«Черлені щити» Володимир Малик

Читати онлайн роман Володимира Малика «Черлені щити»

A- A+ A A1 A2 A3

— Спаси вас Бог, добрі люди! Порятували нас із Любавою! Карпило — не людина, а звір, згноїв би мене в ямі, а Любаву... Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!

А Любава стояла збоку, злякана, зблідла, і своїми великими, темними як ніч, заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, і її пухкі тремтячі губенята тихо промовляли одне тільки слово:

— Жданку... Жданку...

3

Того ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через Лядські ворота в’їхали в Київ. Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів — дзвонили до вечерні.

По одній з вулиць, що вели на Гору, вони піднялися до собору Святої Софії, поминули храми Ірини та Георгія і завернули у бічну вуличку, що закінчилася тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з дашком. Не злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них списом. Ворота відчинились.

— Ти тут живеш, дядьку Самуїле? — спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу колод і вкритий ґонтом[16].

— Ні, тут живе мій вуй[17], боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусідству, поряд... Бачиш, хлопче, нам якнайскоріше треба зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута буває у нього майже кожного дня. Нам же з тобою так просто не потрапити в князівські хороми... Зрозумів?

— Зрозумів... То ти, виходить, он з яких багачів, дядьку Самуїле! Сам купець, вуй — боярин... Кожного дня буває у князя!.. А ти ж такий простий — ну, як я, приміром...

— Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина — розповім, з якого я роду, а зараз ніколи...

Грюкнули засуви — ворота розчинилися.

Їм назустріч підвівся молоденький служник.

— Дядько Самуїл? Ох, невчасно — боярин саме збирається до князя. Там сьогодні, кажуть, пир...

— З чого б то?

— Княгині Марії Васильківни іменини... Служник провів їх до хоромів.

У великій світлиці пахло воском — на столі горіла свічка. Ліворуч від столу — полиці з книжками та згортками пергаменту. Вся права стіна завішана зброєю. Чого тут тільки не було! Мечі руські і шаблі половецькі, луки прості і клеєні, луки-самостріли й тули зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі... Жданові очі розбіглися, і він не відразу помітив господаря цієї кімнати, що стояв у напівтемному кутку і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву бороду.

Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.

— Самуїле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаєш до Путивля! І раптом — тут... — Він обняв Самуїла, тричі поцілував. Потім повернувся до Ждана: — Де ж ти роздобув собі такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?

Самуїл коротко розповів про все, що йому і Жданові довелося пережити за останній час. Показав листи князя переяславського.

Боярин Славута слухав, не перепитуючи і не перебиваючи. Був він вищий за Самуїла і трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий з невеличкою горбинкою ніс та різко окреслений рот. Але разом з тим і відрізнявся від нього. Передусім — очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але й не малі, проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати[18] і, хоча все в цій людині було незвичайне, привертали увагу передусім вони. А потім уже — гордо посаджена на міцні плечі голова, закучерявлене сиве волосся і така ж кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від потиску яких Ждан аж скривився. "Нічого собі старий!" — подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина: п’ятдесят йому чи шістдесят?

— І чого ж ти хочеш, Самуїле? Щоб я провів вас до князя?

— Так, вуйку. Діло дуже спішне.

Ледве встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як ізнадвору почувся гучний голос боярина:

— Самуїле, Ждане! Час! Час!

До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пішки. Київські вулиці кишіли строкатими натовпами людей. Поважно простували до церковних храмів багато вбрані боярині і купчихи в супроводі дочок, дітей, онуків, челяді, мчали озброєні вершники, човпли бабусі, гралися в сніжки хлопчаки, простягували руки за милостинею старці, поспішав трудовий люд...

Варта без суперечок і зволікань пропустила боярина Славуту і його супутників до князівського хорому, де вже стояли князі.

Славута вклонився. Самуїл і Ждан теж схилилися в низькому поклоні...

— Князь Святослав і князь Рюрик з княгинями, — шепнув купець. — А то їхні сини, дочки, внуки...

У Ждана від багатства і блиску зарябіло в очах. Чи думалося йому, що зі смердючої вежі кочовика доля перенесе його раптом у князівські хороми, що він, колишній кощій[19], раб половецький, розмовлятиме з великими київськими князями?

Князі з родинами вже були готові до виходу. Миготіла при світлі свічок золотом і сріблом парча, поблискували золоті жіночі прикраси, темніли, як кров, князівські корзна[20].

