— Інакше — як би я тебе зустрів?
Дівчина зашарілася й опустила очі. Була зовсім молода — літ шістнадцяти, але дивилася сміливо, гордо.
— А коли б не зустрів?
— Дуже шкодував би! Дівчина спалахнула ще більше.
— Ви, хлопці, всі такі брехуни!
— Я — ні!
— Не вірю!
— Повіриш!.. Як тебе звати?
— А тебе? — в свою чергу запитала незнайомка.
— Щеком.
— А я — Рожана!
— Як гарно!
— Справді?
— Тобі личить…
— Ну, й словоблуд ти, Щеку!
— А от і ні!
— Чим доведеш?
— Тим, що викраду тя сьогодні!
— Ов? А далі?
— Станеш моєю жоною!
— Ха-ха-ха! — засміялася Рожана і, раптом перервавши танок, випурхнула з його рук і кинулась до гурту дівчат…
Цілий вечір Щек бачив одну Рожану, не відходив від неї. Не чути було його веселого співу, розгонистого сміху, ні з ким іншим не танцював, окрім зеленоокої отроковиці з далекої Росави. А коли спалахнуло купальське вогнище, кілька разів стрибнув з нею через багаття, а потім шепнув:
— Хочеш побачити, як цвіте папороть?
— Хочу… Хто побачить, як цвіте папороть, той знайде щастя!
— Тоді ходімо зі мною! — він схопив її за руку і повів до лісу.
Побачивши в темряві похмурі стовбури дерев і почувши неясні тривожні шерехи й крики нічних птахів, Рожана почала опиратися.
— Ти куди тягнеш мене?
— Я ж казав — хочу викрасти тя!
— Ой!
— От тобі й — ой!
З цими словами Щек схопив дівчину на руки і, міцно притиснувши до грудей, швидко поніс поміж кострубатими кущами ліщини вниз до річки…
* * *
Цвітанка розчервонілася від швидкого танцю. Окрім Кия, вона, здається, не помічала нікого й нічого.
Чорний Вепр з досади закусив губу. Перуне ясний! Всі його мрії й сподівання можуть раптом розсипатися в порох від несподіваного почуття, що спалахнуло в серці цього дівчиська!..
А так би все могло добре скластися!
Невідомо, чи стане він коли-небудь князем полянським. Отець старий і не сьогодні-завтра віддасть богам душу. Але ж старійшини родів оберуть князем Радогаста — в цьому можна не сумніватися. Що ж тоді? Вони не почувають один до одного братерської любові. Швидше — навпаки… Отже, доведеться з матір'ю тікати з Родня і шукати пристановища десь-інде… От на цей випадок улицька князівна, коли б стала його жоною, дуже пригодилася б і допомогла здійснити задумане.
Князь Добромир — не жилець на світі. По всьому видно… Княжич Боривой ще хлопчисько, і його кілька літ можна не боятися і не брати до уваги… Плем'я улицьке залишилося без князя, і навряд чи каган Ернак встиг поставити кого-небудь… Ось тут він і з'явиться до Ернака з проханням призначити його. А молода княгиня допоможе завоювати любов уличів… Чорний Вепр — князь уличів! Хай і під зверхністю гуннів, але — князь!.. Матиме свою дружину, матиме збройну підтримку вуя Ернака — хай тоді потягається з ним любий братик Радогаст! Руки будуть надто короткі!.. А там, дивись, і поляни перейдуть під його князівську владу!..
Окрім усього цього, і князівна ж гарна! Багато тут дівчат, а кращої немає!
І що ж тепер — утратити її? Мовчки дивитися, як інший увивається біля неї і, чого доброго, візьме в жони? Ні, Чорний Вепр не звик відступати ні перед ким і відступатися ні перед чим!
Він оглянувся на свій почет, кивнув головою.
— Люте, Мислято, Малку, йдіть-но сюди!
Три вої стали поруч з ним. Лют був невисокий, гостроносий, з невеликими чорними очима, в яких блимали хитрі вогники. Він чимось нагадував в'юнкого, бистрого тхорика. В противагу йому Мислята скидався на ведмедя — вайлуватий, довгорукий, плечистий, а Малк вирізнявся серед них вродою і лагідністю.
— Ви бачите оту отроковицю? — спитав княжич.
— Яку? — незграбно повернув важку голову Мислята.
— Бачимо, — швидко відповів і за себе і за товаришів Лют. — Це та, що танцює з Києм?
— Так.
Тепер і Мислята побачив дівчину і втупився в неї важким поглядом.
— Ну, й що?
Чорний Вепр пальцем поманив хлопців ще ближче і щось швидко зашепотів їм над вуха. Потім, випроставшись, запитав:
— Ви все зрозуміли?
— Все, княжичу, — з готовністю відповів Лют.
— Та не забудьте обмотати коням копита, щоб не лишити сліду!
— Не забудемо!
— Тоді йдіть!..
* * *
Цілий вечір Цвітанка почувала себе щасливою. Міцні гарячі руки Києві легко кружили її в танці, а його ласкаві очі, в яких миготіли відблиски малинового полум'я, голубили її ніжно, як весняний вітрець-легіт.
