«Фірман султана» Володимир Малик

Читати онлайн історичний роман Володимира Малика «Фірман султана»

A- A+ A A1 A2 A3

Минуло літо. Непомітно прийшла осінь з рвучкими північними вітрами і надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривітне. З його поверхні зникла приємна голубизна, що милувала око, — натомість дедалі частіше схоплювалися пінисті буруни, і важкі бризки залітали на палубу до гребців.

Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети. Але вони не рятували від холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнучи. На багатьох напав задушливий кашель, і веслярі безперервно бухикали — аж надривалися.

"Чорний дракон", як і інші турецькі військові кораблі, все літо й осінь снував між Стамбулом і фортецями в гирлах Дніпра, Дністра та Дунаю. Туреччина вела велику війну проти Росії та України під Чигирином, і 150-тисячне військо великого візира Ібрагіма-паші потребувало багато боєприпасів та харчів. Усе це перекидалося переважно морем — силою невільницьких рук.

Назад везли поранених, награбоване на Україні багатство та ясир — живий товар.

З кінця літа, коли Ібрагім-паша зазнав поразки, "Чорний дракон" перевозив недобиті війська в Болгарію, на зимові квартири.

Невільникам не було перепочинку. Паша Семестаф, бажаючи вислужитись, хотів кожну ходку зробити швидше, ніж інші кораблі, тому вимагав від наглядачів пильно слідкувати за веслярами.

Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Він бігав по помосту, вивергаючи цілий потік прокльонів і лайок, нещадно б'ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусіда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та він вирішив, що цього не досить, і обзавівся таволгою й терном. Пов'язане в тугі пучки пруття рожевої таволги і цупкого терну, всіяне міцними і гострими, як голки, колючками, висіло на стіні в його комірчині. Рожева таволга, що накривала густими заростями схили ярів та балок і милувала око своїм приємним кольором, стала для невільників найжахливішою карою. Замашні різки колючками рвали тіло, дістаючи до нього навіть крізь цупкий зимовий одяг.

Все літо Абдурахман обминав Звенигору, пам'ятаючи його розмову з Семестафом-пашею, хоча і кидав на нього люті погляди. Але це тривало тільки до осені, до того дня, про який Звенигора думав, що він наступить десь, може, через рік або й два.

Одного разу паша Семестаф спустився вниз до невільників — а він вряди-годи заглядав у всі закапелки корабля — і сказав Звенигорі:

— Кучук-ага, я одержав вісті з Кам'янця... Виявляється, там справді є кілька турецьких купців. Та, на жаль, жодного Кучука серед них немає. Чим це пояснити, Кучук-ага?

Звенигора не сподівався, що паша так швидко дізнається про обман, і, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся.

— Як немає? Невже він помер?

— Справа в тому, що він і не помер. Просто не міг він померти, бо взагалі не існує на світі, рабе! Я довірився тобі, негіднику, і поплатився за своє легковір'я — викинув кілька курушів [3] на посланця, які мав надію повернути з лихвою. А тепер утратив їх безповоротно!

Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчі вимальовувалась хижа зловтіха.

— Дивно, — сказав Зенигора. — Може, ваша людина помилилась, ефенді? [4]

— Не думаю. Їй не вперше це робити.

— І все ж її було обмануто в Кам'янці!

— Ким?

— Тими моїми ворогами, які завдали мене в неволю.

— Я не хочу більше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер інший шлях сповістити кого потрібно сам! — різко промовив паша і, круто повернувшись, вийшов геть.

В той же день надвечір Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини він не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкішу різку з таволги, він прискочив до козака і з розмаху вдарив по спині. Тонкі колючки глибоко вп'ялися в тіло. Арсен закричав від раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним. Таволга стала від крові червоною.

Кров'янисті бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Він шмагав невільника з сатанинською насолодою. Видно було, що він ждав цієї миті довго і тепер відомщав і за удар у щелепу, і за свою ганьбу.

Воїнов і Спихальський зчинили крик. До них приєдналися інші невільники. Корабельний ага, який прибіг на цей ґвалт, відтягнув Абдурахмана і з огидою відкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.

Арсен не тямив себе від болю. Вся спина була сколена й горіла вогнем. Зціпивши зуби, щоб не кричати, він ледве тримався за держално весла. А кинути його не міг: це дало б Абдурахманові привід знову покарати його. Спихальський і Воїнов гребли самі.

