Довелося чекати. Але ж чого не зробиш заради дітей, сорока шести шибайголів, довірених тобі. Якщо треба, кому завгодно вклонишся, навіть перед таким зальотним птахом, як колезький регістратор, шапку вломиш.
Нарешті усі чиновники залишили кабінет, і Котляревського, якого в Приказі багато хто знав як доброго приятеля Стебліна-Камінського, першим допустили на прийом до Гуськова.
Порівняно молодий, років під сорок — з великими плішинами та пухнастими бакенбардами, підкреслено ввічли. вий, він запросив сідати, приготувався слухати. Відзначивши про себе неприємну медово-солодку усмішку, Котляревський коротко виклав своє прохання, вибачився, що не зміг прийти раніше, — був зайнятий, а тепер ось до зарізу потрібні гроші, тому й прийшов.
Колезький регістратор розуміюче покивав і заговорив. Голос у нього був тихий і лагідний. Він, Гуськов, радий допомогти, він усе розуміє, сам був дитинчам, але, на жаль, не може, не має змоги виконати прохання, по-скільки у пана доглядача немає письмового відношення директора училищ пана Огнєва, в якому повинно бути зазначено, що цим довіряється порядкувати сумами, виділеними на утримання вихованців пансіону, доглядачу отого.
Затягнуте та дещо закручене просторікування скоріш розсмішило, ніж розсердило, але Котляревський, нічим не виказавши свого ставлення до почутого, сказав:
— Я, пане Гуськов, уповноважений вести всі справи пансіону.
— Можливо... Але ж я, милостивий пане, нічого цього не знаю, — так само, як і раніше, ласкаво і тихо відповідав той.
— Ваша правда, людина ви в Полтаві нова, пробачте.
Довелось відкланятись, не будеш сперечатись з такого жалюгідного приводу, та ще з людиною, яка за літерою не бачить справи, врешті, з таким більше загубиш, ніж знайдеш, і він, щоб не втрачати даремно часу, зразу ж і пішов.
Лив дощ, настільки густий, що здавалось: у повітрі застигла непроникна скляна стіна. Простував по калюжах, ризикуючи набрати повні чоботи. Такого дощу давно не було, складалось враження: Полтава, якщо злива триватиме, потоне, зникне назавжди.
Поминувши Круглу площу, дістався врешті гімназії, вона. війнула затишком і теплом. Обтрусивши шинель, віддав її сторожу, щоб той просушив у себе в комірці перед грубою, і готовий був іти, коли раптом старий служник вибачився, що затримує пана доглядача, але повинен попередити: його, доглядача тобто, шукав пан директор, хотів посилати за ним, та щось завадило.
— А навіщо йому знадобився, не знаєш?
— Буцімто з вашої вини, ваше благородіє, у класах сьогодні майже нікого нема, порожньо. Ніби ви дітей не пустили на уроки.
Подякував за попередження і подумав: молодець Капітонич, нікого не пустив, і добре зробив старий: в таку негоду інший господар і собаку не вижене.
Огнєв зустрів доглядача сухувато, не підвів голови від паперів, коли той увійшов, але листа до Приказу громадського догляду начеркати не відмовив. А поки писав, кілька разів нагадав, що не завадило б постійно хвалити "отців" міста за такі щедрі пожертвування, треба, щоб і діти про те знали і відчували.
— Не сумнівайтесь, Іване Дмитровичу, пам'ятають і відчувають.
— Ви їм розповідаєте?
— В цьому немає необхідності, вони все розуміють самі: живуть у ледь дихаючому будинку, в ньому в хурделицю вітри буйні гуляють, гроші на харчування доводиться клянчити, у деяких взуття нема порядного. Ось і відчувають.
— Ускладнюєте, — зітхнув Огнєв і тут же завів мову про інше. Йому стало відомо, що доглядач встиг закупити для дому необхідні на зиму продукти, це він, директор, схвалює і не заперечує таких кроків ("Ну, ще б ти заперечував!"). Порядок в будинку необхідний теж, треба, щоб дітям жилося затишно, в умовах, наближених до домашніх ("Неначе цього я й сам не знаю, добродію!"). Але це все ніяким чином не пояснює і не виправдовує іншого вельми дивовижного факту: помічено, що в окремі дні, особливо в негоду, вихованці пансіону класів не відвідують. Огнєв перепочив і продовжував сухо, розмірене, ніби читав з наказу:
— Сьогодні, мосьпане, у класах сидить не більше, як по.два-три учні. Із-за цього випадку мене викликали з дому, і я повинен був залишити найважливіші заняття і в такий жахливий дощ приїхати до гімназії, а все тому, що у вас, мосьпане, непорядок. Хотів було посилати по вас, та ви завітали самі. Ну що ж, добре. Чекаю на ваші пояснення. — Огнєв відклав папери і дивився на бліде — з чого б це? — одначе зовсім спокійне, навіть ледь насмішкувате обличчя доглядача. — Що ж мовчите? — повів нетерпляче бровою директор. — Відповідайте.
— Іване Дмитровичу, я можу запізнитися до Приказу, і завтра вранці ні з чим буде посилати до м'ясної лавки. Вихованці залишаться без обіду.