Раптом на галявині зчинився якийсь рух, почулися голоси:
— Купайло приспав Марену — і вогонь почав пригасати! Купайло постарів — пора йому на спочинок! Підпалімо Купайла! Підпалімо Марену! Хай очистяться у священному вогні!.. Чуєш, Кию!.. Скоро на небі зійде зоря!
Справді, було далеко за північ, і всі притомилися. Час кінчати грища і розходитися по домівках. Всі дивилися на Кия. Що він скаже?
— Ну, що ж — підпалимо Купайла! — гукнув Кий. — Грайте, танцюйте, співайте, веселіться! Ставайте в коло! А я під ідолів підкладу вогню! — і шепнув Цвітанці: — Побудь без мене… Потанцюй з дівчатами й хлопцями… Я не забарюся…
Він побіг до вогню, що вже пригасав, а Цвітанку підхопили під руки стомлені подруги-отроковиці і закрутили в останньому швидкому танці, що мав продовжуватися, аж поки не згорять Купайло і Марена…
Тим часом Кий вихопив із багаття палаючий смолоскип і підпалив спочатку ідолище Купайла, а потім — Марени. Суха солома й соснові лати, з яких вони були зроблені, спалахнули, мов свічки. Золоте полум'я з тріском і гоготанням шугнуло в темне високе небо. Галявина поширшала, темрява відступила.
Довкола палаючих ідолів завихорилися в нестримному дикому танці сотні хлопців та дівчат. У відблисках кривавого світла миготіли бронзові обличчя, білі сорочки, розмаяні парубоцькі чуби і заплетені дівочі коси. Побрязкували металеві прикраси. Гула під ногами тверда вичовгана земля.
Все перемішалося. Навіть княжич Чорний Вепр зі своїми воями був затягнутий у цей бурхливий вир і, забувши про свою князівську гідність, стрибав, кричав і товк ногами землю нарівні зі всіма.
Так тривало довго, аж поки ідолища не згоріли зовсім і на галявину не впала темрява.
Тоді Кий підкинув у вогнище оберемок сухого хмизу і, коли по ньому поповзли свіжі язички полум'я, гукнув:
— Веселіє закінчилося! Час додому, друзі! — й очима пошукав Цвітанку.
Дівчини ніде не було. Стривожений, кинувся до сестри.
— Де князівна, Либідко?
— Десь тут, — відповіла та.
— Не видно.
— Ну, як же! Сама бачила її нещодавно… Кий глянув поверх голів.
— Цвітанко-о!
Ніякої відповіді. Задихані, перевтомлені дівчата й парубки поволі заспокоювалися. Улягався гамір.
— Цвітанко-о! — знову гукнув Кий.
На поклик з'явилися вої, надійшов Хорив з Малушкою, прибіг стривожений Ясен, перегодя, ведучи за руку Рожану, виринув з лісу Щек.
— Що сталося, Кию?
— Ви не бачили Цвітанки?
Всі мовчки перезирнулися. Ніхто не бачив. Кий відчув, як попід серцем війнуло крижаним холодом. Що з дівчиною? Де вона? Чи не схопив її лісовик та не затягнув у непролазні хащі? Або водяник — у чорторий? Або…
Тут він помітив Чорного Вепра. Княжич стояв, склавши на грудях навхрест руки, в оточенні своїх воїв і весело сміявся. Вої теж реготали. Один з них розповідав щось смішне.
Чорний Вепр! Яким оком дивився він на Цвітанку і як отроковиця боялася його! Чи не його це рук діло — зникнення дівчини?
Підкинутий у вогнище хмиз спалахнув і яскраво осяяв усю галявину. Скориставшись цим, Кий окинув поглядом дівчачі обличчя. Марно! Немає князівни!
— Цвітанко, озовися! Гей! Ге-ей! Цвітанко-о!
Ніхто не озвався. Отже, залишається думати одне — дівчину викрали! Але — хто?
Кий знову пильно глянув на Чорного Вепра. Невже він? І тут раптом помітив, що в гурті княжичевих воїв мовби когось не вистачає, мовби той гурт зменшився, порідшав… Так, їх було десятеро, а зараз… А зараз всього семеро… Отже, трьох воїв немає… Де ж вони? Може, серед парубків?.. Ні, на галявині не видно… Чи не вони з наказу Чорного Вепра схопили князівну і держать десь у таємному місці?
Поволі ця думка переростала в упевненість. А коли Чорний Вепр несподівано кинув на нього через плече швидкий пронизливий погляд і зразу ж відвів очі, всякий сумнів зник. Так, без Чорного Вепра тут не обійшлося, його писок явно в пушку! Що ж робити?
Києві друзі мовчки стояли довкола і з подивом спостерігали, як мінилося обличчя їхнього ватажка.
— Що, Кию? — тривожно спитав Ясен. — Невже ти гадаєш…
— Миттю обшукайте всю галявину і прилеглий ліс! — наказав замість відповіді Кий.
Десятки юнаків розсипалися увсібіч і занишпорили у пошуках князівни. Скоро один по одному почали повертатися назад.
— Немає…
— Ніде не видно…
(Продовження на наступній сторінці)