Кат повагом пройшов у середину квадрата, утвореного рядами воїнів, вклонився паші й старшинам і рвучко стягнув покривало із свіжообтесаної колоди. Ввігнав у дерево сокиру, відступив на крок і застиг, мов статуя, схрестивши на грудях жилаві волохаті руки.
В ту ж мить почувся тупіт кінських копит, гуркіт коліс — і на майдан в'їхала велика гарба, в якій стояло п'ять зв'язаних простоволосих чоловіків. Коли гарба наблизилася, Арсен мало не скрикнув з несподіванки: серед приречених до страти він упізнав Момчила. Старий стояв попереду. Легенький вітерець ворушив його довгу сиву чуприну. В погляді не було страху, лише вгадувалася прихована туга.
"Що робити? Що робити? — гарячкове запрацювала думка. — Як врятувати старого? Просити пашу? Сафар-бея? Але чим пояснити таке прохання? Воно може накликати важку підозру на нього. А де Златка? Що з нею? З Якубом? Невже і вони тут, серед глядачів цього жахливого видовища?"
Смертників стягли з гарби, поставили вряд, обличчям до помосту.
Наступила зловісна тиша. З гір війнуло вітром. Залопотіли знамена. Майдан завмер.
Каладжі-бей знову махнув рукою. З-посеред його почту на край помосту вийшов високий худий казі-ясахчі у білій чалмі з сувоєм паперу в руці і гучним голосом почав читати. Товмач зразу ж, слово в слово, перекладав на болгарську мову.
"Указ околійного каймакама високоповажного паші Каладжі-бея. Іменем нашого найяснішого падишаха Магомета Четвертого я, сливенський управитель, наказую всім підданим падишаха вишукувати і винищувати зрадників і розбійників-гайдуків, їхні родини висилати у дальні вілайєти а майно і землі передавати у власність Османської держави.
Усіх, хто знає що-небудь про гайдуків і не оповістить місцеву владу, заарештовувати, а їхні будинки спалювати.
Тим же, хто підтримує зв'язок з розбійниками, допомагає їжею, зброєю чи просто співчуває їм, нещадно бити батогами, а найбільш упертих і злісних — страчувати.
Загони яничарів і спагіїв доблесного бюлюк-баші Сафар-бея, на якого покладено обов'язок винищувати розбійників і підтримувати мир і спокій в околії, схопили кілька десятків злочинців. Усіх б:!то батогами, а п'ятьох з них, а саме: Момчила Крайчева, Івана Ненкова, Герасима Букова, Райка Драгоманова і Луку Дуба наказую стратити привселюдно як ворогів падишаха. Хай кожен бачить, яка доля чекає тих, хто підніме руку на освячену аллахом владу Османів!"
Останні слова товмача потонули у гуркоті барабанів, завиванні зурн і ріжків, до яких приєднались вигуки воїнів: "Алла, алла!"
У Арсена по спині пробіг дрож. Він боявся, що Драган зважиться на якийсь відчайдушний крок, щоб урятувати старого, і загине сам. Він шукав його поглядом, щоб застерегти від необдуманого вчинку, але Драгана ніде не було. Та хіба знайдеш його в такому натовпі?
Галас поволі почав стихати. Кат підняв сокиру, пальцем лівої руки попробував, чи добре відточене лезо. Не можна було гаяти ні хвилини. Арсен нахилився до управителевого вуха, зашепотів:
— Шановний Каладжі-бею, даю сто курушів, якщо відкладете страту отого старого болгарина, що стоїть попереду... П'ятсот курушів, якщо помилуєте його і віддасте мені...
Здивований паша витріщив очі. В них промайнув переляк:
— Що це все означає, мій дорогий гостю?
— Я подвоюю ціну... Ви нічим не ризикуєте. За голову старого — тисячу курушів! Неймовірна плата!.. Я впевнений, що цей дідуган, з огляду на старість, не завдасть вам ніякої шкоди, а я за нього зможу виміняти у гайдуків свого батька... Прошу вас, ефендії.
Галас на майдані майже затих. Кат утупився поглядом у пашу, чекаючи наказу розпочати свою криваву справу.
Арсен розумів, на яку небезпеку наражає себе, якщо паша запідозрить у ньому гайдуцького вивідача і накаже схопити.
Що ж відповість Каладжі-бей? Чому він мовчить? Ось уже зовсім стих майдан. Усі напружено чекають, що буде далі.
Арсен відчув, як у нього тремтять від напруження руки. Під серцем прокотився неприємний холодок. Невже все пропало?
Ось Каладжі-бей повертається до Сафар-бея і щось довго шепоче йому на вухо. На холодному, непроникному обличчі бюлюк-баші з'являється подив. Однак ненадовго. Бюлюк-баша ствердно киває головою і, оглянувшись, довго і пильно дивиться на "купця", ніби хоче проникнути в його потаємні думки.
Тепер усе. Не може бути сумніву: наказано схопити його. Лишається одно — вбити Сафар-бея і пашу!
Та тут до слуху долітають слова паші:
— Реджеп, страта Момчила Крайчева відкладається... з огляду на його старість... Передай це катові і скажи, хай починає!
