«Чорний екватор» Володимир Малик

Читати онлайн пригодницьку повість Володимира Малика «Чорний екватор»

A- A+ A A1 A2 A3

— Тоді ходімо! — сказала вона. — Я відвезу тебе звідси якнайдалі від переслідувачів!

Вона швидко пішла до дверей, перехопивши схвальний погляд Антоні. Джомо кинувся вслід за нею. Через півхвилини заревів мотор, і форд, зірвавшись з місця, помчав на північний схід, у протилежний від Гавіри бік…

Антоні довго стояв на порозі, стежачи, як над дорогою розсіюється червонуватий пил.

За банановим гайком почувся шум моторів. Антоні приклав дашком руку над очима і глянув у той бік. Сяючи на сонці нікелем, звідти мчали дві машини. Вони зупинилися біля воріт. З машини миттю вистрибнули полісмени. Потім вилізли капітан Кребс і Майкл Ніксон.

Вони рушили до Антоні, а всі інші розсипалися навколо. Заглядали в сарай, під навіс, двоє побігли на плантацію, а один навіть задер голову і почав вдивлятися у верховіття кучерявих пальм.

— Добрий день, містер Райт, — привітався інспектор поліції. — Ми шукаємо злочинця!

— Чим же я можу вам допомогти?

— Злочинець тікав до вашої ферми. Можливо, він заховався десь тут, у вас. Прошу пробачення, але ми змушені обшукати ферму й околиці.

— Будь ласка, я до ваших послуг, — відповів Антоні. — А втім, здається, мої послуги ні до чого: ваші люди, сер, уже й так обшукують ферму… Якщо маєте бажання, прошу в дім.

В цей час один з полісменів, вибравшись на скелю, голосно вигукнув:

— Кров! Тут кров! Він поранений!

Кребс і Ніксон поспішили туди. Антоні пішов за ними. Справді, там, де Джомо на якусь хвилину зупинився, на камені виднілися дві криваві плями.

— Він десь тут! — гукнув Кребс. — Годі стояти й чухатись, як ліниві лемури! Перевернути все — знайти чорношкірого собаку!

Капітан і Майкл майже бігом кинулися до будинку, інші нишпорили на подвір'ї і плантації.

В кабінеті Кребс побачив на столі бинти, вату, йод, а в мисці — кров. Очі капітана блиснули лиховісним вогнем.

— Містер Райт, — сухо сказав він, — ви тільки що когось перев'язували.

— Так, перев'язував, — спокійно відповів лікар.

— Хто це був?

— Це був один поранений негр… Джомо Карумба, сер.

Кребс аж підскочив, ніби наступив на колючку, і витріщився на Антоні.

— Хай йому чорт, ми ж саме цього розбійника й шукаємо! Чому ж ви зразу не сказали, що він був у вас?

— Тому, що ви мене не питали, сер, — глузливо відповів Антоні, — а ввірвалися в чужий дім, як у свій власний, і перевернули все догори дном. Крім того, ви сказали, що шукаєте якогось злочинця… Звідки ж я міг знати, що Карумба і є той злочинець?

— Досить, — нетерпляче крикнув Кребс, — Не говоріть так багато! Скажіть краще, де той Карумба!

— Оцього я не знаю, — посміхнувся лікар.

— Але ж ви його щойно перев'язували?

— Перев'язував.

— І куди ж він подівся?

— На жаль, він не залишив мені адреси, — з серцем відповів Антоні, якого вже почав бісити визивний тон інспектора поліції.

— Прокляття! — вигукнув той. — Ви знаєте, містер Райт, де Карумба! Безперечно, знаєте, але не хочете сказати! Глядіть, щоб вам не довелося шкодувати!

І Кребс вибіг з бунгало. Майкл, що весь час мовчав, холодно стис тонкі, безкровні губи і, похитуючись довгим худим тілом, вийшов за ним.

На дорозі полісмени трохи про щось порадились, потім розсипалися цепом у високих посівах дуро.[7] Кребс і Ніксон розвернули свої машини в напрямі Бруконвіла і зникли в хмарі куряви.

Минуло кілька днів. Антоні Райт кожного вечора приїжджав у Бруконвіл, хоч Майкл щоразу намагався виявити до нього свою неприязнь. Кребс за весь час приїжджав тільки один раз, але про сутичку з лікарем не обмовився жодним словом. Та від Дженні Антоні знав, що інспектор поліції звинувачує його у співчутті мау-мау. Лікар мовчки посміхався, коли про це заходила мова.

Одного разу, повертаючись увечері додому, Антоні помітив позад себе якусь тінь, ніби гойднулася гілка на придорожньому кущі. Це було вже за сто чи двісті кроків від бунгало. Антоні пришпорив коня і на повному скаку влетів у двір. Страху він не відчував, але обережність ніколи не зайва: траплялися випадки, коли сюди заходили хижаки і нападали на поодиноких людей. Віддавши коня слузі, лікар зайшов у дім і засвітив світло.

Годинник монотонно відбивав години. Вже минуло далеко запівніч, коли Антоні, відклавши книгу, заснув. Прокинувся він од незвичайного сяйва. Лікар схопився і підбіг до вікна. В очі йому вдарила кривава заграва. Горів сарай, а може, й будинок. Не роздумуючи, Антоні прожогом метнувся до дверей і вискочив на веранду. В ту ж мить гострий полиск широкого ножа-панги примусив його відсахнутися і прикритись дверима. Панга вдарила в двері — і з них полетіли тріски. Відразу ж надворі завили, закричали кілька розлютованих диких голосів:

— Мау-мау! Мау-мау!

