— Не дивуйся, княже. Торік усе літо Батиєві тумени гасали по наших степах за нами. У передгір'ях Обезьких [48] гір винищили майже всіх половців, на Кубані — теж. А хто лишився живий, того перетворили на своїх конюхів. Потім пішли на донських та придніпровських половців. Пощади до нас вони не мали. Охоплять кілька родів, зженуть в одне місце — і вирубують. Охоплять інших — і теж шаблями та соїлами по черепку! Увесь степ вкрився половецькими трупами. Галич так розкормилася на дармових харчах, що й злетіти в небо вже не мала сили... Хто міг, той тікав світ за очі — у Крим, за Обезькі гори, на Русь, у Польщу та Литву. По всьому світу розсіявся мій народ. Полонених потягнув Батий на ріку Волгу, а по ній — аж у булгарську землю, на ріку Каму, воювати бул-гарів... Після багатьох кривавих сутичок з татарами я зрозумів, що не відіб'юся, що загине рід мій, плем'я моє, а з ним і я загину. Тоді я зняв усіх з насиджених місць і повів в Угорську землю. Я сподівався, що король Бела прийме нас, бо ж його мати — половчанка, наша княжна...
— Ну і як він вас прийняв?
— Як родичів. Сам виїхав нам назустріч, на погранич-чя, привітав мене, як брата, і надав вільні землі для кочування. Там і відбулася наша розмова, там ми уклали угоду...
— Про що?
Котян обсмоктав кістку, рушником витер вуса і руки.
— Зі мною прийшло сорок тисяч кибиток! Як бачиш, сила не мала! Бела це оцінив і поставив переді мною дві вимоги: прийняти католицьку віру, похрестити всіх, а друге — служити йому військовою силою у домашніх війнах з можновладцями-банами, які самі хочуть стати королями.
— Ну і що?
— Я погодився. А що мав робити? Нам нікуди було діватися... Мене першого похрестили, а потім і народ мій. Тепер я, великий хан, колишній вільний степовий орел, став данником короля Бели. Він дав нам притулок, землю, а за це ми слугуємо йому нашими шаблями... Ось так, княже! А ти? Чого ти тут?
Князь Михайло зітхнув.
— Та того ж, хане, що й ти. Тільки я не став чекати нападу Менгу-хана, а вирішив шукати союзу, щоб спільно із сусідами стати супроти Батия! Передусім — привернути короля Белу до цього союзу, князя Данила, польських князів... Тепер бачу, що й ти будеш з нами... Сила зібралася б не мала! Коли б ми разом стали супроти Батия, то...
— Дай, Боже, нашому теляткові та вовка з'їсти! — зітхнув Котян. — Але створити такий союз — ой як важко!
— Хочу просити у Бели доньку для свого сина Ростислава. Син уже там, а я ось — їду...
— Їдь, княже, їдь!.. А я буду молитися своїм новим і старим богам, щоб твоя поїздка була успішною! Бо від Батия — нам усім смерть!
3
Іванко так і не знайшов подвір'я боярина Дмитра. Стемніло, Києва він не знав, двоє чи троє запізнілих перехожих на його запитання, де живе боярин, непевно махнули кудись рукою — там! Він посмикався туди-сюди по вузьких вулицях, аж поки не опинився в якомусь глухому завулку, де й розвернутися з двома підводами у темряві було ніяк. Постукав в одні ворота — мовчанка, в другі — у відповідь собачий гавкіт. Тоді він заклав у рептухи коням вівса та сіна, сам погриз хліба з салом, тугіше закутався в кожуха, підняв баранячого коміра і заходився бігати довкола саней, щоб зігрітися.
Скрипів під ногами сніг, форкали, здригаючись від холоду, коні, а він усе бігав і ходив, ходив і бігав — усю ніч, аж поки зійшло сонце і на київських вулицях загомонів люд.
Перший же прохожий вивів його з тупика, куди він необачно заїхав у темряві, і показав на простору садибу, обнесену високим частоколом, за яким виднівся боярський терем, якісь інші просторі будівлі, гіллясті груші та яблуні в білому сніговому вбранні.
— Боярина, парубче, шукай там!
Він постукав у важкі дубові ворота. Відчинив молодий гостроносий сторож-челядник. Дізнавшись, що смерд привіз крицю, впустив його з підводами в двір.
— Вези туди, до кузні!
Ковалі, що вже роздували вугілля в горні, допомогли Іванкові розвантажити його поклажу, і він, полегшено зітхнувши, що виконав наказ Добрині, під'їхав до ґанку.
— Чого тобі? — знову спитав челядник.
— Хочу бачити боярина.
— Чоловіче, невже ти гадаєш, що бояринові нічого робити, а тільки розмовляти з кожним смердом, що привозить сюди що-небудь?
Іванко був злий, бо цілу ніч мерз, був голодний, його душили сльози за брата, якого князівські посіпаки хтозна-куди запроторили, тому відповів різко:
— А ти хіба не смерд? Я смерд, але вільний! А ти смерд боярський! Я не поїду звідси, поки не побачу боярина Дмитра!
