— Гаразд, брате. Тепер ми хотіли б почути твою відповідь. — Відчуваючи внутрішнім чуттям нещирість короля, князь Михайло вирішив не церемонитися і піти напролом. — Що ти нам скажеш? Чи буде твоя згода на шлюб княжича Ростислава з королівною Анною?
Бела випростався, примружився, ніби збирався з думками, а потім тихо сказав:
— Княже, ти знаєш, що я прийняв у мою землю хана Котяна з ордою, мого дядька по матері?
— Знаю.
— Але ти не знаєш, якого лиха накликав я цим самим на себе і на свій народ. Батий вимагає, щоб я вигнав половців геть...
— При чому тут хан Котян, брате? Я питаю про королівну Аннуї
— Е-е, зв'язок тут прямий... Ось і ти приїхав не так по мою дочку, як шукати союзу проти Батия... Я це знаю... Та щоб ти зрозумів, послухай, що пише клятий язичник. — Король щось шепнув товмачеві — той подав червону теку, що лежала на високій конторці біля вікна. Король вийняв з неї два пергаментні аркуші і один з них, розправивши, притиснув лівою рукою. — Ось той лист, написаний язичницькими літерами татарською мовою. Брат Ордену проповідників Юліан ходив у Велику Угорщину [51] і, повертаючись назад через землю Суздальську, одержав його від князя суздальського, а той відібрав його від ханських послів, що їхали до мене. Отож послухай, що пише Батий: "Я, хан, посол Царя Небесного, якому він дав владу над землею підносити тих, хто підкоряється мені, і придушувати тих, хто противиться мені, дивуюся тобі, королю угорський. Хоча я втридцяте посилаю до тебе послів, ти чомусь ні одного з них не повернув до мене назад, та й своїх послів ані листів не шлеш. Знаю, що ти король багатий і могутній, і що много у тебе воїнів, і один ти правиш великим королівством. Тому-то тобі важко по добрій волі мені підкоритися. А це було б краще і корисніше для тебе, коли б ти підкорився мені добровільно. Дізнався я зверх того, що рабів моїх, ку-манів, ти тримаєш під своїм захистом. Я наказую тобі надалі не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше тікати, ніж тобі, оскільки вони, кочуючи в шатрах, можливо, і в змозі тікати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки і міста: як же тобі уникнути руки моєї?"
Король замовк і підвів очі на Михайла Всеволодовича.
— Ну й що? — спитав князь. — Так він погрожує всім.
— Я не хочу ще одної погрози із-за шлюбу моєї доньки з київським княжичем. Зрозумій мене, брате, так, як я тебе розумію. Ти хочеш військового союзу зі мною, щоб спільно стати проти Батия, бо він уже підійшов під твої стіни. А я не хочу, щоб він взагалі потикався в Угорщину. Досить мені й того, що Котян зі своїми половцями навів його на мій слід. А тепер ще й ти хочеш підбурити Батия до нападу на мою землю!
Михайло Всеволодович розвів руками.
— Ну, от — усі ми так: моя хата скраю! Брате, ти робиш велику помилку! Чи так, чи інак, а Батий коли-небудь добереться і до тебе. Згадаєш мої слова! Згадаєш, та буде пізно! Якщо ми — ти, я, князь Данило, польські князі — не об'єднаємося та не зупинимо Батия, тоді вже ніхто його не зупинить!
— Може, він далі і не піде, якщо його не дражнити?
— Мала на це надія! — вигукнув роздратовано князь Михайло. — Він хоче підкорити весь світ! Такий, кажуть, заповіт своїм синам та онукам дав, умираючи, Чінгісхан.
Бела опустив голову, довго думав. Потім, зітхнувши, відповів:
— Коли б же, брате, я сам правив Угорщиною! Так де там! Наплодилося стільки своїх королев'ят-можновладців, бояр-банів, що не знаю, як їх і приборкати. Не я їм, а вони мені кажуть, що робити і що чинити! Мало не зіпхнули мене з трону, коли дізналися, що я дав притулок хану Котяну... Ось так, княже! Ні, не можу я піти на союз з тобою — ні на шлюбний, ні на воєнний, бо страшно мені не тільки Батия, а й ворога домашнього!
— Це твоє останнє слово?
— Так, це моє останнє слово!
Київські князі переглянулися і рвучко підвелися — вийшли з-за столу. Михайло Всеволодович, зблідлий, враз постарілий, скрушно похитав сивою головою. Він мало не плакав: в одну мить розбилися, розлетілися всі його надії. З ким же рятувати Київ? З одним Данилом Галицьким? Але з ним вони вже виступали проти татар на Калці — і що з того сталося?
— Ех, королю, королю! — зітхнув важко. — Нерозумно чиниш! І нас залишаєш на поталу, і себе підставляєш під удар! Та що вдієш? Залишайся здоровий, а ми рушимо до князів польських... Може, у них знайдемо те, що шукаємо.
6
По від'їзді князя Михайла з Галича минув тиждень. Потім минув другий. Данило Романович не знаходив собі місця. Де ж поділася сестра, княгиня київська? Вже давно пора їй бути тут! Навіть не поспішаючи, можна було дістатися сюди за сім днів. Хай за десять. Але ж минуло п'ятнадцять! Де ж вона?
