— Ніщо, ніщо, пане Магера,— заговорила кравчиха спокійно.— Адже на таке весілля повинна ваша жінка й ваша донька вбратися! Там же будуть самі панове: бурмистр, асесор, уся комуна, комісар, декан...
— Овва! — відповів Магера зневажливо.— Ми більші пани! Вони всі з нас живуть.
— Ну, певно!— обурилася стара Магериха.— Або ж він коли дивиться на людей! Він у своїм замащенім убранні й на цісарське весілля пішов би!
— А проте я пан! Кождий знає мене!—відповів Магера гордо, походжаючи собі по хаті.— Ні! справді, стара, в тебе розуму нема. Шістдесят років не зважала на моду, а на старість здуріла.
— Та де ж се модне, пане Магеро?!—втихомирювала жидівка.— Або ви знаєтеся на модах?
— Що ти собі, Срулихо, гадаєш, що тільки ти знаєшся? — обурився Магера, хоч у душі справді не був певний, чи сей стрій на жінці модний, чи ні.— Нащо мені більше й знати? Своїми очима бачу, зашнурувала мені мою стару, що аж посиніла. Ще мені жінку вдушиш!
І вже приступив до жінки, щоби власними руками показати, що їй тісно, але вона відіпхнула його:
— Йди ти з своїми лабами! Ще поваляєш! Магера, проте, все ще раз любенько сказав:
— Carissima Катерино тіа!— чого ніхто в хаті не розумів, хоч воно таки показувало його добре серце.
Донька Маринця, як добре вихована дитина, тим часом зовсім не обзивалася й тільки боялася, щоб батькові не прийшло на думку оглянути й її нове убрання. Як на те, батько приступив до ліжка, застеленого біленьким простиралом із коронками, де побіч двох подушок із вишиваними пі швами лежала новенька рожева сукенка Марину, і й її блузка. Блузку він узяв у свої руки — донька аж поблідла зі страху — й тільки всього на ній примітив,— бо так у руках не міг осудити,— що в ній в деяких місцях було повкладене щось тверде.
— Що се? Дроти якісь чи тріски всередині?
Тут уже донька не втерпіла, прискочила, мовби мала не знати кого боронити, обняла свою блузу легенько, мов дитинку, і взяла її з рук татових.
— Положіть, тату, прошу вас... іще помнете.
— Н-ну!— заспокоював старий сам себе,— я не кажу, коли на дитину що справиш; воно молоде, але нащо тобі, стара? Чи не маєш у що вбратися?
Магерисі було вже сього воркотання забагато й вона відповіла сердито, не зважаючи на жидівку, яка врешті нічому не чудувалася, бо знала Магсрів здавна:
— Ага! Піду й я так, як ти, аби кождий здалека бачив, що йде козоріз... Іди спати, кажу тобі, старий табачнику, бо буде біда. Не зачіпайся, поки я добра! Коли ти вже по-італіянськи зі мною зачинаєш, то ти знаєш, чим то скінчиться для тебе?
Сі тверді слова жінчині зовсім отверезили Магеру. Він тямив, що коли вип'є, тоді в жінки ваги не має й нічого не вторгує. Звичайно, коли він тверезий, то вона мовчить і слухає, хоч усе зробить по-своєму; коли ж трохи під-хмелений, то ужТнка терпить, терпить, а там потім і змиє голову, як не своєму. А того Магера не любив.
Жидівка вже не довго й бавилася в хаті, забрала одежу, щоб дещо поправити, пригладити, і старий Магера не заводив уже суперечки за сукні.
Коли ж вийшла й донька з хати, він мовби й не випив нічого, спитався цілком поважно в жінки, що робити з тією коробкою, що переслала Домінка: чи передавати її до Ла-новичів, чи ні? Магерова також, мовби й не сперечалася перед хвилиною з чоловіком, зацікавилася його питанням, вийняла коробку зі столика, переглянула все, що в ній було, й задумалася.
— Справді, що тут робити? Ще коли б то були самі листи, то можна би їх кинути в огонь та й кінець справі, але то перстень якийсь, мабуть, золотий, і брошка, і шовкова хустина — затримувати того в себе не можна... Нема іншої ради — треба віддати.
Старий Магера мав сам се зробити, щоб ніхто не знав, навіть щоб і донька не довідалася. На те й сховав коробку в скриню й замкнув. Дуже було йому неприємно, та що діяти? Мусив віддати.
III
Минуло ще кілька днів. Весілля зближалося. Се можна було запримітити на цілім роді Милянів та Аановичів. Усюди готувалися то з приносами на весілля, то з одягом, щоб можна показатися міжа люди.
