— Як у воду впала…
Кий усе більше хмурнів. По високому чистому чолу побігли дрібні зморшки. Темно-русі брови насупилися, а в очах заблискотіли холодні лиховісні вогники.
А коли повернулися ні з чим останні дружинники, він сказав:
— Я впевнений — це справа рук Чорного Вепра! Він викрав князівну!
— Що мовиш, Кию! — вигукнув Щек. — Одумайся! Чорний Вепр — княжич, наш гість!
— Ми не пустимо тебе до нього! — виступив наперед Хорив, держачи за руку свою Малушу.
Інші отроки мовчали, не знаючи, що робити. Ніхто з них не наважувався перечити Києві. Але й зачепити княжича… Що ж тоді буде?
На бік старшого брата несподівано стала сестра.
— А як же Цвітанка? Що ми скажемо князю й княгині?
— Хоч би й не це, то я мав би визволити дівчину, друзі, — сказав Кий. — Я бачу, мої брати пояли собі жон, а сестриця вийшла заміж… Так знайте: і я нині появ собі жону — князівну Цвітанку…
— Ти взяв собі в жони князівну Цвітанку? — вигукнув Щек. — І вона добровільно пішла за тебе?
— Безперечно.
— Тоді ми будь-що маємо відшукати її! Відкопаємо з-під землі!
— Витрусимо душу з Чорного Вепра! — додав Хорив. — Ходімо до нього!
Вся молодша дружина русів на чолі з Києм рушила на протилежний бік галявини, де в оточенні своїх воїв стояв княжич. Багато хто був озброєний мечами або списами.
Кий ішов попереду.
— Чорний Вепре, — сказав він, зупинившись насупроти княжича, — пропала князівна Цвітанка…
— Он як!
— Ми обшукали все довкола — її ніде немає!
— Хтось із парубків умкнув її, напевне…
— Вона моя жона!
— Твоя жона?
— Так, а ти викрав її, яко тать!
— Ти думаєш, що говориш? Князівни, як бачиш, біля мене немає…
— Але біля тебе не вистачає і трьох твоїх воїв!
— Вони десь гуляють з дівчатами.
— Ні, вони схопили князівну і тримають у потайному місці для тебе!
— Це лжа!
— А якщо не лжа, якщо це правда, ти станеш зі мною на двобій?
Чорний Вепр завагався. Якась невиразна тінь промайнула в його блискучих чорних очах.
— Ти погрожуєш мені? Як смієш!
— Смію!
— Я княжич, а ти… Ти, власне, простий воїн… Князівна не могла згодитися на шлюб з тобою!
— Отже, виходить, ти викрав її?
— Я не сказав цього.
Київ голос прозвучав суворо:
— Скажеш! Або ж не зійдеш з цього місця! Клянусь Перуном, я уб'ю тебе!
Чорний Вепр вихопив меч.
— Вої, до мене!
Обидві сторони оголили мечі. Ніхто вже не сумнівався, що в наступну хвилину проллється кров. Над галявиною залягла моторошна тиша.
Та до сутички не дійшло. Раптом крізь гурт занімілих, наляканих хлопців і дівчат, розштовхуючи їх, прорвався розхристаний задиханий княжич Боривой.
— Кию, де сестра?.. Де Цвітанка?.. Князь Добромир… наш отець… помер…
Хлопець уткнувся Києві в груди й голосно заридав.
Звістка була така несподівана, що всіх приголомшила. Кий опустив меча в піхви, погладив розпатлану голову отрока.
— Коли це сталося?
— Щойно… Я зразу кинувся сюди… щоб сказати сестрі… Де вона?
— Її немає…
— Як немає?
— Вона зникла…
— Кию, що ти говориш!.. Не могла вона так просто зникнути!
— Є підозра, що її викрав Чорний Вепр.
— Викрав Чорний Вепр? — у Боривоя зразу просохли сльози. — І вона погодилася?
— Він узяв її силоміць. Викрав, яко тать!..
— А ти?.. Я ж знаю — вона кохала тебе!
— Я визволю її!
— А як же… Завтра ж похорон…
— Цвітанки не буде… Але поховаємо твого отця достойно! — запевнив хлопця Кий і, повернувшись до притихлих юнаків і дівчат, твердо прорік: — Загасіть вогонь!.. Розходьтеся по домівках!.. А завтра, як сонце підніметься до полудня, приходьте на острів — поховаємо князя Добромира!..
— Що ж робити з Чорним Вепром, Кию? — спитав Щек. — Втече!..
— Не втече! Проведіть його на острів і стережіть від злих людей — він наш гість і завтра разом з нами ховатиме князя уличів.
— Ти поплатишся за це, Кию! — вигукнув княжич. — Я ніколи не прощу тобі такого приниження!
— Я знаю, — відповів суворо Кий. — Але і я тобі не прощу викрадення моєї жони! Затям це собі!
КНЯГИНЯ ІСКРА
Видовбана з дуплистої липової колоди корста стояла на санях, запряжених парою волів.
