одно: прикінчити його тут же, не ждучи слушного часу!
Але Сафар-бея, видно, цікавило щось інше, бо він після паузи спитав:
— Дозволь дізнатися, скільки ти пообіцяв паші за помилування того розбійника?
— Чого це тебе так цікавить? — полегшено зітхнув козак.
— Полонені мої, і я не хочу, щоб хтось заробляв на них. "Виходить, і ти, братику, думаєш не про захист ісламу, а про власну кишеню", — подумав Арсен, а вголос сказав:
— Я пообіцяв паші тисячу курушів. Я можу віддати тобі половину, бо розумію, що ця справа залежить від тебе... Але що я скажу паші?
— Скажи, що віддав гроші мені.
— А це тобі не зашкодить?
— Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська імперія... Я підпорядковуюсь бейлер-беєві, а не каймакамові.
— Гаразд. Мені однаково, кому платити, — погодився Арсен. — Коли ти передаси мені болгарина?
— Як тільки одержу гроші. До речі, яким чином ти обміняєш його на свого батька?
— Я знайду шлях... Мені допоможе Абді-ага, господар хану, де я зупинився.
— Абді-ага! Це такий пронира, що за гроші все зробить. Але бережись, бо обдурить. Якщо ж із ним нічого не вийде, приходь до мене, можливо, я зможу і тут допомогти більше, ніж Абді-ага. Звичайно, за гроші... Ха-ха!
— Гм, з тебе, Сафар-бею, був би непоганий купець. Ти вмієш домагатися свого. Однак ти — воїн, одинак і...
— На жаль, без грошей і воїн безсилий. У наш час усе купується і продається: посади, чини, земля, навіть трон падишаха... Я довго жив у столиці і мав нагоду пересвідчитись, що зараз сильний не той, хто має шаблю, а той, хто має великий гаман!
— Ти мудро міркуєш. І це ще більше переконує мене, що я маю справу з порядною і відвертою людиною. Я радий бачити захисника ісламу саме таким, як ти.
— Ти не помилився... Свою шаблю я піднімаю в ім'я і славу аллаха! Але хто ж забуває про себе? Правда, в цій злиденній Болгарії не дуже розбагатієш... Всюди біднота!..
— Ви самі винні. Опустошили війнами такий благодатний край.
— Не ми розпочинали війну. Болгари самі винні. Повстають, не визнають влади падишаха!
— Повстають не від доброго життя. Якщо вже вам так хочеться воювати, то йдіть на Україну, на Русь... То землі багаті і мно-голюдні. Можна взяти рабів, скоту і грошей. Та й своєвольців приборкаєте. Звідти розповзається вільнолюбний дух. Річ Посполита була б вам за спільника, бо ті схизмати-козаки ' їй теж завдали багато клопоту. — Арсен замовк. Вудочку закинуто. Чи клюне?
Сафар-бей з цікавістю глянув на гостя.
— Багато хто з наших думає так само. Пів-України випало з рук Ляхистану. Падишах не допустить, щоб вона повністю об'єдналась з Москвою. То була б для нас смертельна загроза. Тож недарма Ібрагім-паша, великий візир, готує військо для походу за Дунай. Ще цього року...
(Продовження на наступній сторінці)