З князівської хоромини у супроводі сторожа Лося вийшло двоє мужів. Один мав літ тридцять і був високий, русявий, з підстриженою кучерявою борідкою. А другий — молодий, не старший за Кия. Та було в ньому щось таке, що зразу привертало до себе увагу, — невисока, але міцна постать, чорний цупкий чуб, широке смагляве обличчя з випнутими вилицями і бистрі, палкі, мов вогонь, чорні очі, такі незвичні для світлооких полян. Вони так і вп'ялися в приїжджих.
Старший здалеку впізнав Тура.
— Старійшина? Здоровий будь!.. Що привело тебе сюди? Адже час княжої данини ще не настав!
Тур привітався — спочатку зі старшим, потім — з молодшим.
— Здоровий будь, княжичу Радогасте! Вітаю тебе, княжичу Чорний Вепре!.. Не данину привіз я з синами, а чорну звістку — гунни йдуть! Треба з князем поговорити… І полоненого ось привезли!
Княжичі переглянулись, і Радогаст сказав:
— Ходімо!
Вони попростували до князівської хати.
Неширокі темні сіни поділяли її навпіл. На ліву руч — витесані сокирою липові двері, на праву руч — такі ж самі другі. Радогаст завернув наліво, а Чорний Вепр повів гостей направо. Там повідтикав віконця — і крізь них всередину бризнули яскраві сонячні промені.
Вони освітили чимале приміщення, вимазане білою глиною. Підлога — дерев'яна, гладенька, заслана рогозом, лепехою та свіжою луговою травою. Попід стінами — широкі лави, покриті барвистими ліжниками. На покуті — такий же тесаний стіл, під ромейською скатертиною. На стінах — зброя: луки, тули зі стрілами, мечі, списи, бойові сокири, дубова гуннська булава, два щити — один невеликий, круглий, оббитий мідною бляхою, другий — більший, довгастий, виплетений з лози і обтягнутий сухою бичачою шкурою.
Не сідали — ждали князя. Чорний Вепр став біля столу і мовчки розглядав гостей. Мовчав і старійшина Тур, стомлений неблизькою дорогою. Застигли в непорушності його сини. А полонений згорбився в кутку і крізь вузенькі щілинки очей кидав бистрі погляди на полянських вельмож.
З сіней почулося глухе покашлювання. Скрипнули двері — і до світлиці вступив князь Божедар, колись, видно, міцний, широкоплечий, високий чолов'яга, а тепер — кістлявий, зігнутий, виснажений хворобою дідуган у накинутому наопаш червоному князівському корзні[14]. Радогаст підтримував його під руку.
Князь примружився від яскравого світла.
— То хто, кажеш, прибув? Старійшина Тур? — він підсліпувато поводив своїми вицвілими очима. Потім, упізнавши старійшину роду русів, радісно вигукнув: — А й справді — Тур!.. От не ждав!.. Здоровий будь, болярине! Яким побитом? Що привело тебе на Родень, та ще й з такими гарними молодцями?
Вони обнялися.
— З синами, князю… З синами…
— З синами?.. Це добре… Дякую, що завітав… Дозволь — обніму тебе ще раз! Бо, скажу тобі, все рідше провідують мене колишні друзі, з якими півсвіту сходив… Одні загинули, другі померли, а третіх болячки обсіли, як оце мене тепер, чи старість пригнула до землі…
Вони обнялися знову — сивий, висхлий князь і такий же сивий, але ще міцний, жилавий Тур.
— Ну, сідайте — розповідайте, з чим приїхали, — опустився на лаву князь. — Щось гарне чи погане?
— Погане, князю.
— Ну?
— Гунни погромили уличів, князю… Князь Добромир помирає від язвин у нас на Кам'яному Острові…
— О!
— Гуннські вершники переслідували його з сім'єю аж до Тікича. А звідти, як відомо, недалеко і до полянських родів…
— Хай бережуть нас боги! Це справді страшні вісті!.. Від Тікича до Росі — рукою подати… Але, може, у них немає наміру йти на нас? Що каже князь Добромир?
— З його слів, князю, ясно, що гунни замислили відновити могутність своєї держави, — втрутився у розмову Кий, — і перший свій удар спрямували проти уличів…
— Поки сини Аттіли сварилися між собою і чубили один одного, щоб зайняти місце батька, ми сиділи собі спокійно, — додав Тур. — А тепер, коли Еллак убитий у бою, Денгізих помер, Кандак засів зі своїм плем'ям у Мезії, за Дунаєм, а інші розбрелися хто куди, Ернак згуртував чималі сили і нападає на сусідів. Видно, хоче, як і його батько Аттіла, примучити їх, обкласти даниною зробити своїми рабами…
— Схоже, що так.
