— Мовчатиму, — довірливо і теж пошепки відповів Федір і вперше відкрито і зовсім новим, прояснілим поглядом подивився на доглядача. — Тільки вчитель латини не пожалів би. Не довчив чого — зразу битися лізе, он які гулі понабивав. — Закотивши рукав, Мокрицький показав на лівій руці великі круглі синці. — А тут Копит ще... Я все одно не вчитиму латини.
— І не треба, — притягнув Федора до себе, провів рукою по мокрому волоссю. — І не треба... Але ж як без неї? Гімназії не закінчиш. Може, ти ще подумаєш?.. Я тобі допоможу. І вір мені — більше тебе ніхто і пальцем не зачепить. Віриш?
Мокрицький мовчав, а доглядач, теж ні слова більше не вимовивши, повів невдаху-втікача на кухню, що межувала із залою, і припоручив його Насті-куховарці.
В коридорі, тьмяно освітленому лойовими свічками в простінках, побачив Капітонича: унтер перевіряв, як топляться печі, відкривав і закривав дверцята, підкидав полінця і, дочекавшись, поки розгориться, йшов до другої печі. Хтось, відхиливши двері із спальні, зразу ж і причинив їх.
За вікном гусли сутінки. В церквах задзвонили до вечерні; ніби змовившись, звонарі вели нешвидку, поки що неголосну бесіду на своїй, лише їм зрозумілій, мові: зачинали тонкі підголоски, їх поступово змінювали голоси більш густі, нарешті вступали дзвони-баси, вони і заповнювали все навкруг своїм могутнім бовканням. Десь зовсім близько, за вікном, проторохкотіла безресорна бричка, крикнули "бережись!"; у сусіднім дворі кололи дрова. Все йшло, як, мабуть, і повинно йти...
Ось і все, пане доглядач, ти, можна сказати, при місці, на службі. Мабуть, усіх друзів, ось як колишнього однокашника Міклашевського, нове призначення скоріше здивує, ніж порадує, але йому, здається, подобається, в усякому разі, поки що підходить...
У перший день, проведений у пансіоні, ти, пане доглядач, добре зрозумів: чекає тебе нелегка служба. Добродій Огнєв навіть і не спробував оговорити, де починаються і де кінчаються твої прерогативи, хоч і дав зрозуміти, що, крім всього іншого, успішність вихованців — не останній предмет твоїх турбот. Однак успішність, наскільки він розуміє елементарну педагогіку, багато в чому залежить від методи викладання, а в який же спосіб він, доглядач, має поліпшити її, методу тобто? Та про віщо він думає? Головне нині — викликати інтерес у Мокрицького до латини, віднайти шлях до його серця, і щоб він, боронь боже, не захворів, не простудився. А які цікаві хлопчаки Папаноліс і Михайло Лісницький! З ними — це вже зрозуміло — він знайде спільну мову, подружиться. А як з останніми? їх же сорок п'ять. Сорок п'ять сердець, характерів, у кожного свій світ, свої уподобання...
Шлях до серця. До серця кожного. Дуже непростий шлях, і хто знає, чи не заблудиться на ньому, зуміє зорієнтуватись. За кбжного відповідає нині не токмо перед батьками — це зрозуміло, але й перед цілим краєм, де вперше за роки існування Полтави відкрито будинок для дітей збіднілих. Діти — це ж майбутнє краю, день його завтрашній, і який він буде, цей день, залежатиме дещо і від нього — доглядача будинку виховання. І тут ні Огнєв, ні автор проекту пансіону Капніст не допоможуть, якщо він сам не знайде вірного тону з дітьми, вірного шляху до їх сердець. Як все це непросто і, звичайно, нелегко... Тільки тепер, лишившись на самоті в кімнаті доглядача, все оце усвідомив Іван Петрович.
11
В кінці тижня Огнєв зібрав малу вчительську раду і представив на ній нового доглядача будинку виховання. Так повелось: в учительську сім'ю приходила нова людина — і пани вчителі мусили знати її, хто вона і звідки прибула.
— Котляревський Іван Петрович, капітан у відставці і кавалер, — говорив Іван Дмитрович на раді. — До служби в армії кілька років учителював у приватних домах, отже, з нашою справою знайомий не лише по слухах. І тому надіюсь, що шановний наш колега допомагатиме нам, зрозуміло, не в прямому розумінні, але дещо і в прямому, бо більшу частину часу вихованці знаходяться під його доглядом...
Директор училищ додав, що на випадок відсутності вихованця в класі, або якщо той прийде в клас, не підготувавшії домашніх завдань, або запізниться, віднині буде у кого запитати — пробачте, довідатись — і про причини цього.
