«Фірман султана» Володимир Малик

Читати онлайн історичний роман Володимира Малика «Фірман султана»

A- A+ A A1 A2 A3

— Тепер — добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити яничарів.

Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звідти один по одному почали виходити невільники. Швидко, виконуючи наказ Звенигори, спускалися по якірному ланцюгу в воду і зникали в непроглядній пітьмі.

Звенигора з Романом і Спихальський зійшли з корабля останніми. Холодна солона вода опекла Арсенові спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. "Не всі допливуть! Хто погано плаває —потоне!" — майнула думка. Та він й одразу ж прогнав, — потрібно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхні і допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз'їдала рани, хотілося вити, кричати. Натомість тільки міцніше зціпив зуби і широко загрібав обома руками.

Нарешті, відчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи і зітхнув з полегкістю. Під ногами — галька і зернистий пісок.

Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозі і кілька хвилин лежав відсапуючись.

Коли втікачі трохи відпочили і розібралися по троє, як сиділи на лавах, виявилося, що не вистачає шістьох чоловік. Ніхто не бачив, де вони поділися.

— Ждати не будемо, — сказав Звенигора. — Якщо втопилися, то нічим уже не допоможемо. А якщо десь далі вилізли на берег і на свій власний розсуд обрали собі шлях втечі, то хай їм щастить у всьому!.. Та й ми, друзі, повинні зараз розлучитися. Іти по чужій ворожій землі таким гуртом небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарії, а може, і в Волощині. До Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обирає собі найзручніший для нього шлях! Поодинці, по двоє, по троє розійдемося в різних напрямках — тоді шукай вітра в полі! Чи так я кажу?

— Так, так, — погодилися втікачі і, не гаючи часу, почали невеличкими гуртами розтікатися по узбережжю.

З Арсеном зосталися Роман, Спихальський і Грива. Мокрі, замерзлі, видерлися вони на порослий густим чагарником горб і швидко, наскільки дозволяли кайдани, яких у темряві ніяк було збити, пішли геть від моря. Його могутній глухий шум поволі зменшувався, стихав і десь під ранок зовсім зник.

Починало світати. З-за низького небосхилу вставав похмурий осінній день. Втікачі камінням збили з ніг кайдани, викрутили мокрий одяг. Звенигора надів каптан і шаровари яничара-вартового, за пояс застромив пістолі, які не могли стріляти, бо порох підмок, до боку причепив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсенові голову, підрівняв бороду й вуса — і козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий біль, на те, що рани на спині роз'ятрилися і кровоточили, він не дозволив собі довгого відпочинку.

— Вставайте, шайтанові діти! — весело підморгнув товаришам. — Вперед! Вперед! Наш порятунок — довгі ноги!

6

В першому ж невеличкому сільці, що примостилося в глибокій балці, між пологими горами, вони дізналися, що потрапили знову в Болгарію.

Щоб не викликати підозри своїм одягом і виглядом у допитливих балканджіїв [6], Роман, Спихальський і Грива вдавали з себе невільників, а Звенигора — яничара, котрий їх супроводжує. Невільники, похнюпивши голови, поволі плентали розгрузлою дорогою, і їм, здавалося, все було байдуже на білому світі. Похилені плечі, безвольно повислі руки, брудні зарослі обличчя, лахи, що ледве прикривали худі постаті, — все це викликало у добросердих балканджіів співчуття, і вони виносили бідолахам хліб, овечий сир і сушений виноград.

Але як тільки село лишалося позаду, втікачі наддавали ходу.

За перші два дні вони пройшли далеко в глиб країни і тоді круто повернули на північ, де синіли високі шпилі Старої Планини. Звенигора вів товаришів до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо сподівався знайти там загін воєводи Младена і Златку.

Златка! При одній згадці про дівчину серце в козацьких грудях стукало частіше, ніби хотіло вирватися на волю і летіти на пошуки коханої. Та він і сам поспішав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався ціною великих зусиль, він безупинно підганяв товаришів. І чим яскравіше на тлі сірого осіннього неба вимальовувались величні верховини Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим більше він поспішав і хвилювався. Чи не затримають їх в останню мить яничари, котрих, як він дізнався, достобіса стало на зимовий постій по болгарських містечках після невдалого походу на Україну? Чи знайдуть вони загін Младена? Адже його розгромили під Чернаводським замком... Нарешті, чи пощастило Златці і Драганові знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарів Сафар-бея або спагіїв Гаміда?