— Ми привезли полоненого гунна, князю, — отроки взяли в полі, коли рятували улицького князя з сім'єю… Може, розв'язати йому язика? Він знає багато…
Князь Божедар тільки тепер повільно скосив очі на гунна і довго мовчки дивився на нього. Києві, котрий тим часом уважно розглядав князя, здалося, що у старого пробудилася при цьому якась зацікавленість, ніби спалахнула в пам'яті іскра давно відшумілого життя.
— Запитай, Чорний Вепре, як звати його і гуннського кагана, — повернувся до молодшого сина князь.
Чорний Вепр швидко й голосно заговорив по-гуннськи. Почувши рідну мову, гунн спочатку витріщився на молодого княжича, а потім щось коротко відповів.
— Що він каже? — спитав нетерпляче князь.
— Він каже, що його звати Креком, а каганом у них справді син Аттіли Ернак…
— Ернак? Я його пам'ятаю… Які ж його наміри?
Гунн наїжачився, втягнув голову в плечі і, похмуро бликаючи спідлоба, кинув крізь зуби кілька слів.
— Крек відмовляється відповідати на такі запитання. Каже: простому воїнові невідомі наміри кагана, — знову переклав Чорний Вепр.
— Скільки ж у Ернака воїв?
— Це знає один каган, — була коротка відповідь.
— Куди піде каган після битви з уличами?
— А це відомо одному Тенгрі-ханові! — з викликом відповів Крек і криво усміхнувся кутиками уст.
Князь Божедар розгнівався.
— Низький рабе! Песе! Ось коли тобі засунуть за пазуху тліючу головешку, ти заговориш інакше і все розповіси! Подумай над цим, негіднику!.. Даю тобі на роздуми одну ніч! — і наказав синові: — Віддай його челяді — хай посадять у яму.
Чорний Вепр повів полоненого.
У світлиці запанувала тиша. Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя.
Коли повернувся Чорний Вепр, князь обвів потухлим поглядом присутніх, запитав:
— Що будемо робити?
— Зібрати весь полянський полк, князю, а в поле вислати сторожу з молодшої дружини, щоб стерегла гуннів, — твердо сказав Тур.
Чорний Вепр зневажливо хмикнув.
— Гм, ти так говориш, старійшино, ніби ворог уже стоїть на березі Росі.
Тур спокійно, з гідністю відповів:
— Я не знаю, княжичу, де він нині стоїть, і сторожа має нам сказати про це. Та коли гунни з'являться на Росі, а ми завчасно не зберемо рать, біда нам буде! — і, подумавши, додав: — Не завадило б нам послати слів до тиверців, до бужан, волинян, деревлян та сіверян. Об'єднати б наші сили — тоді й гунни були б не страшні!
— Ніби це так легко і просто зробити! — Чорний Вепр з викликом подивився на гостей.
Тур вражено здвигнув плечима і замовк. Сини насупилися.
Тут у розмову втрутився княжич Радогаст:
— Мені здається, звістка, привезена русами, така важлива, що легковажити нею не слід!.. Чи варто зараз посилати слів, як радить старійшина, не знаю. Треба подумати. А от сторожу в поле пошлемо негайно! І всіх полян оповістимо про загрозу… Заледве минуло двадцять чи двадцять п'ять літ, як ми звільнилися від гуннів. Боюсь, коли б вони не запрягли нас у ярмо знову. Ми не повинні, згорнувши руки, ждати, поки на нас нападуть! Треба ударити першими!
Чорний Вепр хрипко засміявся.
— Ха-ха, мій брат дуже войовничий!.. А з якими силами йти?.. В уличів, гадаю, воїв було не менше, ніж у нас, бо ж усім відомо, яке то багатолюдне плем'я. А де вони зараз? Розсіялися по степу, мов туман, лягли кістьми, а сам князь Добромир теж збирається до пращурів…
— Що ж ти радиш? Не розумію! — розсердився Радогаст. — То не віриш, що гунни близько, то сумніваєшся, чи варто запрошувати на допомогу сусідів, то не бажаєш посилати сторожу в степ… Що ж, по-твоєму, робити?
— Слати слів до Ернака!
— Що-о?
— Так, слати слів до Ернака! — твердо повторив Чорний Вепр. — І запевнити його, що ми, як і при Аттілі, будемо підкорятися гуннам і справно сплачувати данину!..
— У тебе боги відібрали розум, Вепре! — Радогаст схопився з лави. — У тобі заговорила гуннська кров!.. Тобі хочеться підкорятися Ернакові? Ну, й підкоряйся, будь ласка, але сам! А ми хочемо залишатися вільними людьми!
Чорний Вепр спалахнув, теж схопився на ноги і, мов молодий задерикуватий півень, став насупроти брата. Чорний чуб його настовбурчився, широкі ніздрі роздималися, а в очах заблискотіли злі вогники.
(Продовження на наступній сторінці)