Вона, здається, не розуміла, в якому світі живе. Все їй було чуже й байдуже. Згоріло "її" господарство? Хто сказав, що воно "її"? А хоч і "її", то й що з того? Згоріло — то й згоріло. Мало що в світі губиться, зникає, пропадає… Он зник, згорів її хазяїн, чи то пак від учора — законний чоловік, зник його син, а тепер її пасинок Василь. В цю жахливу ніч, напевне, в усьому світі померло немало людей. Хтось за ними плаче, побивається, тужить. Усьому свій час. Половина світу плаче, а половина скаче. Так було, так буде завжди. Ось і тобі, Катре, прийшов час лиха! Лиха? А хіба, коли вінчалася з Хуржиком у церкві, ти була щаслива, мала в серці радість?
Їй усе було байдуже. Вона навіть не відчувала холоду, бо сорочка ще й досі на ній не висохла, прилипала до тіла, а ранкова прохолода змушувала мимоволі здригатися.
— Я піду — пошукаю тобі щось сухе, — сказала Параска. — Бо простудишся…
— Як хочеш, — тихо проказала Катря, не вникаючи у слова старої.
Параска поколивала до пожарища. Там, просто на землі, лежало в безладді Хуржикове добро, викинуте поспіхом з хати, і Параска сподівалася, що, може, знайде якусь вдяганку для Катрі.
У цей час з вулиці до двору завернули три чоловіки з ціпками. У переднього на грудях тьмяно блищала мідна бляха — знак влади.
Катря не знала, як його звати, але знала, що міський справник. В першу хвилину вона здивувалась. Чого йому тут треба? Шукає когось? Але ці думки миттю відлетіли від неї і забулися. Шукає — то й хай шукає. Яке їй до нього діло?
Чоловіки підійшли.
Справник, немолодий уже, огрядний, з сизо-червоним носом, що свідчило про його близьке знайомство з усіма лубенськими шинкарями, ткнув пальцем убік Катрі і хрипко запитав:
— Катерина Хуржикова?
Катря підвела безтямні очі, перепитала:
— Катерина Хуржикова?
Здається, вона спочатку не усвідомлювала, що мова йде про неї. Лише згодом схаменулася і відповіла:
— Це я.
Справник узяв її за лікоть.
— Ходімо з нами!
Вона навіть не поцікавилася, чому має йти з ними. Повернулася — і пішла. Тільки мати кинулася вслід — перехопила справника.
— Паночку, куди ви її ведете? Для чого?
— А ти хто, жінко? — вирячився на неї справник.
— Я мати Катрина.
— А-а, мати… Ведемо її в управу — дещо запитаємо. Бачиш — скільки хат згоріло! Та й хазяїн із сином згорів… Люди вимагають розслідувати, хто в цьому винен.
— То хіба ж Катря винна?
— Не знаю. Вона ж була господинею всьому цьому. Суддя вияснить… І не заважай, бабо! Не вештайся під ногами! Геть!
Він відіпхнув жінку і швидко почимчикував з двору.
Боса, розпатлана, у невисохлій сорочці, Катря покірно йшла поміж чоловіками, злякано зиркаючи на людей, що юрмилися з самого ранку на вулицях. Люди були змучені після пожежі, злі. До неї долітали слова, що змушували її все нижче і нижче опускати голову. Що вони говорять!
— Боже, яка страшна! Як марюка! — кинув хтось збоку.
— І в сажі!
— Як відьма! Тільки Й того, що не на мітлі!
— Та, кажуть, вона відьма і є! І чоловіка спалила, і пасинка!
— Та таку саму спалити треба!
— Ніхто нічого не знає, — заступився чийсь голос. — Що-бо ви говорите?
— Е-е, не кажіть! Правда випливе на поверхню! Хтось та знає? Недарма кажуть: поле краде, а ліс бачить!
Катрине серце похололо. Це ж вони про неї! Це ж її звинувачують! Боже, що вони творять!
Вона стрепенулася і раптом прозріла. З очей злетіла, мов полуда, якась чорна мара, що окутала її вночі під час страшного потрясіння. Це ж недарма ведуть її до суду! Бо підозрюють у підпалі хатини, внаслідок чого загинули Семен та Василь і вигоріло кілька десятків дворів, а могло вигоріти все місто. Перед нею ніби день розвиднився — і вона ожила.
— Ви куди ведете мене? — зупинилася і рішуче спитала справника.
Той аж очі витріщив. Оце тобі на: плохенька вівця раптом заговорила!
— Там побачиш! Іди!
— Не піду! Подивіться — я ж майже гола! Мокра! Не вмита! А ви мене на люди! Сором який!
— Нічого! Йди! Не вкрадуть тебе тут! Тягніть її!
— Кого тягти? Мене? Я не злочинниця!
— Там буде видно — злочинниця чи ні. А зараз — іди! Беріть її!
Два дебелі дядьки схопили її попід руки — повели на майдан, прямо до холодної, похмурої дерев’яної будівлі без вікон. Катря пручалася, опиналася, намагалася вирватися, але дядьки тягнули силоміць, а притягнувши, відчинили міцні дубові двері і пхнули в темну комірчину. Катря впала на солому, що зашелестіла під ногами. Позаду заскреготав металевий замок.
