Розглянувшись у своїй гардеробі, Роман зміркував, що на м'ясниці доконче потрібно йому нової фракової одежі. Видаток був незвичайний, він не мав стілько грошей. Отже, написав до свого батька по гроші. Тим часом уже й замовив у кравця одежу. Ждав цілий тиждень — відповіді не було, і гроші не прийшли. Але по тижні приїхав до нього батько, і перші його слова, якими привітав сина, були такі:
— Чи ти вже забув, як брав замолоду в шкіру? Дивись: отеє палиця! Якби не те, що ти сам здоров і сильний, як медвідь, я пригадав би тобі хлоп'ячі літа... Такий старий хлоп, що йому вже тридцять чотири роки а він у мене грошей просить! Се просто сором! Я мушу раз тому всему зробити конець! Я тебе оженю!
— 3 ким, тату?
— Менше о те, з ким; будеш мати гроші і можеш до смерті остатися тим проклятим газетярем! Я вже умовився з її батьком.
— Вже умовився!
— Що ж ти, йолопе, дивуєшся! Коли ти не думаєш нічого, то я за тебе мушу думати. Не буду ж я тобі вічно посилати грошей! В мене є ще донька!
— Pardon1, тату! Ви на мене, по правді, видали дуже мало. Я сам заробляв і заробляю на себе! Великими видатками на мене не можете мені дорікати. Донька, певно, коштує все більше, не рахуючи посагу, який складаєте для неї.
— Мовчи! Одягайся, поїдемо! Завтра вечерок у стрия, там буде вона. Вона тебе знає і вийде за тебе.
— Хто ж вона така?
— Не скажу тобі, але ти її знаєш.
Поїхали. Романа переймало і гарячкою, і морозом на згадку, що так торгують його серцем, але він справді лякався тяжкої будучини і думав собі, що взяти добрий посаг за жінкою кому як кому, а йому дуже придалось би. Його суспільне становище було незначне, виглядів на будучину ніяких,— нехай прийде на него недуга, і він — жебрак у шпиталі. Батько-мати — вони помогли би, але дітей у них більше, а доходів небагато. І треба продати себе, хоч серце болить. От його сестрі Наталці добре: зросла пещена і не бита, не так, як браття; від 16 року бавилася, а тепер, у 20 році, має судженого, котрого любить; за кілька місяців вийде за него заміж — усе йде в неї старим, утоптаним шляхом, без тої борби, яку перейшов Роман. Чи ж думав він коли бути публіцистом?! А житє зложилося так, що він по всяких гірких невдачах і розчарованнях опинився в редакції. Колись думав дорівняти Шекспірові і Шевченкові, а сего дня пише про Дрейфуса і про смілу крадіж у церкві в П'ятигорбах.
"Ох-ох! Чому я не вродився дівчиною! Нехай би моя сестра була Романом, а я Наталкою! Я очевидно люблю Стефанію і маю повне право любити єї, але не маю ніякого права взяти її! А тепер їду, як ягня на заріз".
Вечерок у стрия. Він привітався з різними паннами, але не знав, котра йому призначена. Віднайшов матір і питається її, з ким то думають його сватати.
— Що ж ти не знаєш? Батько тобі не сказав? З Ганчаківиою.
— З Ганчаківною! О боже! Бувайте здорові, мамуню, я зараз вертаюся до Львова!
— Що тобі? Ти здурів? Хто ж таке видав? Тілько сорому нам наробиш.
— Мамо, мамо! Чому ви мене не втопили дитиною?''
— Іди між панни! Не роби дурниці. Ти не студент.
1 Пробачте (фр.).
При вечері посадили Романа коло Ганчаківної. Вона сиділа коло него несміла, як 16-літня панна, хоч уже мала, певно, стілько літ, що Роман. А він скулився так, що найменше половина з його великої постави кудись поділася. Обоє не дивилися на себе, мовчали, тілько вона часом усміхалася так, що Романові аж мороз ішов поза плечі. Раз тілько глипнув він на її припорошене чимсь волосся і побілене лице — і з великим завзяттям випив подану чарку горівки.
Розмова при шинці:
— Пані, нап'єтеся вина чи пива?
— Я не п'ю нічого, тілько каву.
Роман думав-думав, що далі сказати, і не видумав нічого. Його фантазія мучилася, як мотиль на шпильці, але злетіти не могла.
При полядвиці:
— Ви читали "Дівочі сльози"?
— Ні. Кажуть, що то не випадає паннам читати сю повість. Мені мама заборонила.
Роман їв завзято полядвицю і думав, що далі казати, але знову не видумав нічого. Просто порожня була голова, як бочка. Що за нещастя?!
При індику:
— Та напийтеся, пані, вина або пива!
— Ні, дякую!
Роман знову їв, думав і дивувався, що не годен нічого видумати. Але то зовсім нічого? Він, що писав не раз такі веселі фейлетони під неділю! О боже, що за мука? І для чого мужчини мають обов'язок бавити жінок? Звідки такий гіренький обов'язок?
Роман глянув на матір з жалем, але вона поглядом показувала йому бавити сусідку. Він зрозумів сей погляд, але, на щастя, подали морожене, і його сусідка зайнялася мороженим більше як чим іншим; не треба було її й бавити.
