— Як же то?
— Право на любов — се у жінок таке право, щоб їх кождий мужчина любив, а вони нікого. Ми повинні мати таке саме право і готові ще й любити тих, що нас люблять.
В сій хвилі приступив до них радник, і вони пішли далі втрійку. Роман не знав уже, що говорити...
Вже в кілька днів потім Роман дізнався, що радник жениться із Стефанією, а ще перед великодним постом відбулося весілля. За цілий той час від заручин до весілля Роман з розпуки випив більше пива, як за ціле своє життя, але се йому небагато помогло, тілько прибільшило йому довгів. З того часу пам'ятає він лиш одну розмову з Павловським. Павловський стрітив його і спитався, чому до них не приходить. Потім пішли оба на снідання і снідали від десятої рано аж до шостої години вечором. Про що вони не говорили! Була, очевидно, мова й про Стефанію.
— Я любив її! — говорив Роман з жалем.
— І що з того? — питався Павловський.
— І я подобався їй!
— І що з того? — питався знову Павловський.
— Як то, що з того? Могла ж мене вибрати!
— Вас?! Що ж ви є? Ви не гнівайтеся за таке слово; ви знаєте, що я вас високо поважаю, але з жіночого становища...
— Що я є? Я мужчина!
— Мало того.
— Я освічений мужчина!
— Мало того.
— Я денникар, учитель тисячі людей дорослих, а не дітей.
— Ой, ой пане Романе, які ви дитинні! Вона з таким маєтком вийшла би за нашого денникаря замуж! Знов же, ви хотіли би жити на ласці жінки?
— Чому ж би ні? Чи жінки все мають жити на нашій ласці? Врешті я заробляю, доки можу.
— Становище, пане Романе, становище! Багаті панни не виходять замуж за бідних, а коли виходять, то їх називають ексцентричними^/От випиймо, пане Романе!
І вони оба випили.
А потім Роман відпровадив Павловського додому, а Гектор відпровадив Романа до його дому. Гектор як би розумів горе свого приятеля, доти не покинув його, доки Роман не опинився у своїй хаті. І тут склалася сцена, якої Роман і досі не може забути. Гектор піднявся на задні лаби, щоби Романа поцілувати, а Роман обняв його за шию і поцілував у чоло, примовляючи гірко: "Приятелю мій вірний! Собаче в тебе серце, але краще як..." Він не міг дальше промовити слова, лише гірко заплакав. Гектор сів на землю, зняв морду до Романа і став жалісно вити. Був се дует, що серце роз дирав; такого дуету жодна панна — чи стара, чи молода, як жиє, не чула.
Очунявши з жалю, Роман глянув на свого приятеля і погладив його сердечно по голові. Потім тяжкою ходою, як зломаний, ледви дійшов до шафи, де складав свої віктуали, вийняв звідтам півметра ковбаси і дав Гекторові. "їж, мій єдиний приятелю, а не забудь відвідати мене ще коли!" Гектор, уже з ковбасою в зубах, подав Романові лабу, блиснув вдячними очима, потім пішов до дверей, отворив собі лабою двері і забрався.
Роман аж засміявся:
"Хитра бестія!" — промовив він; замкнув двері і поклався спати, бо мав великий наклін до горизонтального положення.
З того часу Роман від не одного відвик а не одного навчився. Відвик танцювати, а навчився дещо варити. Він справив собі кухарську книжку і побачив, що варення — се не така велика штука. Читання сеї книжки давало йому не раз величезне вдоволення, як, напр[иклад], спосіб на відсвіження баб, де сказано, що завивається бабу в мокру бібулу і саджається в піч. Подібних приписів було у книжці більше, і він чимраз краще розумів, що їсть. З того часу поправилося й його здоровля і втрачених десять кілограмів він наново придбав собі. Крім того, він сам стелив постелю, зміняв правильно і впору пішви і простирала, стирав порохи, справив собі квітки і заслони на вікна, знав, кілько має сорочок (лише щодо хустинок не мав певності),— одним словом, у його кавалерській хаті був порядок і без жінки.
* *
Роман пришив остатній ґудзик, і в нього як би дух вступив. Кого не тішить яке-небудь прив'язання,— всякого тішить! Як же ж не мало Романа тішити не то прив'язання, але пришиття ґудзиків! Він попробував їх, чи сильно держаться,— вони держалися так, що тілько разом з сукном можна було їх відірвати. Його лице роз'яснилося від великої радості, і очі блиснули огнем. Він почув себе о п'ять літ молодшим і о десять літ шиковнішим. Що за радісне почуття, яка певність себе вступає в серце, коли чоловік свідомий, що ґудзики не покинуть його ніколи!
І Роман, як новонароджений, узяв палицю і еластичним кроком пішов на прохід, знявши голову гордо вгору.
Сонце клонилося до заходу і позолочувало парк. В парку грала музика; сотки людей проходжувалися та балакали весело.
В одній алеї Роман стрітив радника з жінкою. Радник по весіллі якось раптом постарівся і посивів, а жінка його зблідла. І тепер ішли вони мовчки поруч себе і кожде дивилося собі в іншу сторону.
— Моє поважання! — поклонився Роман.
— Моє поважання! — відворкнув радник, але зате жінка усміхнулася до Романа так мило і тужно, як би просила його, щоби прилучився до них.
Але Роман запняв усі ґудзики на своїм пальті і почув на грудях мов панцир, що охоронював його серце від ударів. Він гордо пішов далі.
Львів, 14 січна 1899