— Так не вийде. Коли вже складати таблиці, то всім, — озвався Рождественський, його більше всіх це торкалось, з його предметів — історії і статистики — не було взагалі ніяких посібників.
— Я, панове, хотів як краще, — сказав доглядач. — Для діла.
— Почекаємо, — стояв на своєму Квятковський. Погляди звернулись до Огнєва: що скаже директор? Він мусить поставити крапку над "і". Огнєв, розуміючи немале практичне значення висловленої доглядачем думки, сказав по хвилі:
— Вважаю, панове, сказане тут паном доглядачем треба вивчити... і підтримати. Маю надію, що училищний комітет не буде суперечити. Дякую вам, пане капітан. — Огнєв сказав це без особливого бажання похвалити доглядача і тому-то слово його прозвучало досить безбарвне. Він осмикнув на собі мундир. — Більше пропозицій нема?
— Уявіть собі, є ще одна, — усміхнувся Іван Петрович.
— Що саме?
Учителі, всі, як один, навіть Квятковський, на цей раз зацікавлено, а Йосип Гнатович з захопленням поглядали на нового доглядача.
— Є прохання, панове... Справа в тому, що, як вам знову ж таки відомо, у пансіоні, та й і в гімназії, немає книг для вільного читання, а без читання не уявляю виховання високої моралі і інших корисних якостей особи. Що ми з вихованцями надумали уже зараз, не відкладаючи? Кожний зобов'язався принести по одній-дві книжки — у кого скільки знайдеться — для загального користування. Я сам дещо приніс, причому не лише книги, але й журнали останніх років. І я подумав, панове, що й ви могли б допомогти нам у цій справі. Тому і звертаюсь до вас від імені вихованців: вносьте, поєлику можливо, і свою лепту, нехай наша бібліотека все новими і новими книгами повниться.
Не встиг Іван Петрович закінчити, як вчителі заговорили всі разом, один одного перебиваючи, із загального хору чувся бас Буткова:
— Затія, скажу, милостиве панство, цікава: бібліотека для дітей! А тому завтра ж, мосьпане, доставляю вам і свою лепту, не менше книг десять, а то, можливо, і більше...
— Дякую!
— І мене запишіть, — підніс, як школяр, руку Вельцин. — Але книжки у мене здебільшого французькі і німецькі. — Мольєр, Расін, Корнель, Гете... Годиться?
— Годиться.
— Я принесу вам "Телемахіду" і вірші Ломоносова, — гукав Рождественський, притримуючи окуляри, що весь час зсувались. — А кому їх віддати?
— Приносьте в гімназію. Я візьму. Коли пожвавлення дещо вляглося, почувся голос отця Георгія:
— Даремно радієте, панове... Отрокам нашим корисніше святе письмо читати і перечитувати... Від книги світської не так вже багато користі.
— У нас, нехай буде вам відомо, не духовна семінарія, — обернувся Бутков, блиснувши на законоучителя спідлоба чорними, як вуглини, очима.
— В семінарії, дозвольте нагадати, — сказав, теж звертаючись до отця Георгія, з доброю усмішкою на вустах Котляревський, — наскільки я пам'ятаю, ще в минулому столітті постійно рекомендували читати і світські книги. У вашій семінарії, отець Георгій, чи не так було?
— Що було, те минуло, а я думаю: від Мольєра до Дідро — один крок... Бійтесь посіяти насіння плевел.
— Не турбуйтесь, — сказав той же Бутков. — До того ж, отче, Мольєра рекомендує сам училищний комітет для читання. Чи не так, Іване Дмитровичу?
— Так, він є у списку, — підтвердив директор.
— Замовкаю, але... подивимось, чиє слово останнім буде.
Домовились і тут: нехай буде бібліотека в будинку виховання. Огнєв, між тим, попередив; доглядач повинен сумлінно стежити за читанням в пансіоні, це дуже важливо.
Подякувавши панам викладачам за бажання допомогти у зборі книжок, Котляревський зразу ж за цим, не давши нікому опам'ятатись, звернувся ще з одним проханням. Воно, це прохання, було незвичне, деяким здалося навіть незручним. Дійсно, що це спало на думку цьому дивакуватому новоспеченому доглядачеві? Відвідувати уроки? А навіщо?
— Нам інспектори вже доволі-таки обридли. — Латиніст ввисока зміряв поглядом доглядача.
Огнєв мовчав. Мовчали й інші. Анітрохи не образившись і не звертаючи уваги на латиніста, Котляревський вів своє стримано і доброзичливо, чим обеззброював опонента:
— Бачите, панове, та й ви, Павле Федоровичу, — навмисне відокремив між усіма Квятковського, — сподіваюсь, чули сьогодні, що доглядачеві належить дивитися не тільки за взуттям і одягом кожного вихованця, але ж і за тим, як виконуються домашні завдання? Добре, згоден. Та поміркуйте: чи в змозі буду це робити, якщо не знатиму, як поводиться на уроці той чи інший вихованець, знає він предмет і як глибоко знає? Якщо бракує йому знань, то яких саме? А як буду обізнаний з цим, якщо не побуваю на уроках сам? І ще. Не маючи достатнього досвіду, я бажав би повчитися у вас, панове, щоб ліпше потім готувати домашні завдання з вихованцями.