Тепер кожен новий день він починав з одного і того ж запитання:
— Чи прибула княгиня Олена?
— Немає, княже, — винувато відповідав двірський Вавило.
— Щось трапилося! Щось трапилося з нею в дорозі! — зітхав Данило.
Але що? І як про те дізнатися?
Він посилав гінців різними шляхами, по яких могла їхати сестра, однак ті поверталися ні з чим. Не їхала.
Ніхто не бачив.
Нарешті одного дня в Галич прискакав гонець із Кам'янця-Болохівського, що на Случі, подав князеві цидулку, написану поспіхом.
"Брате, — писала княгиня, — порятуй! Поспішаючи в Угри, князь Михайло залишив мене у Звиждені, і я поволі їхала до тебе. А в Болохівській землі, в Колодяжені, напав князь Ярослав Інгварович і захопив разом з домочадцями, дружиною невеликою та челяддю. Згадав стару свару з князем Михайлом і тримає у себе як полонеників..."
Данило з досадою стукнув кулаком по столу.
— Якесь прокляття тяжіє над родом Рюриковичів! Брати, а живемо, як люті вороги! — І підвів очі на гінця. —
Де ж зараз княгиня Олена?
— В Кам'янці на Случі. Князь Ярослав силою захопив також це місто.
— Ще тільки цього не вистачало! Та чи він сповна розуму? Половина Руської землі лежить у розрусі, на порозі нашої хати стоїть Батий зі своїми кривавими ордами, а він нову котору [52] розпочинає!
Князь охопив голову руками і так сидів довго, похитуючись з боку на бік. Потім, важко зітхнувши, поглянув на гінця, на його стомлене лице та забрьоханий весняною грязюкою одяг.
— Ти ось що, парубче: пообідай та лягай відпочивати. А я напишу листа князю Ярославу — поїдеш з моїми гінцями!
— Гаразд, княже, — вклонився молодик і вийшов в покою.
Князь Данило підійшов до високої конторки, що стояла біля вікна, розправив невеликий аркуш пергаменту, вмокнув біле гусяче перо в каламар і вивів перші слова послання: "Брате Ярославе, відпусти сестру до мене, бо Михайло обом нам зло замишляє..."
Данило не лукавив: близькі родичі, вони з Михайлом не раз сходилися в бою, як вороги, а потім мирилися і вже спільно воювали проти інших князів. Теперь же, коли б він не визволив княгиню Олену з її домочадцями і челяддю, Михайло поклав би зло не тільки на Ярослава, а й на нього. Та й взагалі — як можна не заступитися за сестру?
Написавши коротке послання, присипав його сухим піском, щоб швидше висохло, і погукав двірського. Потрібно було підібрати і спорядити в дорогу топкових гінців.
7
Добриня давно загубив лік дням і тижням, бо в ямі стояла безперервна ніч — холодна, волога, тривожно-жорстока. Лише раз на добу чиясь рука відтикала вгорі вузьке віконце і подавала вниз окраєць черствого хліба та глечик води. Тоді в яму заглядав блідий промінчик ранкового — найчастіше сірого, туманного — світла, і по ньому він спочатку лічив дні неволі, та згодом, збившись з ліку, перестав. Що з того, що він знатиме, скільки часу провів тут? Адже ніхто не сказав, скільки має провести. Рік? Два? Чи до самого скону?
Найбільше дошкуляли і гнітили його темрява і холод. До віконця, щоб відіткнути його і впустити трохи світла, він не міг дотягнутися. А хоч би й міг, то утримався б від такого необережного вчинку, бо інакше б зовсім тут замерз. Холод, або, швидше, якась могильна сирість, затхлість ще в першу ніч, як він сюди потрапив, забралися під його одяг, пронизали все тіло і не полишали ось уже який час.
Та найстрашнішим був розпач, що народився і виріс із безнадії. Він з'явився не відразу. Спочатку думалося. Що ось-ось його витягнуть звідси. Хай на краще чи на гірше, а витягнуть, випустять, і він побачить білій світ. Але минав час — і ніхто не приходив, не випускав. Про нього, здається, просто забули. Та, власне, і знає про нього лише один чоловік — Доман. То, може, він нікому нічого про нього не сказав і полишив його тут на довічно, аж до загибелі? Може, Іванка злочинці пристукнули у пустинному завулку, щоб не було свідка, а його навмисне кинули сюди, щоб, перш ніж загинути, вдосталь намучився?
З таких думок виникла безнадія, а з неї вродився відчай, разпач.
Одного разу, коли у віконечку блиснуло світло і безмовний наглядач опустив йому на мотузці черствий окраєць хліба і глечик води, а він, переливши воду у свій посуд, сіпнув за мотузку, що, мовляв, готово, раптом здалеку долинув приглушений дівочий голос:
— Добрине! Добрине! Де ти? Добрине-е!
Від несподіванки він завмер. Хто це? Невже Янка?
Ніби її голос! Він кинувся до віконця, схопився руками за холодний, осклизлий зруб і щосили загукав:
— Янко! Янко! Я тута-а!
(Продовження на наступній сторінці)