«Ярошенко» Осип Маковей

Читати онлайн історичну повість Осипа Маковея «Ярошенко»

A- A+ A A1 A2 A3

Микула не бачив за димом нічого, але по скажених окликах і дзеньканню шабель здогадувався, що там, за рікою, діється. Дим коло печери меншав і розходився. Турки, що крутилися понад берегом Прута, вийшли на горби. Микула бачив добре, як на один горб закотили турки кілька гармат і вимірили просто в сю сторону, де він стояв. Він завернувся до козаків. Ще не дійшов, як грімкий вистріл луною роздався по околиці і куля з гармати вдарила в дерево зараз за ним, відломила велику галузь і впала в корчі. Микула вже не оглядався, лише побіг до товаришів.

Кількасот кроків від берега ріки, в лісі на неприступнім горбі, козаки копали вже окопи. Робота була нелегка, бо лісову землю з корінням тяжко було вибирати; тому поки що чимскорше окопувалися з правого боку, звідки могли найлегше надбігти турки, і тут копали найглибший окіп. Усі були при роботі, мовби їх зовсім не цікавила доля товаришів по тім боці Прута, що так марно погинули. Серединою майдану на горбі походжав Проскуренко і порядкував, як що має бути. Микула узяв рискаль від козака, що вже втомився, і почав копати рів. Гармата загриміла знову за рікою, але куля упала, мабуть, у ріку, бо у корчах і не зашуміло.

— Моркотун! — кликнув Проскуренко на одного козака.— Возьми-но ти собі кількох хлопців з рушницями, йди з ними направо кількасот кроків дальше від нас і давай там туркам ясу раз попри раз, нехай собі думають, що ми там, а не тут. А то щоб деяка турецька галушка не залетіла до нас.

Моркотун з кількома козаками пійшов, куди їм велено, і завели небавом таку пальбу, як би було їх з кількадесят. По тім боці Прута на зарінку, куди долітали козацькі кулі, настав крик, і турки завернулися з-над ріки на горб. Зате повернули вони декотрі гармати в той бік до козаків і стріляли пусто, бо кулі перелітали в ліс.

Микула, що в таких пригодах ще ніколи не бував, цікавився всім і при тім думав, що із того всего може вийти. Козаки працювали мовчки; кождий пильнував свого діла.

Коло самого Микули звивався якийсь старий, уже сивий козак. Щось йому у роботі Микули не сподобалося, і він промовив:

— Ти клади землю не так, а ось як! — і показав йому.

— Не дивуйтеся, діду, що по знаю; я ще такого не робив.

— Ти, бачу, не наш? Ноша в тебе не наша. Хоч і зовсім козак, та чуб не так.

Микула оповів йому коротко свої пригоди.

— Шкода тебе, хлопче! — пожалував дід Микулу.

— А як ви думаєте: вирятуємося звідси чи ні?

— Я гадаю, що ні! — відповів козак.— Ти не бачиш, скілько їх там? Се ж ціле військо турецьке! Обступили нас з усіх боків, і ми не порадимо.

— Прийдеться піддатися? — спитався Микула.

— "Піддатися"? — зчудувався дід і видивився на Микулу.— Зелений ти, бачу! Гадаєш, що пожалують нас, коли піддамося? Позрубують голови, як капусті. Ні, сипку, коли силою не переб'ємося і не оборонимо себе, то ласки від турка не сподіваймося.

— А не краще би нам вернутися в ліси й утечи, коли ради не дамо? — питався далі Микула.

Дід не міг начудуватися Микулі, як мало він розумів діло, але пояснив йому, в чім річ.

— Ні,— каже,— не краще нам утікати, бо одно: треба нам до своїх вертатися над Дністер, а друге: турки, коли ще не є по нашім боці, то ось, па-дійся, небавом надійдуть і з лісу. Не пустять нас. А окопи робимо на те, щоб дармо не померти, не піславши хоч з кількох турків ік чорту.

У тій самій хвилині, як козак се казав, за Прутом гримнуло, і куля, перелетівши Прут, впала трохи не на голову його. Однак не поцілила його, тілько застрягла в землю. Микула аж відскочив, а козак тілько скрикнув:

— Чи бачиш, як вимірив! Та й здоровенна ж куля, як малий гарбузик! Ну, нічого, не бійся, хлопче; козак з бідою, як риба з водою. Хоч ми й загинем, та козацькому роду нема переводу.

Легко було казати таке старому козакові, що

хоч, може, розкоші і не зазнав, та доволі нажився; та не так легко було слухати таку бесіду молодому Ярошенкові, що тілько збирався жити і ще так недавно думав, що буде щасливий. Слова козака зовсім позбавили його надії на рятунок, і він постановив собі також дорого продати своє життя. Замовк і копав далі окіп.

Перед полуднем широкий чотирикутний майдан, у котрім крутилися дві сотні козаків, був уже прочищений і обведений з усіх боків окопами. В однім куті стояли коні, що везли передше вози; а кругом попри окопи розложилися козаки, готові до боротьби. Сюди знесено і харчі з возів, що лишилися над рікою. На окопах тут і там стояли вартові, а один виліз аж на бука, щоби бачити поза Прут. Моркотун вернувся зі своїми товаришами в обоз, і так усі були вже прикупі. Почали харчувати, бо ще звечора нічого не мали в роті.

