Світовид — високий дерев'яний ідол — стояв на узвишші, перед скелями, звідки відкривався гарний краєвид на річку, на водоспад і прибережні ліси та поля. Це був бог сонця — головний полянський бог. Йому приносили в жертву биків, корів, овець, свиней чи якусь іншу свійську чи дику живність, а в дні біди і загального горя — також людей. Перед ідолом темніло від пролитої крові кругле кам'яне требище.
Родовичі стали перед Світовидом.
Сюди вже збиралися покликані Щеком вої із молодшої дружини — підлітки, яких Кий з братами навчав усьому тому, що вміли справжні вої. Їх було ще не багато, — тільки ті, хто перебував поблизу. Інші надходили. У білих полотняних штанях і сорочках, загорілі, чубаті, у постолах або й босі, вони якось непомітно, безшумно виринали з-за кущів і ставали півколом позаду старших родовичів.
Старійшина зняв з плечей Хорива ягницю і поклав на требище. Наступивши на неї ногою, підняв руки і голосно проказав, пильно вдивляючись у жовтий лик верховного божества:
— О всемогутній боже! Ти даєш усьому сущому на землі світло й тепло, переборюєш морок ночі і зимовий холод, ти даєш життя людям і деревам, звірям і птахам, рибам і плазунам! Ти все можеш! Будь же милосердний, боже, і захисти князя Добромира від смерті, а нас — від усякої напасті! Ми принесли тобі требу і молимо, щоб ти прийняв її в знак нашої любові й пошани до тебе, боже сонця й життя!
З тими словами він вийняв ніж і одним ударом перерізав ягниці горло. Яскраво-червона кров зросила сухе каміння требища.
Родовичі й собі завторували, простерши до ідола руки:
— Прийми, боже, требу! Захисти нас від усілякої напасті, лихого ока і злих духів!
Родовичі стали на коліна — схилилися в прохальному поклоні перед ідолом, вершителем долі людської і всього сущого на землі. І стояли так, аж поки жертовна кров не запеклася і не висохла — знак того, що жертва прийнята.
Тим часом волхв Ракша, піднявши до Світовида руки, повів свій чаклунський танок — все швидше і швидше. Сивий чуб його розвіявся на вітрі, очі палали, як у людини, що наїлася дурману, а з уст зривалася молитва.
Нарешті у знемозі він опустився на коліна поряд з родовичами і довго стояв так, щось беззвучно шепчучи сухими, в синіх прожилках губами.
Умилостививши незворушного ідола, старійшина звелів усім повертатися назад, до весі, а сам з синами і молодшою дружиною відійшов на край скелі, до урвища, де клекотіла вода.
Всі стали кружка.
— Чого нас покликано сюди? — спитав стрункий білявий отрок. — Щойно зібрався ставити ятери — аж, чую, свист… Я кинув їх на воду — і бігом… Що скоїлося?
— Май трохи терпцю, Ясене, — коротко відповів старійшина. — Ось усі зберуться…
Ясен тріпнув вицвілим на сонці конопляним волоссям, підстриженим під макітерку, і прохально сяйнув на Кия широко розплющеними, довірливими, як у дитини, очима.
Кий усміхнувся і пацнув хлопця по розпатланій голові. Любив отрока. Він був однолітком Хорива, дружив з ним і, як усі знали, накидав оком на Либідь… То дарма, що на вигляд тендітний. Молодий ще! Змужніє… Зате швидкий, метикований і до всього вдатний! Ніхто з отроків не стріляє так влучно з лука, не розведе вправніше багаття в мокрому осінньому лісі, не запече спійманого в сильце тетерука, як він… А пробігти без відпочинку кільканадцять поприщ, взяти невидимий слід і не збитися з нього — тут Ясен завжди попереду інших.
— Гунни близько, друзі! Погромили уличів, примучили їх… — сказав Кий. — Тому й зібрали ми вас сюди… Не барячись, сідайте на коней, мчіть від роду до роду — оповіщайте росян про небезпеку! Хай вої готують зброю і ждуть знаменія!.. Частина з вас піде в степ нести сторожу…
— Коли ж вирушати?
— Відразу! Гаятися не можна!
Кий обвів поглядом отроків. Хоч молоді ще, а дужі, спритні, витривалі. Засмаглі обличчя, м'язисті руки, округлі міцні плечі, густі чуби… Його дружина! Друзі! Справжні вої уже! Наймолодшому — чотирнадцять літ, найстаршим — Щекові, Хоривові, Ясенові та завжди похмурому, мовчазному Коню — по сімнадцять, вісімнадцять і дев'ятнадцять… Навчив їх стріляти із лука, метати списа, захищатися щитом, рубати й колоти мечем, їздити верхи, висліджувати ворога й дичину, розводити влітку і взимку, в дощ і в вітер багаття, щоб спекти коржа, засмажити м'ясо чи просушити мокрий одяг, ходити пішки від зорі до зорі без спочинку, а вночі — знаходити шлях по зірках. А ще — збиратися на перший поклик, перепливати ріки, замовляти кров і перев'язувати рани…
Дарма що молоді — кожен уже вартий дорослого досвідченого воя! А головне — віддані йому, мов брати. Старійшині і князеві не зроблять того, що зроблять за його наказом!