Молодший ага Реджеп, притримуючи рукою шаблю, побіг виконувати наказ. У Арсена відлягло від серця. До щік почала припливати кров. Здається, його несподіване прохання не викликало у турків підозри.
Почалася страта. Щоб заглушити крики жертв і міщан. Сафари бей наказав безперервно бити в барабани, їхнє тривожно-надсадне дудніння заповнило все місто. Арсен зціпив зуби. Йому доводилося бачити немало смертей, але то все було в бою, коли люди охоплені шалом і жадобою перемоги. Тут же відбувалося вбивство зв'язаних і, можливо, ні в чому неповинних балканджіїв.
Коли останню жертву тягли до колоди, Каладжі-бей повернувся до Арсена, підморгнув брунатним оком.
— Бридко, але корисно! Чи не так?.. Пролита кров остудить занадто гарячі голови!
— А може, ще більше розпалить?
— Не думаю. А втім, побачимо. В усякім разі, сьогоднішня страта — добра наука для непокірних болгар! Так буде з кожним, хто насмілиться підняти руку на могутність Порти!
Востаннє упала катова сокира. По майдану пронеслося тихе зітхання. Замовкли барабани. Обірвали свій тривожний спів зурни.
Каладжі-бей обернувся до почту. Всі розступилися. Паша глянув на Звенигору:
— Я буду радий бачити тебе, Асан-ага, у себе за обідом. До побачення!
— До побачення, ефенді, — вклонився Арсен, радіючи, що одну дуже важливу битву виграв. Це вселяло надію, що врешті-решт він зустріне Златку і вирве її з рук Сафар-бея.
Люди розходилися мовчки. Під зверхнім, удаваним спокоєм вирувала буря. Насуплені брови і стиснуті кулаки, сухий блиск очей і погляди, сповнені лютої ненависті й гніву до гнобителів, свідчили, що страта чотирьох юнаків не злякала болгар, а роздмухала в їхніх серцях ще більшу жадобу помсти над ненависним ворогом.
— Ми запам'ятаємо цей день, хай буде він проклятий!— долетіли до Арсенового слуху слова, кинуті молодим високим балкан-джієм.
— Відплатимо око за око! — додав його супутник.
— Скрутимо собаці Сафар-беєві голову! — прошипів третій, оглянувшись назад, де стояли яничари. Побачивши незнайомця, штовхнув товаришів, і вони шмигнули в якийсь глухий провулок.
Арсен ішов не поспішаючи. Не хотілося тіснитися в натовпі, ковтати пилюку, збиту сотнями ніг. А тому вибирав безлюдніші вулиці, запам'ятовуючи шлях, по якому доведеться, може, ще не раз ходити, приглядався до кам'яних, дерев'яних і глиняних будівель, що ховалися за високими тинами.
Він був задоволений початком свого перебування у Сливені. Завів знайомство з міськими верховодами, визволив од смерті Момчила. І хоча нічого не дізнався про Златку і Якуба, заради яких, власне, й опинився тут, однак не втрачав надії, що і в цьому йому пощастить. На чому ґрунтувалась його упевненість, він і сам не зміг би пояснити. Просто підказувало якесь внутрішнє почуття.
Несподівано на плече йому лягла чиясь важка рука. Арсен здригнувся і повернув голову.
— Сафар-бей? — він не зміг приховати подиву. — От не чекав!
— Ти дивуєшся, чужинцю? А я шукав тебе. Хочу ближче познайомитися. Зайдімо до мене!
Сафар-бей узяв Арсена під руку. Позаду, кроків за десять, ішло кілька яничарів. "Особиста варта Сафар-бея... Гм, здається, я передчасно радів, — подумав козак. — Схоже на те, що мене просто схопили. Що ж, треба йти... І сподіватися на краще".
За рогом Сафар-бей звернув у вуличку, що поволі піднімалася вгору. Незабаром вони опинилися перед ворітьми невеликої, але міцної фортеці, чи швидше — яничарської казарми-бюлгока.
Вартові відсалютували своєму начальникові і пропустили їх усередину.
Двір фортеці було розділено навпіл камінною стіною. На лівій половині перед присадкуватими будинками з пласкими черепичними покрівлями сновигали сонні яничари. До другої половини вели ще одні ворота, біля яких теж стояв вартовий. Сафар-бей попростував до нього. Вартовий хутко відчинив хвіртку, відступив крок убік.
— Прошу до мого дому, — сказав Сафар-бей, пропускаючи гостя вперед. — Тимчасового, звичайно... Ми, воїни, не встигаємо обжитись, як уже трублять похід... Правда, у вас, купців, те ж саме: рідко буваєте дома, все кочуєте по світу...
Арсен мовчки поминув хвіртку і опинився в невеликому і досить занедбаному саду, затиснутому між кам'яними стінами. Швидким поглядом окинув усе навкруги. В кінці саду виднівся чималий будинок з високим ганком. До нього вела широка доріжка з кам'яними лавами по боках. У давно не розчищуваних заростях цвіли здичавілі троянди, магнолії, витьохкували і виспівували пташки. У затінку, на одній з лав, сиділо двоє.
(Продовження на наступній сторінці)