Антоні встиг замкнути двері і схопити пістолет. Не цілячись, він двічі вистрілив у двері. Знадвору долетів зойк і прокляття, виголошене чистісінькою англійською мовою. Це здивувало Антоні: з якого це часу кікуйю так добре лаються по-англійськи? Але роздумувати було ніколи. Він кинувся на протилежний бік будинку і припав до вікна: в мерехтливих відблисках пожежі по подвір'ю перебігали чорні постаті. Отже, він оточений!

На мить Антоні опустив руки, смертельна туга крижаним холодом стисла серце. Невже смерть?

Схопивши стілець, Антоні щосили вдарив по рамі. Брязнуло скло, затріщало дерево. Лікар узяв мішок з старими речами і шпурнув його за вікно. Лантух глухо гупнув і по схилу покотився в кущі.

— Сюди! Сюди! — пролунав крик. — Він тут!

Круг бунгало прогупотіло кілька пар ніг. Тоді Антоні розчинив з протилежного боку вікно і вистрибнув надвір. Хтось несподівано налетів на нього і вилаявся мовою кікуйю, очевидно вважаючи його за свого. Не давши ворогові отямитись, Антоні вистрілив впритул, і той упав під ноги. Дорога була вільна! Якихось півсотні кроків одділяло його від густого, високого дуро. Антоні вже майже добігав до плантації, коли позаду пролунав постріл, потім другий. Щось штовхнуло його в плече, і гаряча хвиля покотилася по спині. Але зопалу Антоні ще пробіг до плантації, чомусь звернув ліворуч, спіткнувся і впав у густу тінь. Прислухався. До нього знову долинула лайка англійською мовою і якийсь нерозбірливий наказ. Вороги, мабуть, прочісували дуро. Зібравши останні сили, Антоні переповз через дорогу і шаснув під колючі кущі молочаю-сухолистнику.

Знайшли його вранці. Майкл Ніксон і Дженні чули стрілянину і бачили заграву пожежі. Як тільки зійшло сонце, вони, сполошені, примчали до бунгало Райта. Від бунгало лишилась тільки купа головешок, біля сарая — обгорілі, спотворені трупи двох негрів, — чоловіка й жінки, — які служили в лікаря.

Антоні був непритомний, його перенесли в машину і повезли в місто.

Хірург міської лікарні Ендербі оглянув пораненого, похитав головою і спитав Дженні:

— Хто він вам?

Дженні на мить зніяковіла, а потім твердо відповіла:

— Близький друг.

— Гм… Сподіватимемося на краще, міс… Я зроблю все, що зможу.

І хірург звелів віднести Антоні в операційну.

У САВАНІ

Подякувавши Дженні за великодушну допомогу, Джомо малопомітними звіриними стежками пішов на схід. Далеко в тумані синіли гори, а на північному сході простяглися безкраї горбисті савани. Куди Джомо йшов, він і сам не міг би сказати… Одно знав напевне — треба якнайдалі втекти від своїх переслідувачів, бо вдруге вони вже не схиблять і всадять йому кулю в груди.

Надвечір, оминувши долину, порослу височенною слоновою травою, Джомо зайшов у зарості диких бананових дерев під горою. Зірвавши на вечерю кілька достиглих плодів, він міркував, де б знайти безпечне місце для ночівлі, як раптом почув приглушені людські голоси. Джомо насторожився. Хто б це міг бути? Обережно розсуваючи густе плетиво широкого листя, він почав пробиратися вперед і під розлогим деревом побачив п'ятеро негрів — двох кікуйю і трьох масаїв, яких одразу пізнав по зачісці — довгий чуб у них був заплетений у безліч косичок, зв'язаних пучком на лобі і за вухами. Люди сиділи на траві і жадібно їли банани.

Джомо пустив гілку і хотів було відступити назад, як раптом нога спорснула з кореня, і в тиші лунко тріснула суха галузка. Люди миттю схопилися. У масаїв блиснули в руках довгі списи. Бачачи, що зникнути непомітно не пощастить, Джомо розгорнув кущі і сміливо вийшов наперед.

— Дьямбо! — привітався він і на знак доброзичливості склав на грудях руки.

— Дьямбо! — пильно дивлячись на незнайомого, відповів молодший кікуйю з шрамом через усю щоку. — Хто ти і чого тобі тут треба?

— Я хотів би знати спочатку, хто ви такі? — усміхнувся примирливо Джомо. — Я один, а вас — п'ятеро…

— Маєш очі — дивись, — буркнув масай.

— Не дуже ви привітні, — сказав Джомо і сів на землю. — Я стомився. Сьогодні мені довелося пройти близько двадцяти миль…

Негри теж посідали.

— Ви — мисливці? — запитав Джомо.

— Ні.

— Хто ж ви такі і що тут робите?

— Хлопче, — відповів немолодий негр-кікуйю, — ти ж бачиш, що ми тут разом — масаї і кікуйю, давні вороги! Догадайся сам, яка причина звела нас докупи.

(Продовження на наступній сторінці)