Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося — по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.
— Як тебе звати, діду? — спитав Самуїл.
— Піп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом... Тож і ви звіть Живосилом.
— То, може, діду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу — ой як хочеться!
— А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди раді, — відповів дід Живосил і заглянув за піч: — Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей — готуй вечеряти!
З-під кожушини вилізла дівчина, накинула на плечі опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на світло.
— Добрий вечір, добрі люди!
— Здоровенька була, дівонько, — відповів і за себе, і за свого молодого супутника Самуїл. — Не дали тобі поспати?
— А я ще не спала, — відповіла Любава. — Сідайте до столу, а я хутко... Правда, не ждали ми нікого, та вже чим багаті, тим і раді... Борщ є!
Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно, не сподівалася, що один з гостей парубок, бо зніяковіла, швидко опустила вії і кинулась до печі. Та цієї короткої миті було досить, щоб Ждан запримітив незвичайну вроду дівчини і теж зніяковів.
Дівчина справді була гарна. Чим — хлопець і сам не міг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печі і рогачем дістає закопчений горщик з борщем, — видно тільки струнку постать та густу чорну косу. Та ще запам’яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі, темно-імлисті з поволокою очі — мов літнє зоряне небо!
Любава!
Тим часом дівчина у велику череп’яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хліба, начистила цибулі і часнику — поставила на стіл. Перед образами засвітила свічку — в хатині відразу стало світліше.
— Прошу до вечері!
Самуїл розв’язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.
Дідусь Живосил зацмокав язиком:
— Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай! — він підморгнув Самуїлові і присунув до столу ослона.
Любава сідати не поспішала. Самуїл легенько взяв її за лікоть. — Не відмовляйся, голубонько, сідай. Дядько Самуїл та Жданко — не вовки, не кусаються... Правда, за молодого ручатися не можна — ще й гризне, чого доброго! Та ти не бійся, може, це твій суджений? Га?
Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на хлопця. І знову їхні погляди зустрілися. На цей раз надовше.
Любава була зовсім молода — шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ. Невеличка, міцна, темноока, з розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона скидалася на ластівку або на чисте звірятко, що сполохано визирає з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав: "Боже, яке диво зросло в цій маленькій, убогій хатині! І як добре, що воно не потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!"
А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу та зброї. Та що з того! Кому потрібна вона, внучка смерда?[14] Ждан завтра вранці встане, осідлає коня — тільки сніг вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він коли-небудь до цієї убогої хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба потрібна йому холопка, в якої ні поля, ні лісу, ні коня, ні корови, а лише руки, щоб працювати на тіуна, боярина чи князя?
А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене?
Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмілювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий хліб і борщ, що пахнув буряками.
Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.
— Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама і їси, а нам залишаєш сало та ковбасу, що, як і ми, закоцюбли на морозі! Так не піде! Берися за ковбасу, а ми погріємося біля борщу!
Всі засміялися, і за столом відразу установився дух доброзичливості і невимушеності, що зближує незнайомих людей, робить їх щирими, відвертими і приязними. За їжею та розмовами швидко плинув час. Самуїл і Ждан дізналися, що дід Живосил усе життя шевцював, бо не мав своєї землі, шив непогані чоботи та жіночі черевики. Та з літами втрачалася гострота зору, бо ж працював при лучині, а відтак втрачалися і заробітки. Йому перестали замовляти нове взуття, лише найближчі сусіди, по старій пам’яті, приносили який-небудь шкарбан, щоб залатав дірку чи підбив підметку. А хіба це заробітки?.. Коли б були живі син з невісткою, то якось би викручувались, але ж налетіли половці — сина вбили, невістку забрали... Як тут викрутишся? А треба ж і прогодуватися, і вдягтися, і внучці коралі та підвіски купити, бо вже ж ген яка дівка вибехкалася!.. А ще ж треба і князівське сплатити, і десятину на церкву дати, і бояринові, і посаднику, і тіунові... А де взяти?
— Нелегке життя, — погодився Самуїл.