Вночі була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навіть спати він не міг. Лежав на животі і широко розплющеними очима дивився в темряву. Спихальський і Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нічної Арсенової роботи, а пан Мартин, хоч і любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не міг заснути.

— Треба щось придумати, братове, — шепотів він. — Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай-гай, як руді миші, на цій клятій каторзі, перун би її вразив!.. Боюся я за Арсена... Абдурахман, псякрев, не дасть тобі жити, друже мій укоханий... Тьфу, голова тріщить від думок, а ніц нічого надумати не може!

— Що тут надумаєш, пане Мартине? — озвався Роман, щосили тручи в руках цеп. — Ось зірвемося з прив'язу, тоді будемо гадати... Вже не багато зосталося — більше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогодні б ланцюг розпався!

— Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена... Та й з нас заодно з ним!

— Ну, що ж — треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю, років шість тому, коли батько наш, отаман Стенька Разін, заварив на Дону та на Волзі кашу і став громити боярські та поміщицькі маєтки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив панові, що я підмовляю хлопців іти на поміч загонам Разіна. Пан звелів схопити мене і до смерті засікти батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тільки вірні люди шепнули мені про таке, я з друзями підстеріг осавулу в переліску, коли він повертався додому, і підвісив на березі. А потім, діждавшись ночі, таємно пробрався до панського двору, під ожередом сухого сіна викресав вогню і гарненько роздмухав його... На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серці було весело, що не з порожніми руками прибудемо до славного отамана Разіна...

— Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, — промовив Спихальський. — А я і не знав... Ох, і везе ж мені на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То зустрілисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе... Може й ти, пане Звенигора, такий же, як і вони? Га?

— Всі ми з одного тіста, пане Мартине, — морщачись від болю, усміхнувся Звенигора. — Та ти не думай про це. Ми, врешті, непогані люди!

— Га-га-га! — зареготав Спихальський. — Я в цьому й не сумнівався... Мені стало весело від думки, же і я наберуся од вас духу лайдацького і своєволенства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, підбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка Наперський. О пан Єзус!

— Спершу дай вибратися з цієї діри, пане Мартине.

— А то так, прошу пана... Отож я і мізкую, до чого ж розповів пан Роман притчу із свого минулого життя. Чи не випередити і нам свого кривдника Абдурахмана й уколошкати його до того, як він спустить з нас шкуру? Га?

— А чого ж. Це славна думка! — погодився Звенигора. — Тільки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися біля ланцюга. Час не жде!

Вони ще довго шепотілися в темряві. Ніхто на них не звертав уваги, ніхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумів вітер, завиваючи в снастях корабля, стогнало в глибині море. Чувся стогін невільників, що марили вві сні, та брязкіт кайданів, коли хтось перевертався чи розпростував ноги.

4

Другого дня вітер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку.

З палуби доносилися стурбовані голоси корабельних старшин. З окремих слів, що долітали в тісне приміщення веслярів, Звенигора зрозумів одно: буде буря! Він одразу ж сказав про це товаришам.

— Романе, брате, роби що хочеш, а сьогодні треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самі... Остерігайся тільки, щоб не побачив Абдурахман!

— Для чого ризикувати? — здивувався Роман.

— В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручніше злапати. Бач — як кидає його, сатану! Не вдержиться на помості та, дивись, якраз опиниться у мене в обіймах! Отут йому і гаплик!

— Не розмовляйте, собаки! — закричав здалеку Абдурахман і, прискочивши до Звенигори, кілька разів ударив гарапником.

Невільники похилили голови і завзятіше налягли на опачину.

— Ну, зачекай, псякрев, — прошепотів Спихальський, — потрапиш ти мені до рук!

Весь день Звенигора і Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярів, люто тер залізні кільця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тоді він плював на розжарений метал і заходжувався терти ще лютіше.

Перед вечором "Чорний дракон" здригнувся, ніби налетів на якусь підводну перепону. Гребців шарпнуло так, що вони злетіли з лав. Тріснуло кілька весел. Абдурахман розпластався на помості і довго не підводився. Почулися крики відчаю і жаху. Хтось почав молитися.

(Продовження на наступній сторінці)