У Магери також робота аж кипіла,— адже Маринця мала бути дружкою. Вона-то, бідненька, хоч яка молода,— ледве сімнадцять літ їй минуло,— мала в своїй опіці світлицю і дбала справді про неї так, що й на рідного тата сварилась, коли він часом необачно заболотив поміст, який вона власними руками мила щосуботи. Сього ж тижня, перед весіллям і перед зеленими святками, робота була подвійна. Подружки, як звичайно, прийдуть дружбове, прийдуть і інші гості,— в світлиці мусить усе світитися, як у дзеркалі. Маринця білила стіни, мила столи, крісла, вікна, поміст — і таки завзялася вимити раз і шафу, якої ніколи не сміла доторкатися, бо батько робив собі на ній крейдою свої знаки, які лише він сам розумів. Із причин сих знаків вона тепер таки на добре посперечалася з батьком, хотіла зараз переписати йому все на папір числами, яких уживає цілий світ, одначе старий не згодився й поставив на своїм: його знаки мусили лишитися на шафі. Що гірше — він дещо стер пальцем, а дещо дописав крейдою, так що білу широку пляму на темно-жовтій шафі мусив кожний побачити. А що сі знаки були купецькі рахунки Магери, то донька й не важилася самовільно стерти їх — і так вони лишилися.
Тим часом і Магера мав свій клопіт. Кілька разів уже збирався віднести сю коробку до Аановича; нарешті стрів його раз на дорозі коло своєї хати й запросив до себе.
Жених і не здогадувався ніякого лиха, бо Магера, здавалось, був добрий; але коли тільки обидва вступили в світлицю, старий зовсім змінився, понюхав табаки, засопів, відчинив скриню, вийняв коробку й передав мовчки Лановичеві.
Той і не здогадувався, в чім річ, і дуже зчудувався, коли Магера аж по хвилині сказав грізним голосом:
— Коли б ти був моїм сином, то, кажу тобі: голова не була б твоя! Смаровозе якийсь, ходиш! Колись будеш мати діти й сам побачиш, як будеш дбати про їх добру славу. Чого так вибалушив очі? Се твої листи до Домінки й дарунки... А тепер забирайся з моєї хати, нехай не дивлюся на тебе!
Ланович дуже засоромився й не відповів ані слова. Поклав коробку на стіл і хотів відійти.
— Чому не береш?— скрикнув старий ще грізніше.
— Нехай тут лишиться! Я не візьму.
— Се не моє добро! Бери собі!
Ланович хотів уже таки втекти, але Магера заступив йому двері.
— Не береш?
— Ні!
— То ходи зі мною, гонивітре якийсь!
Магера взяв коробку в одну руку, а другою схопив жениха за грубий ланцюг від годинника й силоміць завів його в кухню. Там Магериха розіклала якраз великий огонь у печі, щоб спекти схаби на весільний приніс і пироги для себе на свято. Магера в одній хвилині вийняв дорожчі речі з коробки і сказав, що продасть їх на бідних, а листи й фотографії і якісь стяжки як кинув у піч, аж огонь розскочився. Магериха аж настрашилася, але не перечила старому, бо був дуже сердитий.
Молодий жених пішов додому дуже зажурений.
— Бійся бога, старий, що ти робиш? Се ж не твоя дитина!— стала жінка докоряти.— Цілком прибив його!
— Все мені одно! Я ще й зі старим порахуюся.
— Дай же спокій!
— А тобі було б мило, коли б так хто за ніс водив тобі твою доньку чотири роки?! Кажу тобі, я й на весілля не піду. Я вже з тиждень над ним гадаю: чого я туди піду?
— Як же так годиться? Сестра моя доньку віддає, твоя донька за дружку буде, а ти не будеш на весіллі? Завзявся сорому наробити родині?
Жінка знала болюче місце Магери: де ж би він відважився зробити сором родині, або хоч дати причину до поговору?
— Підеш, підеш, я знаю,— говорила жінка й казала правду.
Магера знав се також, але сьогодні, в суботу, ще вдавав упертого.
В неділю зранку вже все було в Магерихи готове: і сукні, і приноси. Перед хатніми дверима в два ряди стояли зелені галузки деревини, в хаті й на подвір'ї пах свіжий шувар, розкинений по землі. Все було до ладу, біда тільки, що дощик почав накрапати.
— Се на ваші строї, на ваші панські витребеньки, тороки, кокарди й рукавички!— глузував собі Магера й дуже сердив жінку.
Але на потіху Магерихи небавом небо вияснилося,— все виходило так, як вона хотіла.
Вінчання мало бути перед вечором, але Магериха з донькою почали зодягатися вже по обіді. Аж тепер побачив Магера докладно, які строї пошила Срулиха на його жінку й доньку. Строї були зовсім не господарські, не такі, як досі водилися в його хаті,— були просто панські, та й годі! Ще на жінці не було того так знати, якось Срулиха ухитрилася пошити щось таке напівпанське, а напівміщанське; але донька — ціла панна! Ще й зачесалася якось так дивно, що Магера дивився, дивився і своїм очам не вірив. Така якась зграбна й легенька зробилася, квітками уквітчалася,— Магера сам своєї доньки не пізнавав. І хоч ніяким способом не міг сказати, що доньці в сім строю не до лиця, одначе аж заломив руки і майже з розпукою сказав:
— Нема вже, мабуть, гаразду в нашій хаті, коли вже моя донька вбирається як наймичка зі Львова. Всі інші доньки, що я повіддавав, виховав я по-старосвітськи, по-господарськи, без панських примх, а при сій доньці не моя вже голова... Нові часи настають... Гріх береш на душу, жінко!
Магериха не обзивалася ані словом, а донька в плач і давай цілувати батька по руках та просити, щоб не гнівався. Батько аж сам закліпав очима — жалко йому стало — але не попустив своєї гадки.
(Продовження на наступній сторінці)