Розмова затяглася допізна. Лише коли заспівали перші півні, лягли спати: чоловіки на полу, Любава — на печі.
Прокинувся Ждан від приглушеної розмови в сінях. Почав прислухатися. Чийсь грубий голос сердито бубонів:
— Мені набридло ждати, Живосиле! Або віддаси борг нині, або хай дівка відробить!
— Будь людиною, Карпиле! — перечив Живосил.— Віддам! Усе віддам! А тим часом бери те, що маю...
Незнайомий Карпило, видно, розгнівався ще більше, бо голос його загримів:
— Що ти мені тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату![15] Так ти й до смерті не сплатиш боргу!.. Хай онука відробить... Скільки ж їй сидіти у тебе на шиї? Вона харчі матиме, а ти боргу позбудешся...
— Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!
— А я й питати не буду! Потягну силоміць — і край!
З сіней донеслося глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потім пролунав дівочий скрик:
— Ой, дідусю!..
Ждан схопився з постелі.
— Дядьку Самуїле, вставай! Нещастя з Любавою! Взувши чоботи, зірвав з кілочка меча і, як був, роздягнений, простоволосий, — кинувся з хати.
Сінешні двері розчинені навстіж. У сінях — нікого. Голоси лунали аж біля воріт. Ждан прожогом вискочив надвір. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, і тільки високі кучугури пухкого снігу свідчили, що недавно тут бушувала снігова завія.
Біля воріт вовтузилося четверо. Двоє одягнутих у баранячі кожухи чоловіків тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в замет, а дід Живосил термосив одного з них за рукав і охриплим голосом благав:
— Карпиле, не чіпай дівчини! Облиш! Бо гріх тобі буде! На твоїх дітях віділлються сльози!
— Йди геть! Відчепися! — відмахнувся той вільною рукою.
— Карпиле!..
— Геть, кажу, шкарбане! — розлютувався чолов’яга і кулацюгою штурхонув старого в груди.
Живосил заточився і впав у сніг.
Ждан перескочив через замет, вихопив меча.
— Зупиніться, негідники! Облиште дівчину!
І Карпило, і його помічник, молодий парубійко, випустили Любаву, відсахнулися. Сите Карпилове обличчя побагровіло, очі від гніву та здивування полізли на лоба.
— Ти хто! Як смієш піднімати руку на княжого тіуна? Та я тебе... Та я...
Він аж задихався. Рука шарила біля боку, намацувала руків’я меча. Парубійко відступив до хвірточки.
Але ж тут на допомогу Жданові прибіг Самуїл.
— Чекай, тіуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш дівчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим від тобі завинив?
Карпило випростався. Був він невисокий, але дебелий, крутошиїй, мов бугай. Ноги розставив, голову нагнув — бликав спідлоба.
— Хто ви такі, що я маю перед вами одвіт держати? Таті з широкого шляху! Розбійники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залізні пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам... ось цими руками... Хто ви такі?
Самуїл підступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувій з восковою князівською печаткою, що скріплювала тонкий зелений шнурок, і тицьнув Карпилові під ніс.
— Дивися, тіуне! Пізнаєш печатку князя Володимира? Той ошелешено закліпав очима.
А Самуїл вів далі:
— Упізнав... От і добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей — ні діда Живосила, ні Любави — і пальцем! Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли!
Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумів, що сперечатися небезпечно, — у незнайомців листи з князівською печаткою! Таких краще не чіпати. Він винувато здвигнув плечима, пробелькотів:
— Зрозумів... Звичайно, зрозумів... Я хіба що? Хотів зла цьому старому та дівчині? Я ж — якнайкраще!.. По справедливості... По руській правді...
— По руській правді! — передражнив його Самуїл. — Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правді серця, по совісті, а ти... А тепер іди і запам’ятай, що ми тут тобі сказали: ти Живосила і Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свій я тобі, як тільки наступного разу завітаю до Глібова, сплачу. Мене звати Самуїлом...
Тіун глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.
Дід Живосил просльозився.
(Продовження на наступній сторінці)