— Папір готовий. Будь ласка! — простягнув Огнєв напівсписаний аркуш. — Але я не чую пояснень... Це повторюється. Тут, здається, є з ким обговорити подібні кроки. Вчителі скаржаться...
— На мене? Помилуйте, за що? Це що ж виходить; я дітям ворог, а вони — друзі?
— Не за те мова... Чому в класах пусто?
Котляревський глянув у вікно. Дощ періщив, як і раніше, хмари стояли над містом фіолетово-чорні, густі, не скоро іще із-за них вигляне сонце.
— І завтра, коли буде така негода, я нікого не пошлю. — Огнєв мовчав, і доглядач вів далі спокійно і рівно: — Ви ж самі тільки-но казали, що вам дуже не хотілося їхати в таку зливу. А як же дітям під дощем та по нашій грязюці? У кого є чоботи — загубить. А далі що? Чоботи знайдемо, але як бути із здоров'ям? Його так просто не знайдеш, якщо загубити. В мене і так двоє хворіють — застудились. Відпоюю молоком та малиною із зіллям... Діти ж. Доповідали вам про це панове скаржники?
Огнєв кілька хвилин мовчки роздивлявся папери, що лежали на столі. Доглядача він ніби й не бачив, уникав погляду.
— Але ж скаржаться, — процідив Огнєв, — а це означає, що можуть і до його сіятельства дійти.
— О, це було б чудово! Нехай! Може, тоді нам його сіятельство допоможе, якщо ми самі не можемо відремонтувати дітям взуття та одяг. — Доглядач помовчав. — Між іншим, панове вчителі можуть і до будинку прийти, ми в спальнях займатися будемо, залу столову обладнаємо. Важко? А що робити? І ще. Як все ж таки бути з навчальними посібниками? Панове викладачі не квапляться писати таблиці. А ми ж, здається, домовлялись. Чи в округ писати?
— Таблиці будуть. Але ж не одразу, потерпіть.
— Скільки терпіти? Час іде.
— А що накажете робити?
— Вимагати од панів вчителів виконувати свої обов'язки.
— Це вірно, але... поміркуємо.
— Пробачте, але, мабуть, пора і робити щось, а не тільки... міркувати та думати. І ще. Чи відомо вам, милостивий пане, що деякі вихованці збираються залишити гімназію? Ось, наприклад, Мокрицький.
— Ну що ж, тримати не будемо.
— У нього гарні здібності. Міг піти й далі.
— Вам, мосьпане, відомо, що він не відвідував латині?
— Відомо, Іване Дмитровичу. Хоча, правду кажучи, був би я на його місці, теж не став би відвідувати. Чому? А ви посидьте на уроці — і вам усе відкриється. Діти не розуміють тексту, вчать наосліп. Зацікавленості до предмета ніякої. А без зацікавленості — як примусити дитину полюбити предмет?
Огнєв несподівано для себе здивовано хмикнув і зніяковів: що ж це він? Виявляється, цей відставний капітан, який, казали, до того ж автор художніх творів, зовсім не такий простий, тлумачить педагогіку та методику, як людина, обізнана зі справою, має свої погляди, і вельми раціональні.
Але Огнєв не міг змиритися з тим, щоб доглядач, який би він не був, втручався у справи чисто навчальні. І по паузі відповів, щоправда, не образливо, скоріше з докором:
— Милостивий пане, у вас, як я здогадуюсь, є чим займатися, то ж не обтяжуйте себе турботами, які не у ваших прерогативах.
Котляревський охоче кивнув, сховав аркуш до кишені:
— Щоб виховувати, треба, мабуть, думати не лише про шлунок, інакше мені нічого робите... Але зрозумійте мене правильно. У справи панів вчителів я не вторгаюсь, вони не в моїх прерогативах, це так.—Сказав і посміхнувся: хочеш — вір, хочеш — ні.— Та коли бачиш, як діти мучаться, хіба ж пройду мимо? Ні, не можу.
Може статися, думав Огнєв, що ось така людина, якщо відвідуватиме уроки, не втримається і втрутиться — і тоді скандал неминучий. Але що можна змінити? Він, Огнєв, сам ще тоді, на малій раді, дозволив доглядачеві відвідувати уроки.
— Іване Дмитровичу, боюсь, як би за Мокрицьким ще хто-небудь не подав прохання про вихід з гімназії. Маю честь!..
Котляревський хутко вийшов в кабінету.
Раптом розпогодилось. Хмари павутинням розповзлися за монастирським лісом. Небо освітилось, стало вищим, просторішим; хати, освіжені, повеселішали, ніби граючи у схованки, визирали то з одного, то з іншого вишняка повмиваними віконцями. Свіжий вітер пробіг вулицями, злегка підсушив вибоїни на шляху, випив калюжі.
Повеселіло й на серці. Не біда, що грошей приказні крючки не дали. і завтра день буде, куди вони дінуться, тут вже милий колезький регістратор — не завада, на крайній випадок — до управителя краю шлях відомий.
(Продовження на наступній сторінці)