Для неї це був ще один удар. Теж, як і пожежа, несподіваний і жорстокий. Якусь хвилину чи дві вона лежала майже без свідомості, приголомшена страшною несправедливістю, що хтозна-звідки звалилася на її голову. Потім поволі повернулася до тями, підвелася, сіла під стіною, обхопивши коліна руками.
Холодний відчай заповзав у серце. Що робити? Що її жде? Сиділа довго і думала довго, перебираючи в пам’яті події минулого дня та минулої ночі. І ні в чому не знаходила своєї вини. Хіба в тому, що не врятувала Хуржика? А як було врятувати? Сам він був, мов квач, п’яний, а підняти його і викинути через вікно надвір не мала вона сили. Ні свідомо, ні через необережність хатину не підпалювала. То в чому ж її вина?
Так у роздумах, у терзаннях і сумнівах просиділа вона довго. А коли в церкві задзвонили до вечерні, знову заскреготав іржавий замок і почувся грубий голос:
— Виходь!
Катря вийшла. Яскраве надвечірнє сонце різонуло по очах — аж боляче стало. Новий вартовий, молодий дебелий парубійко, замкнувши замок, оглянув її, хмикнув:
— Ну й гарна! Ти хоча б солому з кіс повитрушувала! Та заплела їх або закрутила на потилиці! А то — ніби відьма!
— Яка я тобі відьма? — огризнулася Катря. — Мелеш казна-що!
— Так люди кажуть!
— Які люди?
— Ну, не базікай! Рушай! — посуворішав парубок. — І не здумай тікати! Все одно дожену — ще й ноги переб’ю! — і показав замашного кийка.
— А куди ти мене ведеш?
— Там побачиш! — А потім спокійніше додав: — У міський суд. Суддя требує!
Він привів її до так званого присутственого місця, тобто міської управи, приземкуватого цегляного будинку, де розмістилася канцелярія міського голови та міського суду. У чималій незатишній кімнаті за столом сидів лисий літній чоловік у казенному мундирі. Катря ніколи його не бачила, і він видався їй смішним. Його голий череп був блискучий, мов дзеркало. Вуса й бороду він голив, зате на ситих щоках, від вух до підборіддя, теліпалися дві сиві мички, що у панів, як чула Катря, називалися бакенбардами. А посеред них, над ротом, стримів, мов дуля, маленький кирпатий ніс. Очі були безбарвні і круглі, мов у сови. В інший час Катря усміхнулася б, але зараз було не до сміху.
— Привів, пане суддя, — сповістив парубок і підштовхнув Катрю наперед. — Кланяйся і сідай отам, біля столу!
Катря вклонилася і сіла на нефарбовану, вишмульгану до блиску дерев’яну лаву. Судця підвів на неї свої совині очі, його рідкі вилізлі брови поповзли вгору.
— Ти чого майже гола?
— Все вбрання згоріло, добродію. Сама ледве жива вистрибнула у вікно.
— Ти знаєш, хто я?
— Мені сказали, що ви суддя.
— Так, суддя Пухляков… Сергій Іванович… І покликав я тебе сюди для того, щоб дізнатися про причини виникнення пожару, від чого потерпіло немало людей. Вони вимагають покарання зловмисників, якщо такі виявляться.
— Причім же я тут? — спитала Катря.
— Як? — вирячився Пухляков. — Ти ж хазяйка!
— Ну, яка я хазяйка… Я наймичка…
— Ти вчора стала законною дружиною Семена Хуржика, як мені сказали знаючі люди. І пожар трапився в тій хатині, куди твій муж повів тебе після весілля на шлюбне ложе… Гм-гм… Отож ти мусиш знати, з чого все почалося. Розповідай!
Катря розповіла, як було.
— І все? — судця недовірливо похитав головою. — Кажеш, Хуржик як тільки ліг на ліжко, так і заснув? А ти часом не тріснула його чимось по голові?
— Що ви, паночку? Хіба я вбивця? Для чого б це я робила?
— Кажуть, ти з великою неохотою пішла за Хуржика.
— Ну й що? Хіба це причина, щоб убити чоловіка? То я просто не стала б з ним під вінець!
— Е-е, це все не просто! Так би ти й залишилася наймичкою, а після вінчання все Хуржикове добро по спадку належить тепер тобі…
Катря зблідла.
— Бог з вами! Що ви говорите, добродію! Яке добро? Воно все згоріло!
Пухляков покрутив головою, заліз рукою під мундир і зі смаком почухав груди.
— Е-е, жінко, не кажи! Встигли вигнати за ворота коней, волів, корів, свиней, овець. Згоріла лиш птиця… А земля! Хіба це не багатство? Покійний, царство йому небесне, був не з бідних!
Він усе знав.
— Та що ви мені приписуєте! — вигукнула Катря. — Я йшла за нього по добрій волі і без задньої мислі!
— Однак ти жива, а він згорів! І син його десь подівся. Мабуть, теж згорів.
(Продовження на наступній сторінці)