— Та я тебе витурю зараз у шию — аж засвистиш звідси! — вигукнув той люто і замахнувся кулаком. — Поганець!
Іванко був не з полохливих. Відступивши крок назад, висмикнув з саней рожна.
— Тільки зачепи!
На їхній крик розчинилися двері терема — і на ґанок вийшла дівчина. Побачивши челядника з піднятими кулаками, а незнайомця з рожном у руці, метнулася, як була — без хустки чи шапки, без кожушка, в одному червоному платті — до них.
— Що тут? Ану, припиніть бійку! Челядник опустив руки, вклонився.
— Бояришне, цей смерд...
Але Янка не дозволила йому закінчити.
— Іди геть, Демко! — І повернулася до зблідлого незнайомця, який в одній руці все ще тримав рожна, а другою иупив з голови шапку.
— Ти хто? Що тобі треба?
— Я Іванко, брат Добрині... Ми привезли бояринові крицю...
Янка аж кинулася.
— Добринин брат? А де ж сам Добриня?
— Його вчора схопили князівські гридні і повели — не знаю куди.
— О Боже!.. Так чого ж ти стоїш? Ходімо мерщій до боярина!
— Я й хотів до боярина, дак цей... Демко...
Янка вже не слухала — потупотіла підкованими чобітками на ґанок. Іванко поколивав за нею.
У просторій горниці, залитій сонячним світлом, сиділа після сніданку вся бояринова сім'я. Янка ввірвалася сюди, як вихор, ще з порога вигукнула:
— Татусю, Добриня з братом Іванком привіз тобі крицю, а князівська варта схопила його вчора, мов татя, і невідомо де поділа! Врятуй його!
Всі повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився.
— Хто схопив Добриню? — спитав Боярин.
— Не відаю, — відповів Іванко. — Вже посутеніло, було темно... Якісь вершники... Старший кричав на Добриню, а потім наказав забрати... Його й потягли...
— Це князівська нічна сторожа — більше нікому! — вигукнула Янка. — Ми повинні його виручити, татусю! Ходімо!
Дівчина була схвильована, щоки її порожевіли, очі блищали.
Бояриня переглянулася з боярином і з синами, підвелася і взяла Янку за руку, намагаючись посадити на стілець.
— Заспокойся, доню, сядь! Я певна, з Добринею нічого лихого не сталося, якщо він теж не вчинив нічого поганого. Тато поговорить з князем чи з тисяцьким Домажиром — і його випустять...
— А якщо не випустять? Я хочу піти з татусем! Бояриня почервоніла, підвищила голос:
— Янко! На що це буде схоже? Як пояснити князеві, чому ти заступаєшся за якогось смерда?
Янка висмикнула руку з материної руки, гнівно притупнула ногою.
— Той смерд урятував мене від смерті! Ось що я скажу князеві! Той смерд повівся як лицар, коли застеріг киян від лестощів татарських, хоча добре знав, що важить головою! А ти думаєш, що я... що я...
З її очей бризнули сльози.
Підвівся боярин Дмитро, кивнув боярині, щоб сіла, а сам обняв дочку за плечі, що здригалися від плачу, приголубив.
— Не плач, доню, підемо разом... Іди — вдягайся! — І повернувся до боярині: — Все буде гаразд. Може, це й на краще, що Янка піде зі мною. Справді, вона розумно пояснює, чому вступається за Добриню. Мені навіть було б важче зробити це... А Іванка погодуйте — і хай відпочиває скільки захоче — адже не спав цілу ніч... І дорога йому ще далека...
4
Князь Володимир Рюрикович раптово занедужав. Боліла голова, ломило поперек, холодило ноги. Він лежав на тисовому ліжку, вкритий периною. Від обкладеної світло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Він пив гаряче молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак він уважно слухав, що говорив тисяцький Дома-жир, що сидів у дерев'яному кріслі під протилежною стіною.
А той розповідав про важливі речі.
— Вірні люди, княже, доносять, що з Рязані, Володимира, Суздаля, з Москви багато втікачів, рятуючись від татарського насилля, поселяються на Волині та в Галичині. Князь Данило охоче приймає їх, дає землю, луги, ліси, щоб залишалися у нього назавжди...
— Ще б пак! Данило знає, що робить! — промовив, закашлявшись, Володимир Рюрикович. — Більше людей — більша сила держави! А Київ, бач, ті втікачі з Низовських земель [49] обминають, хоча простору у нас більше, ніж у Галичині...
— Налякані люди — бояться, що Батий от-от нападе на Київ... До нас хлинули цілі натовпи половців — просять захисту...
— Хай селяться по Росі між чорними клобуками. Вони ж родичі — з одного кореня пішли. Якщо Батий і вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан [50]. Тож хай половці зміцнюють залоги міст на Пороссі!
— Слухаюсь, княже, так і зроблю...
— А що чути про хана Котяна? Він не загинув?
(Продовження на наступній сторінці)