Ярошенко з Логофетом присіли в однім кутку окопа, де вже сиділа громадка козаків і кілька чурів, визволених з рук опришків. Чури оповідали, що пасли коні по сім боці Дністра коло Хотина, коли Бернавський з опришками напав на них несподівано, кількох убив, з тридцять забрав живцем у неволю, а до того і всіх коней забрав. Під Хотином було тоді — тому з десять днів — уже кілька польських полків з гетьманом Ходкевичем і розмірювали та копали окопи. Однак більша часть війська сиділа тоді у Жванці і в Бразі, по тім боці Дністра; тепер вони вже, мабуть, переправилися під хотинський замок.

Козаки тим часом жалувалися, що Бородавка, козацький гетьман, так необачно вислав їх чату; а то ж погибель очевидна: доокола вже вся сила турецька — як же ж кількасот людей оборониться против тисячів?

Розмову перебивали вистріли з гармат з того боку Прута, але турецькі пушкарі, очевидно, не бачили у лісі обозу і стріляли наосліп. Кулі не долітали звичайно до обозу і падали на землю між корчі або навіть у Прут. Дехто з козаків так мало журився сими вистрілами, що спав преспокійно в окопах, мов дома. Тілько сотник Проскуренко ходив по обозі та оглядав окопи і зсередини, і знадвору, казав їх ще декуди поправити та дивився з-поміж корчів за Прут. Побачив небагато, бо дерева закривали вигляд, і знову походжав поміж козаками. Вартовий з верха бука не подавав також ніяких новин; казав тілько, що турки залягли все поле за рікою і спочивали; лише частина їх пушкарів стріляла на козаків, мов для іграшки.

В полуднє припекло сонце; промені його пробивалися почерез листя в обоз та перескакували по постатях козаків, що, втомлені, лежали зі своїми самопалами і шаблями на землі. Гамір між ними щораз затихав; ніхто з них і не думав стріляти, бо шкода було марнувати порох,— і так ворога з лісу не видко, а за рікою не досягнеш,— усі немов дрімали. Коли гармати замовкли і луна затихла в лісах, чути було, як у проміннях сонця гралися і бриніли мушки і як над рікою скиглили риболови. Десь-колись озвався котрий козак, інший вставав із землі і на приказ сотника виходив з другим козаком у ліс подивитися, чи не надходить звідки яка біда; вартовий злазив з бука і казав, що шкода дивитися, краще спати,— нудно було цілій громаді. А турки стріляли дальше, мов ясу давали, і кулями шукали людей у лісі.

Так пролежали козаки спокійно аж до вечора. Із турецьких куль тілько одна заблукалася якось в обоз і вбила коня — чоловік не погиб ні один. Під вечір усе втихло; гармати зовсім замовкли. Козаки сподівалися знов нападу з лісу, але не напав ніхто; лише вартові помітили, що по лісі, подалеки від обозу, снуються поодинокі турки і шукають, видко,

вигідної дороги, котрою вночі або вранці могли би напасти більшою силою на козаків.

Але і ніч минула спокійно, ніхто козаків не займав. Тілько, доки місяць світив, чули над Прутом гамір,— очевидно, частина турецького війська переправилася на сей бік ріки. Козаки не важилися виходити з окопів, де їм було ще найбезпечніше, і ждали. Отеє вижидання мучило всіх більше, як боротьба; ніхто не міг спокійно заснути; всі слухали, чи не почують чого у лісі, чи не впадуть на них хмарою турки. І тілько коли місяць зайшов, а в лісі зовсім стемнілося, дехто задрімав на хвилину.

Ярошенка сон не брався. Він відзивався час до часу до свого товариша Логофета. Логофет відповідав словом-двома, і обидва потім довго мовчали та думали кождий свою думу. Логофет, котрого дід був колись справді молдовським логофетом, через що і всю родину прозвали Логофетами, був маючим міщанином; мав жінку і діти; польська чата зловила його на торзі — і він тепер так само, як Ярошенко, не знав, що з ним далі станеться. Кождий, хоч і не радо, годився з думкою, що, може, того дня, який ось наставав, уже не переживе.

Від Логофета дізнався Микула, що польська чата справді забрала його родину. Матір, і жінку, і дитину Микули були би пустили, але старого Ярошенка, Логофета і Дзерона, котрого п'яного чата зловила також на улиці, за нізащо не хотіли пустити — вели для "язика" під Хотин. Родина Ярошенка ще проводила старого батька до Прута, плакала, благала — не помогло. Над Прутом уже думала родина розстатися із старим Семеном, коли ненадійно уночі напали на чату опришки. Що далі сталося з Ярошенками і Дзероном, Логофет не знав. Знав тілько про себе, що грішми, які мав при собі, ублагав опришків, щоб не продавали його туркам. Вони його й не повели зараз з другими бранцями за Прут, але й не пустили домів, тілько забрали разом з іншими бранцями, з польськими чура ми. А тепер один бог знав його дальшу долю...

Досвіта уже кождий козак був на своїм місці в окопі. Микула поклав свою рушницю на насип і дивився вниз на корчі перед собою; коло нього лежав Логофет, що від козаків дістав якусь зайву шаблю. Безоружні чури сиділи в ровах, готові помогти хоч дрючками.

(Продовження на наступній сторінці)