— За Василя я нічого не знаю. Його в хатині не було. А чоловік був п’яний…
— Ти залишилася єдиною спадкоємницею Семена Хуржика і, як я зрозумів, не просто вдовою, а… гм-гм… непорочною дівою… — Пухляков тихенько засміявся — хе-хе-хе! Сміх його був неприємний, підступний.
Катря почервоніла по самі вуха і промовчала.
— У тебе, кажуть, був коханий, Хуржиків-таки наймит Івась Бондар. Він під час поїздки в Крим десь, кажуть, подівся. Але ніхто не бачив його мертвим. Отже, не виключено, що він живий, десь переховується у тихому закутку і жде від тебе звістки, щоб з'явитися і посісти місце Семена Хуржика… Тепер ти уторопала, що ваш намір білими нитками шитий?
Катря аж задихнулася від гніву.
— Та що ви навигадували, пане! Мені і в сні не могло таке приснитися, як ви мені приписали! Я не хочу слухати ваших вигадок! Відпустіть мене додому! — голос її зміцнів, у ньому раптом почулася внутрішня сила, що здивувала і насторожила суддю.
— Я нічого не навигадував, — твердо сказав він, — а розповів тобі те, що говорить народ!
— Який народ? Я хочу його бачити!
— Є свідок… Ти хочеш його бачити?
— Хочу! — вигукнула Катря, зрозумівши, що над нею нависла неабияка небезпека і потрібно оборонятись.
Пухляков простягнув руку до невеличкого дзвоника і подзвонив. На порозі з’явився парубок.
— Грицьку, приведи свідка!
Катря напружилася — втупила насторожений погляд у двері і не відривалася від них, аж поки вони знову відчинилися і в їх темному отворі виросла жіноча постать.
Луша? Катря аж кинулася, та суддя застережно постукав пальцем по столу і різко гримнув:
— Сиди!
Тим часом Луша, не вагаючись, пройшла до столу і сіла навпроти Катрі. Весь її вигляд говорив про те, що ця кімната їй уже знайома і що настроєна вона рішуче: сміливо дивилася на Катрю і зовсім не тушувалася, не ніяковіла перед суддею.
Пухляков знову потарабанив пальцями по столу, повернув свої очиці на Лушу:
— Свідок, як тебе звати?
— Лукерія Сідлецька, — відповіла та. — А по-простому — Луша.
— Ти цю жінку знаєш? — показав на Катрю.
— Ще б пак! Ми були наймичками у покійного Семена Хуржика.
— Що ти про неї ще можеш сказати?
— Що можу сказати? Що вчора вона вийшла заміж за нього і стала господинею Хуржиковою, а сьогодні — вже вдовою.
— Чому так сталося?
— Хуржик згорів під час пожару.
— Чому ж стався пожар? Це необережність чи злочин?
— Думаю, що злочин.
— А саме? Хто міг підпалити хатину?
— Думаю, що Катря…
Почувши це, Катря зірвалася з місця і кинулася до Луші.
— Ах ти ж гадюка! Так от звідки пішли ці підлі чутки! Від тебе!
Вона вчепилася руками в Лушині коси і почала шарпати її голову. Луша заверещала від болю і почала вириватися. Жмути волосся полетіли на підлогу.
— Припиніть! — верескнув Пухляков, а потім загукав: — Грицьку! Грицьку! Сюди! Розніми їх!
Вбіг Грицько, схопив Катрю на оберемок, відтягнув до лави.
— Тримай її, бо така скажена, що й очі повидирає! — суддя хустиною витер піт, що раптово зросив йому чоло. — Просто фурія! Відьма!
— Вона відьма і є! — закричала Луша, намагаючись так-сяк розчесати скуйовджені коси. — Я розповім! Я все знаю!
Пухляков запхнув несвіжу хустину в кишеню, перегнувся через стіл.
— Що ти знаєш? Кажи!
— Ти нічого не знаєш! Ти брехуха! Безсоромна брехуха! — скрикнула Катря, намагаючись вирватися з Грицькових рук, але той тримав міцно.
— А ти мовчи! Ти своє слово вже сказала! — і до Луші:— Кажи! Я слухаю!
— Це вона підпалила хатину! Вона! Хотіла спалити п'яного мужа! І спалила! Це через неї згоріла вся вулиця!
— Чекай! Чекай! — спинив її Пухляков. — Не поспішай! Скажи мені толком: чому Катерина Хуржикова хотіла вкоротити життя своєму чоловікові? Яка причина?
— Таж ясно яка! Захотіла заволодіти його господарством, його фунтами! Щоб потім вийти за молодого…
— А в неї був хтось на приміті? Я маю на увазі — який-небудь парубок…
— Аякже! Я його не бачила, але розповідають люди, що був. Івась Бондар. Теж був наймитом у Хуржика. Десь, кажуть, зник у Криму. Але ж хто знає, як там було насправді, може, сам утік, а згодом повернеться…
— А скажи мені, Лушо, як так сталося, що такий статечний чоловік, як Хуржик, взяв за жінку свою наймичку? Та ще й таку молоду… Я бачу, вона дівка гарна, нівроку собі, але ж така різниця в роках… Він що — покохав її?