Вечеря скінчилася. До Романа прийшла мати:
— Ти мусиш з нею танцювати! Рушся, хлопче! Ти сегодня зовсім до нічого.
, — Мамо, кажіть мені зрубати сажень дров, кажіть розвалити хату, що-небудь,— все зроблю, а танцювати з нею не буду.
— Мусиш!
Роман сів і задумався. Що діяти? ^В його душі переверталося, як у горшку з кип'ятком. Такої муки він уже давно не зазнав.
Вкінці він рішився. Поглянув на годинник, забрав нишком пальто і капелюх, вийшов на город, перескочив пліт, трохи не побіг на дворець залізниці і за півгодини був уже в дорозі до Львова. Аж відітхнув легше, коли поїзд виїхав у поле.
Потім батько прислав йому лист, в котрім писав, що вирікається його, але Роман сказав собі, що краще таке нещастя, як те велике, що його ждало. Рівночасно писала йому сестра, що його утечу витолкувала мати гостям наглою слабістю — отже, все в порядку.
Згадка на се сватання, а особливо на Ганчаківну, так його зайняла, що коли він притис до стола голку, щоби її ще раз перепхати через тісну дірку ґудзика, замітив нараз, що разом з ґудзиком пришив і кишеню впоперек до верхнього сукна і до підшивки. Роман не думав довго, що тепер робити; він спробував, чи можна запхати руку в кишеню, і як побачив, що можна, хоч і невигідно, лишив її пришиту. Шкода відривати ґудзик, пришитий так гладко і сильно.
Роман закурив папіроску і вдоволено глянув на свою роботу. Аби себе як-небудь нагородити за неї і набрати сили до дальшого шиття, він на спирті за кілька хвилин зварив воду і запарив чай. Небавом у склянці червонівся чай і Роман, попиваючи його, шив далі.
* * *
От щастя, що тепер хоч уміє зробити собі чай, а перше й того не знав. І в думку йому не приходило, що можна щось таке дома зробити, і то без помочі жінки чи взагалі жіночих рук. Протягом двох років сторожиха камениці, що послугувала в нього, приносила йому щорана до ліжка каву. Він тілько пробудився, а кава стояла вже коло нього готова. Вигода була незвичайна. Але склалося раз, саме по пригоді з Ганчаківною, що він, скупавшися і випарившися у парні, зважився потім на автоматичній вазі і з перестрахом побачив, що важить не 78 кілограмів, як давніше, тілько 68. За два роки втратив десять кілограмів на вазі. Коли б так він що два роки тратив по десять кілограмів, то за яких 14 літ міг дійти до 0 ваги і зовсім щезнути з землі, не доживши і 50 літ віку.
Се застановило його і налякало. Він став думати над тим, що їсть і п'є, бо досі не зважав на се. І з того часу, як він почав придивлятися їді і напоям, він почув себе хорим.
В реставрації, де харчувався, він не раз думки думав над розсолом так довго, поки той не покрився верствою лою, або ждав, поки сос застигне на студенець, і краяв його потім ножем, придивляючись йому з недовір'ям, у великій непевності, чи сос повинен так зараз застигнути, чи ні. І він не раз, і не пообідавши, ішов додому голоден, а радше не голоден, лише байдужний на їду.
Рівночасно звернув він увагу і на каву, що йому щорана приносила сторожиха. Він почав її порівнювати з кавою у кав'ярні, і здалося йому, що вона не така сама. Мав охоту зараз висварити свою послугачку, але, щоби її не чіпатися задармо, дав перше розібрати сю каву знакомому товаришеві — хімікові. Хімік розібрав і просто переполошив Романа аналізом.
— Знаєш,— каже,— що ти п'єш? Ти п'єш замість кави чорнило до черевиків, чорнило до писання, муку, масло, смалець і воду, забілену молоком і осолоджену цукром.
— Справді ? — спитався здивований Роман.
— Ну, того всего в тій каві нема, бо се задорого коштувало би твою господиню, але як ти можеш пити таке паскудство? У тій каві все є, тілько кави нема. Чи ти вже смаку не маєш?
Се відкриття дуже зажурило Романа. Була се, правда, велика вигода, ще у ліжку пити каву, але ся вигода, очевидно, також причинилася до того, що він утратив на вазі аж десять кілограмів!
На другий день рано, ще сторожиха не прийшла із сніданням, як Роман зірвався з ліжка і став робити порядки на своїм столі. Не хотячи перевернув каламар і розлив чорнило. Очевидно, треба було його стерти. Роман пішов до шафи, вийняв сорочку і вже збирався стерти нею чорнило, коли в ту саму хвилю надійшла сторожиха з кавою.
— А ви що хочете робити? — майже скрикнула вона на Романа.
— Чорнило стерти.
— Та новою сорочкою?
— Яка вона нова? От дивіться: дірка прорвалася, ковнірця не вдержить.
А сторожиха глянула на нього так, як би то вона справила йому ту сорочку, вирвала йому її з рук і поклала знов у шафу.
— Ви,— каже,— певно, не знаєте, скілько у вас сорочок?
— Двадцять чотири; торік числила прачка.
— Двадцять чотири! Ану, порахуйте!
— Та нащо?
(Продовження на наступній сторінці)