Огнєв навряд щоб вірив в те, що говорив, бо справді, чим міг допомогти доглядач панам учителям? Для цього потрібен досвід, знання, а звідки у відставленого капітана те і друге? Ще невідомо, де він вчився до армії. Дехто а учителів, відчувши в словах директора досить прозору іронію, дозволили собі відверто глузливо поглянути на новачка, що скромно сидів собі в кінці великого довгого столу, за яким вмостились пани педагоги — майже всі у чорних сюртуках і білих накрохмалених манишках. Отець Георгій, законоучитель, гладкий і неповороткий, оглушливо, незважаючи на присутність нової людини, висякався у великий платок; маленький вертлявий вчитель німецької і французької мов Вельцин насмішкувато кольнув доглядача швидким поглядом, а латиніст Квятковський, навпаки, зовсім не підвів голови від якоїсь книги, даючи тим зрозуміти, що розмова про доглядача його не торкається, лише словесник Бутков і викладач статистики, він же історик і географ, Рождественський прихильно поставились до слів Огнєва. Вираз сухого смаглявого обличчя математика Єфремова нічого певного не говорив, хіба що деяку зацікавленість можна було прочитати, і тільки. Бутков кинув репліку, що він особисто радий поповненню, він навіть дещо чув про нового доглядача, але що саме — не уточнив. Старий приятель Котляревського — вчитель малювання і креслення, сивуватий вже, у досить потертому сюртуці, Йосип Сплітстессер захвилювався раптом, рихлуватий — картоплиною — ніс почервонів:
— Панове! Що ж це таке? Іван Петрович — земляк наш, прийшов сюди... А ми?.. Це ж сором, панове!
На Йосипа Гнатовича здивовано видивилися латиніст і отець Георгій: чого вискочив, чоловіче? Хвилюєшся? А для чого? З якого приводу? Вчитель малювання засмучено зітхнув і одвернувся, щоб ненароком не зустрітися поглядом з Котляревським.
Вони давно знали один одного, ще в роки спільної служби в Новоросійській канцелярії. Йосип Гнатович добре пам'ятав, як поважали товариші по службі нового протоколіста — вчорашнього учня семінарії, віддавали належне його освіченості, вмінню швидко і гарно скласти вихідний папір в любе присутствіє, любили за веселу вдачу і дотепність. Але чи розкажеш про це непристойно роздутим від почуття власної значимості панам учителям? Ось хоч би Квятковському чи отцю Георгію? Проте... проте, грець з ними, подумав Йосип Гнатович, вони ще пожалкують, не такий Іван Петрович, щоб дати комусь наступити собі на мозоль.
— Оце, панове, і все, заради чого я запросив вас сьогодні, — сказав Огнєв, даючи цим зрозуміти, що все скінчилось і можна бути вільними, на слова ж учителя малювання він не звернув уваги, як і останні.
В кабінеті зразу стало шумно, задвигтіли крісла, хтось крякнув, встаючи, але в цей саме час Іван Петрович, що все ще мовчки сидів за столом, звернувся до директора;
— А мені, Іване Дмитровичу, можна сказати?
— Ви-с? — Огнєв оторопів, услід за ним і інші здивовано озирнулись на новачка: що капітанові потрібно ще. Однак, людина просить уваги.
— Звичайно... Хвилину, панове.
— Я довго не затримаю, — мовив Котляревський і почекав, поки вчителі знову всядуться. — Спасибі вам всім, панове, за увагу! — Жодна риска на його обличчі не здригнулась, тільки в очах майнула грайлива усмішка. По хвилині продовжував: — Як ви, надіюсь, розумієте, за кілька днів, що були в моєму розпорядженні, я мало встиг, але з дечим все ж ознайомився у довіреному мені пансіоні, про що й хочу сказати, користуючись нагодою. Насамперед, панове, про підготовку домашніх завдань. — Зробив паузу, ковзнув поглядом по скам'янілих обличчях учителів. — Так от, про підготовку домашніх завдань. Повинен сказати, готувати їх більш-менш якісно немає ніякої можливості, бо, як ви, мабуть, знаєте, дуже мало у нас навчальних посібників, а з деяких предметів їх і зовсім нема, це стосується, передусім, природничої історії і латині. Були у мене дві граматики Протасова, я їх віддав, але це справу не рятує. Мало що є з арифметики.
— Про це відомо училищному комітету, я доповідав, — сухо сказав Огнєв. — Ми чекаємо відповіді.
— Гімназія існує майже два роки, а нічого не змінилось, і хто зна, скільки доведеться чекати на допомогу комітету.
Огнєв не відповів, зате Вельцин мало не вискочив з крісел:
— А що ви пропонуєте?
— Так зразу і пропонувати? — усміхнувся Котляревський, і несподівано всі звернули увагу, яка у нього відкрита, доброзичлива усмішка. — Проте, коли дозволите?..
— Авжеж! — гукнув все той же Вельцин.
— Вважаю, поки в комітеті, у Харкові, знайдуть час та напишуть відповідь, ми можемо і самі дещо зробити на місці.
— Тобто?
— Цікаво!
— Говоріть!
— Вважаю, панове, у вас достатньо знань і досвіду, щоб самим скласти таблиці на взірець поширених конспектів. По них можна б було готувати домашні завдання і не без успіху... поки прибудуть навчальні посібники. Якщо врахувати, що в кожному класі у нас по десять-дванадцять учнів, то було б поки що достатньо по три-чотири таблиці на клас.
— А що? Це думка! — сказав без тіні усмішки на обличчі Єфремов, математик. — Доведеться, панове колеги, покорпіти заради освіти.
— Корпіть собі на здоров'я, а я почекаю, — прогув Квятковський.
(Продовження на наступній сторінці)