— Та вже ж! — процідила крізь зуби Луша. — Покохав… Мусив покохати!
— Як це зрозуміти?
— А так, що вона причарувала його… Я сама бачила, як вона ворожила… А на той випадок, коли старий не піддасться, то причарувала і сина Василя. Той від неї зовсім збожеволів — просто згубив голову! Став сам не свій! Як бачите, чи так, чи інак, а Хуржикове господарство і фунти дісталися б їй!
Катря знову рвонулася з Грицькових рук, та той здушив її так, що й дихати стало важко.
Тільки видихнула:
— Лушо, Бога бійся! Що-бо ти говориш! Справді, ворожила я, воском на воді, але не на Хуржика чи його сина, а на Івася. Хотіла дізнатися, чи живий він, чи загинув. Бо Хуржик же приставав…
Вона заплакала від безсилля.
В цей час знадвору долинув людський гомін.
— Що там? — спитав суддя.
Грицько виглянув у вікно.
— Люди зібралися, Сергію Івановичу… Повно людей… Попереду погорільці…
— Чого вони хочуть? Що їм треба?
— А хтозна, Сергію Івановичу… Не чути сюди нічого…
Пухляков подумав, пожував губами, потім з натугою підвівся.
— Постережи тут, Грицьку, а я піду — дізнаюся…
Він вийшов на ганок — і вжахнувся: до нього посунула розлючена юрба людей. Йому здалося, що їх тут зібралося кілька тисяч, хоча в сутінках, що огорнули синьою імлою міський майдан, важко було визначити, скільки їх насправді. Вгору піднялися десятки рук тих, що стояли попереду.
— Де та палійка? Де та відьма? Давай її сюди! — загукали вимогливо.
Пухляков злякано відступив.
— Ви про що, люди? Чого сюди прийшли?
— Ми погоріли через неї! Ми всього позбулися!
— Вона пустила нас по світу жебраками!
— Відьма-а! Давай її сюди-и! — верещали жінки. — Сюди чаклунку-у!
— Ми швидко розправимося з нею!
Одні розмахували кийками, інші — кулаками. Пухляков перелякався не на жарт. Натовп був такий збуджений, що запросто міг ввірватися в будинок і вчинити самосуд. Звичайно, людей можна було зрозуміти — згоріло дві вулиці. Дощенту вигоріли хати, повітки, клуні, погоріли вози, сапи, рала, борони — все, без чого господар — не господар. Згоріла одна корчма, дві кузні, чинбарня. Вогонь мало не добрався до церкви. Сотні людей залишилися без притулку, багато хто — без одягу, без хліба на зиму… Все це зрозуміло, але допустити самосуд суддя не міг. А міського голови якраз немає — ні з ким порадитися…
— Люди-и! — гукнув він. — Заспокойтеся і йдіть спати! Злочинниця, якщо підтвердиться її вина, відповість за вчинений злочин! Але для цього є суд! Не беріть гріха на душу! Бо то буде явне вбивство!
Натовп розлючено загув, і Пухляков поспішив заховатися за двері — грюкнув засувом. Витер спітнілого лоба. Ху-у! Ну й потрапив у халепу! Натовп такий збуджений, розлючений, що, чого доброго, вікна потрощить і доможеться свого! Може, Катря й справді винна у підпалі, але ж він, суддя, не може допустити самосуду… Що скажуть у Полтаві?
Він зайшов у кімнату, гарячково думаючи, як утихомирити людей. Воскова свічка скупо освітлювала Лушу і Катрю, котру все ще тримав за руки Грицько. Їх теж налякав грізний гомін, що докотився знадвору, і вони сиділи принишклі, смирні.
Йому раптом спало на думку, що тільки Луша зараз може якось заспокоїти народ. І він спинився перед нею.
— Люди збунтувалися… Вимагають самосуду над зловмисницею. Ніхто й слухати мене не хоче! Піди ти до них — утихомир, заспокой. Скажи, що слідство ведеться, все йтиме по закону. Хай усі розходяться по-доброму… Іди! Вони тебе послухають!
Луша слухняно підвелася, і Пухляков, прочинивши двері, швидко випхнув її на ганок, а сам, знову запершись, почав прислухатись. Луша щось говорила, переконливі інтонації її голосу долітали до нього, та жодного слова він не розібрав. Однак гомін поволі спадав, завмирав, а згодом і зовсім затих. Лише один хтось наполегливо домагався негайної розправи над злочинницею, викрикуючи:
— Спалити відьму! Спалити!
Та незабаром і цей голос розтанув. Настала тиша. Пухляков перехрестився, прочинив двері і виглянув у щілину. Майдан пустів, люди поволі розходилися.
6
Не минуло й трьох днів, як чутка про лубенську відьму долетіла до Обухівки. Василь Васильович Капніст спочатку не повірив, що потерпілі від пожежі мешканці міста вимагають привселюдного спалення її на багатті. Але миргородський повітовий судця, що привіз цю чутку, забожився:
(Продовження на наступній сторінці)