За королевичем і його дружиною пійшло з кількадесят козаків, цікавих подивитися на видовище; інші лишилися на місці і балакали собі про те, що чули.
Стояв тут у гурті і Микула Ярошенко зі своїми знайомими.
— Спустився дід на обід та й без вечері спати ліг,— сказав Муха, коли вже королевич відійшов.— Давно ми вже з голоду попухли б, коли б ждали на ваші харчі.
— Але він благий чоловік,— замітив Пугач.— Не носиться звисока.
— Благий, бо потребує нас! — відрізав Безушко.
— Е! не кажи! з очей йому видко. Де ж би інший захотів так з нами балакати!
Микула слухав сеї розмови мовчки та дивився на громаду козаків, коли саме попався йому на очі якийсь молодий чоловік, одягнений з-татарська, з невеличкою бородою. Він виходив з громади і саме перепихався через людей, щоб вийти на вільне місце. Микулу спершу щось мовби здивувало, але ще не рушився з місця; минула хвилина—і його зібрала охота пійти назирцем за сим чоловіком. Він нагадував собі, хто би се такий міг бути... десь бачив сего чоловіка... такий подібний до... ні, се не може бути... Він би то мав бути?.. Адже загиб уже давно.
Чоловік ішов перед Минулою, і тому його лиця не було видко. Микула прискорив хід і поклав руку йому на плече. Той обернувся.
— Чи то ти, брате Ілашу? — спитався Микула з недовір'ям.
Незнайомий видивився зчудовано на Микулу, та вже по хвилині скрикнув радісно:
— Микуло, братчику мій єдиний! Любий мій!
— Ілашу! се ти? се ти?
— Я! я! Микуло! Я не вмер!
І оба брати кинулися собі в обійми і за плачем, який їх напав, довгу хвилину не могли промовити й слова.
— Ілашу, ти тут сам?
— Ні, я з родиною втік.
— 6 і мама, і Роксанда, і син?
— 6 всі! Здорові!
— Де вони? де вони? Веди мене!
І Микула ухопив брата за руку сильно та потяг його, хоч сам ще не знав, куди іти.
— Де вони?
— Під замком.
Сі два слова мов довбнею вдарили в Микулу, нагадали йому батька. Він заплакав тихо.
— Що тобі, Микуло? не плач!
— Ой брате, брате, як мені не плакати? Ми вже всі вкупці, тілько батенька нашого нема, не дочекався...
— Що? помер?
— Убили його тут, під замком.
— Убили?!
Ілаш не міг дальше йти. Припав братові до грудей, заховав лице в його одежу і тілько шепотів:
— Не діждався! не діждався! Брате, брате!
Микула, що вже переболів утрату батька, мав тепер більше сили, ніж Ілаш. Легенько, мовби боявся вразити брата, почав його вести далі. Довго мовчали оба і йшли помалу, хоч Микула був би на крилах злетів до родини. Нарешті Ілаш опам'ятався і тихо промовив:
— Не кажім сего відразу мамі! Бідна стілько натерпілася! Ми вже тішилися, що бог визволив нас із неволі, коли тут така смутна вістка...
— Там, під замком, безпечно? — допитувався Микула боязко.
— Безпечно. Там тепер лежить мертвий Ходкевич... є сторожа...
— Бо то там убили нашого батька. Мені аж страшно туди йти.
— Там ще найліпше. Можна заховатися. Мама і жінка, бачиш, перебрані по-чоловічому.
— Ах, правда! — згадав Микула.— Я ж їх одежу найшов! Ходи! заберем її і понесем! Вона отут недалеко.
— Де найшов?
І Микула оповів братові, як він шукав родини і найшов клунок у дуброві.
— Так ти їх перебрав?
— Перебрав, щоб не пізнали. Легше було втечи. А по дорозі, втікаючи, загубила Роксанда клунок. Ходім, ходім, я тобі вже потім все розкажу.
Тепер уже й Ілаш спішився. Забрали клунок і майже побігли до замку. Уже й говорити їм не хотілося, кождий тілько думав свої думки та поглядав, чи скоро вирине із яру замок. Здавалося їм, що родина вже все знає і вибіжить їм назустріч.
— Ото втішиться Роксанда! — озвався вже перед замком Ілаш,— Як вона плакала!
— Де вона? де? Скорше! скорше! — спішився Микула.
— В окопах. Там мало людей.
Ілаш повів брата у той самий рів, де перед своєю смертю ночував батько. Микулу аж морозом облило, але він не відзивався, тілько біг попереду брата. Людей у рові було тепер справді мало; з волохів, що сиділи тут перше, тілько сліди лишилися; порозбивані порожні скрині, пороздирані якісь полотна, перегнила солома, патики, дошки.
З тих скринь була в однім кутку рову поставлена мала, низька загорода, прикрита зверха дошками, галуззям і травою. Перед сею загородою на соломі сидів Тодірко і складав камінчики на купу. Він перший побачив батька, схопився і наробив крику:
— Тато! тато!