У корсті — князь Добромир, споряджений у далеку дорогу. На ньому — біла сорочка з вишивкою, широкий князівський пояс, оздоблений золотими бляшками, такі ж білі, як і сорочка, штани, заправлені в м'які юхтові чоботи.
Обличчя у князя воскове, вимучене. Напіврозплющені очі втупилися в безхмарне синє небо, а великі жовті руки мирно складені на грудях — мовби відпочивають.
Біля корсти — княгиня Іскра та її син Боривой. Втрата мужа й дочки за одну ніч вкрила княгинині коси сріблястим інеєм, а очі — тугою. Однак вона не плаче, тільки губи міцно стулені та блідий лоб зрошується дрібненьким холодним потом.
Зразу за нею — старійшина Тур, його сини й родовичі. Насупроти — Чорний Вепр з воями. Він суворий, але іноді, коли поглядом зустрічається з Києм, в його чорних очах спалахують насмішкуваті іскорки. Цьому є своя причина. Рано-вранці, дізнавшись про сутичку між княжичем і Києм, старійшина нагримав на сина і розігнав сторожу, яка стерегла княжича.
— Ти здурів, Кию, тобі боги затьмарили розум! Погрожувати синові мого давнього друга! Княжичеві! Як я подивлюся у вічі Божедарові? Га? — кричав старий схвильовано. — У ніч на Купайла кожен може пояти собі жону, яку хоче! Сам винен, що не вберіг князівни! Навіщо відпускав від себе?.. Тепер визволяй її, як хочеш, а Чорного Вепра не чіпай! Чуєш?
І це при Чорному Вепрові та його воях!
Києві не залишалося нічого іншого, як, похнюпившись, відповісти:
— Чую, отче…
Біля волів, тримаючись рукою за ярмо, стоїть волхв Ракша — високий, похмурий. Легенький теплий вітерець бавиться довгим сивим чубом. Всі ждуть його знаку — проводжати князя до скелі Світовида, де отроки вже приготували останню постіль для покійника — чималу купу сухих смолистих дров.
Та волхв не поспішає — дивиться на сонце і жде, коли воно зверне з півдня.
Всі мовчать. Не личить тривожити спокій мертвого розпачливими криками, плачем або розмовами. Хай покійник востаннє вдосталь надивиться на глибоке синє небо, наслухається шуму вируючої води у річці та шемрання зеленого віття дерев, хай безмовно побесідує з наймилішими людьми — жоною та сином, що схилилися біля нього в жалобі.
Всі дивляться на сонце. Чи не пора?
Дивиться і Ракша.
Та саме тоді, коли він хотів було гейкнути на волів, до південного берега Росі, зза крутого горба, виїхало чотири вершники. Вони швидко спустилися вниз і перемахнули через міст.
Тур примружив проти сонця очі — хто б це міг бути?
— Наші, — сказав Кий. — Сторожа повертається з поля… І, здається, не з порожніми руками — ведуть якогось гунна…
Люди захвилювалися. Хлинули від князевої корсти назустріч приїжджим. Небіжчикові вже однаково, а живі про живе думають!..
Невеликий загін наблизився до селища. Попереду їхав отрок Гроза, близький родович Кия, — зовнішній вигляд цілком відповідав його найменню: був він ростом високий, на виду — похмурий, а силу мав бичачу. Покійна мати Києва розповідала, що коли її молодша сестра Божиця народила сина-первістка, саме лютувала гроза і все плем'я збіглося, щоб подивитися на незвичайного хлопчика — такий він був великий, дужий і на виду грізний. Так і прозвали його Грозою. А коли виріс, то виявилося, що серце він мав м'яке, добре, лагідне і вивести його з рівноваги було майже неможливо.
З ним їхали нерозлучні друзі — вогнисто-чубий, веснянкуватий Ждан та неговіркий, з білими бровами і такими ж білими віями Велемир.
А хто ж четвертий? Руки його зв'язані за спиною, на плечах — сіра опанчиця, на голові — гостроверхий ковпак з повсті, на ногах — чирики з лошачої шкіри. І таке знайоме темне вилицювате обличчя!
Крек!
Кий аж кинувся наперед, вигукнув:
— Друзі, де ви спіймали сесю птаху? Гроза вайлувато сповз з коня.
— У степу, Кию… Поспішав кудись дуже… А ми з засідки і вискочили назустріч — от він нам прямо в руки і потрапив!
— Ну, й молодці!..
— Відбивався… Ждана поранив…
— Чим?
— Мав зброю — гуннську шаблю і лука…
"Гм, — здивувався Кий, — якщо гунн мав зброю, то одне з двох: або хтось йому дав її, коли він тікав з Родня, або ж він уже встиг добратися до своїх і там дістав… Але якщо він побував у гуннському стані, то як знову опинився тут?.. Невже гунни так близько?.. Чи каган послав його у розвідку?"
А вголос сказав:
— Спасибі вам, друзі, за бранця. І стережіть — дуже він нам потрібний!
(Продовження на наступній сторінці)