Святослав і Рюрик стояли посеред хоромини. Видно, про щось говорили. Святослав — високий, поважний, сивоголовий, з великим гачкуватим носом; Рюрик — молодший, чорночубий, середній на зріст, бистроокий, рухливий і, видно, запальний. Вони разом замовкли і повернулися до Славути.

Славута розповів про вторгнення Кончака, а Самуїл простягнув листи переяславського князя Володимира. Прочитавши їх, князі перезирнулися.

— Що будемо робити, княже? — спитав Рюрик.

— Гадаю, треба покарати Кончака. Занадто зазнався, загордився він... Треба провчити його та й інших ханів заодно, бо вже знесли все Посулля, а незабаром і до Києва доберуться. Князь Володимир скаржиться, що зовсім знелюдніла Переяславська Україна і люд зубожів...

— Справді, йому найбільше дістається від половців.

— Гадаю, треба негайно збирати князів і рушати в похід, — твердо сказав Святослав.

— Я теж такої думки.

— От і гаразд. Тоді закличемо князів Ярослава, Ігоря, Всеволода Трубецького, Святослава Рильського і, поки не розтали сніги, вдаримо на поганих!

— Я буду готовий через три дні, — погодився Рюрик. Святослав повернувся до Самуїла і Ждана.

— Дякую тобі, Самуїле, і твому молодому супутникові за таку важливу звістку. Не раз ти прислужувався мені і всій Руській землі — попереджував про напади, викуповував полонеників, був моїми очима і вухами в далекій Половецькій землі. За те я завжди був вдячний тобі, а нині відшкодую твої збитки. Та й не обминемо ми з князем Рюриком нашою милістю і твого друга...

— Ждана, — підказав Самуїл.

— Якщо Ждан захоче залишитися в Києві, то я візьму його до своєї дружини — він кмітливий хлопець і з нього вийде сміливий воїн. А якщо не захоче...

— Я хотів би повернутися в Сіверську землю, — вклонився юнак.

— Похвально, що ти любиш нашу Сіверщину... Я теж севрюк... Тоді я попрошу князя Ігоря, щоб узяв тебе на службу, йому потрібні, як і мені, молоді сміливці.

— Дякую, княже.

— А тепер, якщо бажаєте скуштувати князівські учти, прошу в гридницю, будете моїми гостями. Славуто, проведи їх!

Самуїл і Ждан схилилися в поклоні.

4

Терем, велика мурована ротонда з позолоченим дахом, вже гув від багатьох людських голосів. За довгими, в три ряди, столами сиділи бояри з бояринями, духовні особи, воєводи з жонами, значні княжі мужі та гридні.

Славута посадив Самуїла та Ждана в кінці столу.

— Кузьмище, — звернувся він до патлатого немолодого гридня, — приглянь за моїми хлопцями. Щоб у них і тарелі не порожні були і щоб не скучали вони тут! Бо ж я маю бути біля князів...

— Боярине! — загув, як у бочку, старий гридень. — З Кузьмищем не пропадуть — буде і в роті, буде і в блюді! Та й Стоян мені допоможе в цьому! — І він штовхнув ліктем свого молодого сусіду. — Так що йди, боярине, і не турбуйся! Все буде гаразд!

Тим часом стольники і чашники закінчили носити страви, стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалі посилювався — наближався час трапези.

І раптом всі замовкли. До гридниці ввійшли князі та княгині з чадами.

Гості встали, схилили в поклоні голови і так стояли, аж поки ті не всілися на свої місця, на підвищенні, за поперечним столом.

— Братіє і дружино, — сказав Святослав, — сьогодні будемо веселитися, бо є тому причина — іменини нашої княгині Марії Васильківни. Побажаємо їй доброго здоров’я і радощів!.. А завтра затрубимо похід проти безбожного Кончака, який щойно сплюндрував Посулля, як мені розповіли очевидці. Щоб не збирати вас кожного зосібна, ось мій наказ нині: завтра починайте готуватися до походу!

В гридниці всі загули. Новина була важлива. Зібралися на трапезу, а виходить — на війну! Та ще яку — зима, сніг, бездоріжжя!..

Князь Святослав перечекав якусь хвилину, потім підняв срібний, з двома золотими ободками, кубок.

— Братіє і дружино! Про похід у нас буде ще час поговорити. А зараз побажаємо княгині Марії Васильківні доброго здравія і многії літа.

Всі встали. Гридниця здригнулася від криків, заколихалося полум’я свічок.

— Многії літа!

— Здоров’я князю і княгині!

(Продовження на наступній сторінці)