Головатий він був, цей доглядач, і тактовний: нікого не образив, навпаки, розумно полестив. До того ж, виглядав він і зовні бездоганно, стрункий, підтягнутий, з пов'язав ною на шиї сніжно-білою хусткою, лице — відкрите, ясне, очі випромінювали стільки м'якосердності і доброзичливості, що не відповісти на це тим самим — було просто неможливо...
І все ж таки декотрим прохання здалося протиприродним. Доглядач відвідуватиме уроки, утискуватиме їх дії, може, навіть встряватиме в навчальний процес? Цього ще бракувало!
Пристрасті пломеніли, мов спалахнуло на шаленому вітрі багаття. Деякі висловлювались "за", інші — "проти".
— Це неможливо! — мало не кричав Квятковський; такий поважний, спокійний, він виглядав непристойно розгніваним, ладним піти у бійку. Вважав себе неперевершеним авторитетом, викладачем одного з найважливіших предметів — латині, без знання якої ще ніхто не вийшов з гімназії і не був прийнятий в жодний, університет, Ні з чим рахуватися він не бажав і твердив своє: "Все це тхне інспектурою".
— Можливо, — миттю озвався Єфремов. — Хай так! А вас це лякає?
— Я не полохливий, але все одно.
— Ні, не все одно, особисто я в відвідинах уроків доглядачем бачу великий сенс.
— Ви завжди бачите його там, де ним і не пахне.
— Чому ж?.. Невже побувати на уроках латині, де більше галасу, ніж тиші, немає ніякого сенсу?
— Не ваша справа, мосьпане, краще за собою слідкуйте, — пирхнув Квятковський, але сперечатись більше не зважився. Єфремов поцілив у точку: на уроках латині — про це багато хто знав — діялося щось дивне: більшу частину уроку Квятковський відводив не викладанню, а справжнім боям з вихованцями, лаявся з ними, карав кого заманеться.
— Єфремов має рацію, — сказав, сміючись, Бутков. — І ви, Павле Федоровичу, не ображайтесь... А ви, милостивий пане, — звернувся до Котляревського, — прошу до мене на урок, в третьому класі, у другій половині дня завтра.
— І до мене! На історію. До обіду. У другий клас.
— До мене на математику.
— Щиро дякую, панове, запрошенням скористаюсь.
Огнєву не зоставалося нічого іншого, як погодитись: ні, він теж не проти відвідин уроків доглядачем, тим більше, що деякі викладачі запропонували його самі. Хоч-не-хоч, а довелось і Квятковському дати згоду, щоправда, він не назвав ні дня, ні класу, в який можна прийти.
Мала вчительська рада, на якій відбулося перше знайомство викладачів з новим доглядачем, на цьому, власне, і скінчилася — більше того дня у доглядача ні прохань, ні пропозицій не знайшлось.
Перше знайомство в одних викликало тривогу і сумніви, але інші, і їх було більшість, не крили своєї прихильності до нового колеги. Він виявився тактовним, що імпонувало, поводився вільно і незалежно, чим найбільше пишався Сплітстессер, не упадав біля кого-небудь, твердо стояв на своєму, а усі пропозиції його виявились дуже доречними, з цими таблицями та бібліотекою він безсумнівно правий. Що ж до ходіння на уроки, то й це піде на загальну користь, у всякому разі, біди не буде, а вигода явна: присутність сторонньої людини примусить краще готуватися до уроків і, крім того, руки вкоротить декому, а то занадто вже порозпускали.
12
Новий доглядач входив в найдрібніші подробиці пансіонного побуту, та з таким знанням справи, неначе все життя тільки тим і займався, що підраховував, скільки, до прикладу, треба борошна на галушки, якщо готувати на всіх братчиків-пансіонерів, і що краще на сніданок після гречаної каші з салом — чай чи збитень, і радив, навіть наполягав: поки холодно та дощить, збитень корисніше, як-не-як в ньому — і мед, і молоко, і зілля різне, що, як звісно, здоров'ю не завадить, особливо дитячому, від всякої нежиті оборонить.
Небагато знадобилося доглядачеві часу, щоб перевірити, в якому стані прибуткова і видаткова частини, звірити їх, чи збігається кредит з доходом, з тими грошовими дотаціями, на які й жив до цього дня пансіон: частину цих грошей вносив Приказ громадського догляду, а ще частину одержували від деяких батьків.
(Продовження на наступній сторінці)