Всі поділені на десятки, в кожному — десяцький, болярин. А Щек, Хорив, Ясен та Кінь — мужі велії, вельможі, старші над сотнями…
Спочатку гра була. Тур навіть кепкував з цієї затії. Та коли побачив, як отроки влучно стріляють, як б'ють списами в ціль чи, накрившись овчинами, сплять у дощ і в сніг у безлюдному степу, скоро переконався, що це далеко не гра, що стали справжніми воями, на яких можна покластися в скрутну хвилину.
Всі вони зараз пильно і віддано дивилися на Кия, ждучи наказу. І він їм сказав коротко:
— Кінь з трьома десятками — сторожувати степ. Інші — від роду до роду з вісткою про гуннів! На Росаву, на Красну, на Роську, на Стугну — аж до Ірпеня! Ідіть!
РОДЕНЬ
Третього дня, опівдні, Тур з синами і полоненим гунном прибули до Дніпра, де впадає в нього світловода Рось, і піднялися на високу гору, що звалася Роднем. Довкола неї сидить князівський рід — родь.
З обох боків гори — обривисті, майже прямовисні стіни ярів. Від Дніпра — теж. У найвужчому місці перешийка, що відділяв гору від материка, — частокіл і міцні дерев'яні ворота. За ними — княжа весь. А вдалині — неозорі простори лівого берега, по якому на багато поприщ теж сидять полянські роди.
Був теплий сонячний день. З Дніпра віяло свіжістю широких плес, густими пахощами очеретів, осоки, верболозу та вільшаника. З розлогих, порослих темним грабом, кленами та ліщиною ярів линуло веселе пташине щебетання, а в чистому голубому небі велично повільно ширяли гордовиті орли.
— Як тут гарно, отче! — вигукнув захоплено Кий. — Наш Кам'яний Острів усім нам подобається, а тут ще краще! Чом, отче, ти не поселився на березі цієї величної ріки? Чому твій брат, а наш стрий, Межамир, — на Дніпрі, а ти — на Росі?
Тур усміхнувся в бороду.
— І в нас не погано… А коли б зібрати всі гарні місця, що я перебачив за своє довге життя, та сказати — вибери найкраще, то я завагався б. Так багато їх було! І на Дунаї, і на крутобережному Рейні, і на тихій галльській річці Сені, і в теплій сонячній Італії… Де тільки в молодості мене з князем Божедаром не носило!.. А повернувся таки на свою рідну Рось — і не жалкую…
З цими словами він загрюкав списом у ворота. З-за них почувся старечий голос:
— Хто там? Князь Божедар відпочиває…
— Відчиняй, Лосю! З Кам'яного Острова ми! Тура пам'ятаєш?
— Тура? Як не пам'ятати!.. Півсвіту сходили разом!.. Яким вітром принесло тебе сюди, друже?.. Заїжджай!
Скрипнув дерев'яний засув — і ворота відчинилися. Високий, сивий, але міцний ще на вид сторож широко розкинув руки.
— Туре! Друже! Ти такий же молодий, як і раніше! І роки тебе не беруть… Тільки побілів ще більше…
Вершники спішилися і зайшли на подвір'я.
Старі друзі почоломкалися. Виявилося, що вони не бачилися кілька літ, і тепер з подивом і радістю розглядали один одного.
— А це твої сини?
— Так, Лосю.
— Гарні отроки… А це що за мара? — показав на полоненого, що зі зв'язаними руками сидів на коні. — Невже гунн?
— Справжнісінький.
— І де він тут узявся?
— В степу знову об'явилися.
— З цим і до князя?
— Так, щоб лиха не було.
— Князь спочиває, будити не буду… Покличу вам княжичів, — сказав старий сторож і поколивав до однієї з хат, що стояли на кручі. — А ви тут розташовуйтесь.
Від повітей прибігло кілька отроків — забрали коней і, поставивши до конов'язі, поклали їм по оберемку трави, а в жолоб сипнули по півцеберка оброку.
Кий з братами уперше приїхав на Родень і тепер з цікавістю розглядався довкола.
Тут, як і на Кам'яному Острові, стояло десять чи п’ятнадцять хат, обмазаних глиною і вкритих соломою. Серед них вирізнялася розміром хоромина князя Божедара. Вона була просторіша, вища, з гарним ґанком і більшими, круглішими віконцями, які, однак, як і всюди, затикалися ганчір'яними затичками.
Понад яром — повіті для скоту, коней та інших свійських тварин, а також кліті-комірчини. В повітях зараз було порожньо — і коні, й корови, й свині, й вівці паслися на лузі. А комірчини зачинені — в них зберігалося князеве добро, яке йому привозили, сплачуючи данину, з ближніх і далеких родів, — збіжжя, мед, хутра, полотна, овчини…
(Продовження на наступній сторінці)