В тій хвилі вилізли із загороди дві жінки. Хоч як Микулі у сю пору було не до сміху, та як побачив перебрані матір і жінку — засміявся і з тим сміхом схопив перше хлопця, підняв угору, поцілував і поставив на землю, а потім прискочив до мами і жінки. Ті спершу своїм очам не вірили, стояли так, мовби хотіли кудись заховати свою одежу, та вже по хвилині кинулися обнімати Микулу.
— Сину мій! Минуло! Ти шукав нас! — говорили в один голос і мати, і жінка, і сльози радості котилися їм горохом по лиці.
— Мамо моя люба! — примовляв Микула, цілуючи матір, і жінку, і знову сина, а сміх не сходив йому з лиця.— Бігме, і плакати хочеться мені, і сміятися... Мамо моя дорога! Роксандо! Тодоре! Ілашу! мені вірити не хочеться, що я вас найшов... Роксандочко! се ти? Татарине мій дорогий!
Жінки мов спам'яталися і глянули на свою одежу. Справді, виглядали вони, як татари, тілько незаросле жіноче лице свідчило, хто в сій одежі. Ще Роксанда виглядала сяк-так, мов молодий безвусий парубок; але мати зі своїм поморщеним, блідим лицем і сивим волоссям, що визирало з-під кучми, зовсім не годилася до сего одягу. Ілаш зараз потішив заклопотані жінки:
— Ось вам ваш клунок, що ви згубили. Лізьте в буду і переберіться.
— Де ж він найшовся? — скрикпули радісно обі жінки.
— У дуброві по тім боці,— відповів Микула.
— Там я його й загубила. А ти там був? — спиталася Роксанда.
— Був.
Жінки не допитувалися більше; квапили перебратися і полізли у свій сховок.
— Що ж ти, Тодірку? Дуже ти плакав за татом? — допитувався тим часом Микула в сина, взявши його на руки.
Зачула сі слова стара Ярошенчиха і зі свого сховку спиталася:
— Не знаєш ти, Микуло, що там наш тато робить? Він уже десь давно дома.
На ті слова Микулі аж руки ув'яли. Він глянув заклопотано на Ілаша і поставив сина знову на землю. Не знав, що відповісти.
— Ти давно з дому? — допитувалася мати з буди.
— Я поїхав зараз на другий день за вами.
— І не стрітив тата?
— Ні.
— Його повели сюди, а тут його нема, Ілаш уже шукав. Може, ще з-над Прута втік, вже дома.
— Вже дома...— шепотів невиразно Микула. Ілаш виручив брата і заговорив спокійно:
— Вже-то й батько мусив мати свої пригоди. Такий старий... Хто знає, може, погиб із жалю за нами.
— Боже! боже! — говорила мати.— Коли б Семен знав, що ми тут усі так укупці... що Ілаш найшовся...
— Зараз би прибіг подивитися,— доповів Ілаш, але в тій же хвилині не видержав, упав на землю і заплакав гірко, ховаючи лице в руки.
— Ілашу, що тобі? — спиталася Роксанда, вилазячи вже перебрана здебільшого.
—— Плаче, що батька побачить,— пояснила мама.
— Ой не побачу вже, мамо, не побачу! — заговорив Ілаш.
— Що тобі, Ілашу? — спиталася вже й мама з острахом.
— Не хотів я батька-матері слухати,— голосив Ілаш далі,— пійшов воювати... мучився п'ять років у неволі... думав, потішу їх хоч на старі літа... і не діждався.
— Та хто такий не діждався? — відозвалася мати і з сими словами вилізла із загороди, уже перебрана в жіночу одежу.
— Тато не діждався! тато!
— Вбили його тут-таки, під замком,— додав Микула.
Наступила хвилина розпуки, така тяжка, що ніхто не міг промовити слова. Потім Микула перший почав утихомирювати родину:
— Не плачте! Так бог судив. Він нас засмутив, він і потішив. От як нас звів усіх докупи. Вернемося, будемо жити разом...
Тілько помалу і з тяжкою бідою успокоювалася родина.
— Де ж він похований? — спиталася мати, опам'ятавшися троха.
— Недалеко звідси, в березі,— відповів Микула.
— Може б, ми зараз пішли туди?
— Пійдем, пійдем, мамо! Успокійтеся трохи! Я вас поведу. їли ви що, Ілашу?
— От! — махнув брат рукою.
— Заждіть! Я зараз!
— Ти куди?
— Та йду купити що їсти.
— Де ж тут купиш?
— Вже я найду. Гроші маю.
Родина не перечилася; очевидно, примирала з голоду.
Микула забрав мішок з одежі і вийшов під замок, де колись сиділи перекупки. Тепер тут не було нікого. Пійшов вище у горб, розглянувся — нігде не видко нікого, що продавав би харч. Усе, що було на продаж, уже продано; військо доїдало з возів.
— Де тут можна би купити що їсти? — спитався в одного чури, що ніс солому.
— Коло моста дістанеш.
(Продовження на наступній сторінці)