Ішли найчастіше манівцями, вряди-годи розпитуючи у пастухів дорогу. Пересічена відрогами Старо-Планинського хребта, глибокими балками та лісами, безлюдна місцевість надійно ховала їх від стороннього ока. В села заходили тільки тоді, коли допікав голод, а в кишенях не лишалося нічого їстівного.

Перебрівши бурхливу Луду-Камчію, вступили в густий буковий ліс. Безлистий, чорний, похмурий, він навівав смуток. З блискучого мокрого гілля безперервно падали важкі холодні краплини. Шамкотіло під ногами пріле листя.

Дорога круто піднімалася вгору.

Вечоріло.

Десь попереду, за густими заростями, глухо шумів водоспад. Стомлені, голодні, втікачі прискорили ходу. Треба було шукати сухе місце для нічлігу.

Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущів, раптово зупинився і приклав палець до вуст.

— Тс-с-с!

— На бога, що там? — спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, і на їхніх кінчиках сизіли краплини води.

— Хатина! І в ній хтось є... Бачите — з димаря димок в'ється.

Втікачі зупинилися, визирнули з-під кущів.

Перед ними відкрилася велика похила галявина, що тяглася попід стрімкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стіною до кручі, стояла стара дерев'яна колиба. Далі, за нею, з гори падав невеликий водоспад.

Навколо — ні душі. Тільки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свідчив про те, що в колибі хтось живе.

Друзі переглянулись.

— Обминемо чи зайдемо? — спитав Звенигора.

Всі помовчали. Потім Роман сказав:

— Ми страшенно стомилися. Перемерзли... Нам боляче дивитися на твої муки, Арсене! Тобі потрібен знахар, який залікував би твої рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах... Гадаю, нам не зашкодить зайти до цієї колиби — перегріємося, відпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що-небудь поганого?

— Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лісничі. Чей же не яничари, най їх мамі! — підтримав Романа Спихальський. — До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках має добрячого бука. А в Арсена — ятаган... Чи ж нам кого боятись, панство?

— Тоді ходімо, — погодився Звенигора.

Вони вийшли з лісу і поволі підступили до колиби. Арсенові здалося, що в малесенькому віконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тінь. Хтось уже помітив їх? Однак ніхто не вийшов назустріч. Грубо збиті з тесаних дощок двері були щільно причинені. Козак відхилив їх — заглянув усередину.

— Здравейте, люди добрі! Чи є тут хто?

Ніхто не відповів.

Звенигора відчинив двері ширше, і всі четверо зайшли до колиби. Це була чимала хатина, в якій, безперечно, щойно були люди. На широкій лаві, під стіною, лежало два овечі кожухи. На столі стояла велика череп'яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Біля миски — дві дерев'яні ложки. Хліб. В кутку — лежанка з дикого каменю. В ній весело палахкотіли сухі букові дрова. Від вогню по убогій кімнаті розливалося червонясте світло і приємне тепло.

— Гм, здається, ми тут непрохані гості, — сказав Грива. — По всьому видно, що хазяї забачили нас і поспішно сховалися. Куди? В усякім разі, в двері вони не виходили!

— Але тутай ще є одні двері, прошу вас, — показав Спихальський на темну дерев'яну стіну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпіл. — Побий мене Перун, якщо за нею не стоїть принаймні один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче мені ніздрі своїм душком, холера!

З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.

— Здравей, пане господарю! — привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.

— Здравейте, — відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав: — Кто єсте?

Звенигора виступив наперед.

— Другарю, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хати — дозволь переночувати!

Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву.

— Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєї страви.

— Спасибі, — подякував Звенигора. — Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?

— Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю, — відповів старий. — А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.

"Гм, хитрий старий — викрутився, — подумав козак. — Однак ти мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?"

(Продовження на наступній сторінці)