Усе це Іван повторював кілька разів, не ризикуючи, однак, рушити з місця. Та коли врешті наважився піти на хутір, почулася музика. Мелодійні звуки скрипки, густіші — басолі і веселий перестук бубна. Звичайно ж, там, де музика, там мають бути парубки, дівчата, а потім підуть танці, співи, ігрища. Та що йому до чужих розваг! Нехай танцюють на здоров'я. А все ж визирнув із схованки, роздивився всю галявину, вона була як на долоні. І задивився.
Кроків за сто від узлісся невеликою строкатою зграйкою стояли дівчата у святковому вбранні, з стрічками в косах. На другому кінці галявини розмовляли, зрідка по-товариському поштовхуючи один одного, парубки, у святковій одежі — білих свитках наопашки, шапках, чумарках. Троїста музика розмістилася збоку, щоб не заважати танцюристам.
Перший почав скрипаль — середнього віку селянин з чорними вислими вусами на худому обличчі. Чарівна мелодія на мотив народних пісень відгукнулася в кожному серці, в її тиху широку течію раптом увірвався густіший, але м'якший звук басолі, якою добре володів трохи молодший селянин, рябуватий, у довгому, нижче колін, жупані. Звук басолі ніби розплився в скрипковій темі і тут же чітко виділився у самостійний мотив, хоч він ніскільки не заважав скрипці, а доповнював, підкреслюючи її силу й звучання. І зразу ж у такт басолі заговорив бубон. Молодий хлопець у збитій набакир високій смушевій шапці пустотливо підморгував якійсь дівчині й не забував про бубна. У його руках він був як живий, перевертався туди й сюди, дзвенів, брязкотів усіма срібними листочками, вправленими в спеціальні щілини по краях; веселий безтурботний стук його переходив то у дріб, то в суцільний дзвін. Але бубон ніскільки не заглушав ні скрипки, ні басолі, а був з ними у повній згоді, і тому здавалося, що троїста музика злилася в один організм, могутній, однозвучний, в якому немає нічого зайвого.
Мелодія владно, нестримно покликала до танцю; дівчата й хлопці з обох сторін галявини вийшли на середину і, взявшись за руки, повели коло — одне за одним, тихо, плавно, поволі прискорюючи темп. Непомітно змінюється тонке плетиво танцю, і з'являються дивної краси півкола й кола. Пари танцюють легко, невимушене. Дівчата в'яжуть парубкам на руки вишиті хустки, і ті гордо походжають по колу, вихваляючись подарунками. Але тут виявляється, що в дівчат точнісінько такі ж хусточки, кожна з них припасла і собі, й хлопцеві.
Темп музики наростає, і це підбадьорює, підганяє танцюристів, вони танцюють у захваті, утворюючи поперемінне то велике коло, то витягуючись у струмочок. При кожному русі в дівчат пошелескують білі лляні сорочки з широкими рукавами, які зібрані трохи нижче ліктя. Виділяються кольори вишивки на рукавах, подолах, комірцях. Поверх сорочки в кожної танцюристки плахта, в однієї — синя, в інших — темно-вишневі, з-під плахти видніється поділ білої сорочки; фартушки кольору керсеток; дівчата пов'язані вузькими рушниками, кінці яких спускаються трохи нижче талії. У кожної на шиї — намисто. Тільки у першої, яка веде все коло, і намиста більше, і одяг трохк різниться.
Та Іван уже дивиться на хлопців. У них широкі темно-зелені й сині шаровари, ніби вихор, кружеляють вони перед очима. Чоботи дружно трамбують точок.
Але ось скрипаль подає знак — і коло спинилось, останню ноту проспівала скрипка, замовк і бубон.
Іван тільки тепер звернув увагу, що на галявині, крім молоді, зібрались люди і старшого віку. Коли танець скінчився, ті, що зійшлися сюди, посунули ближче, разом загомоніли.
Перед музиками нараз спинився сивоусий козак. Озирнувся, ніби запрошуючи охочих приєднатись до нього.
— Ану, хлопці, ушкварте моєї, щоб і чортам жарко сталої — і топнув чобітьми так, що, здалося, земля здригнулася. Видн.о, тут знали, на що здатний старий, бо всі зразу розступились, і тічок став ширший. Музика заграла, бубон розсипав, покотив по галявині задьористий дріб. Козак притопнув ногою і міцним низькуватим голосом заспівав:
Тепер мені не до солі,
Коли грають на басолі...
Гамселив каблуками, примовляючи в такт музиці;
Ой одягну стару свиту
Та й піду гулять по світу.
А ви грайте, музики,
Буду бити черевики,
Ой гоп-гопака,
Ушкваримо гайдука!
Та з тією молодою,
Що поморгує бровою...
І пішов виробляти такі штуки, що не тільки літні, а й молоді захоплено гукали:
— Ото так! То так, дядьку ГераськуІ
— Ну й чеше!
А він обійшов кілька разів по колу і закінчив тим, з чого починав:
Тепер мені не до солі,
Коли грають на басолі...
Іван уже давно вийшов із кущів і дивився й слухав, як співає і танцює старий козарлюга, якому, здавалось, немає й не буде зупину. Такого йому ні бачити, ні чути не доводилось. Він би ще стояв і дивився, якби раптом одна з дівчат, вийшовши з кола" не наблизилась:
— Іване Петровичу?!
Від несподіванки здригнувся. Маша? У плахті, корсетці, на плечах — тепла хустка. Він упізнав у ній ту саму дівчину, що вела коло, йшла перша, але не міг подумати, що це Маша, не міг навіть уявити такого.
— Ви? — тільки й зміг сказати, зовсім забувши, де він і що з ним діється.
— Не впізнаєте? Погана стала? — Лукаві іскорки замиготіли в її очах.
— Пізнав. І все бачив.
— Що? Як я танцювала з нашими дворовими?
— Чудовий танець. Як він зветься?
— Це кружала... Невже помітили, як я танцювала? — Дівчина зашарілась.
— Випадково. І не жалію. Ви прекрасно танцюєте. Я.б усе життя дивився...
— Не кричіть так... На нас дивляться.
— То відійдемо. Я вам книжку приніс. Овідія.
— Не забули обіцянки? — Марія вдячно поглянула на схвильованого томарівського вчителя.
Вони відходили все далі й далі в глиб переліска, поминули низькорослі кущі калини, всипані червоними ягодами, молоді осики вздовж яру, що тягнувся до блискучого в далині Супою.
— Ви не сподівались? Не повірили, що прийду? Маша в накинутій на плечі сірій хустці мовчки дивилася собі під ноги, обходила ямки й пеньки і не відповідала.
— Ви не хочете говорити?
— Боже, який ви нетерплячий... Усе зразу хочете знати.
— Дуже хочу.
— Але я нічого не знаю, — відповіла щиросерде Маша. — Повірте, Іване Петровичу, я справді нічого не знаю... Нічогісінько. Ви, наприклад, про себе не розповідаєте.
— Пробачте, Машенько... Ради бога, пробачте. Але що розповідати? Все дуже просто. Я тепер домашній учитель. А був семінарист, потім служив у Новоросійській канцелярії. У Полтаві. Там у нас свій дім, мати в ньому живе. Невеликий, правда, будинок, але жити можна. Дідівський ще. У доброму місці стоїть. За Успенським собором. Якщо будете в Полтаві, подивіться.
— Ви мене не зрозуміли. Я не про те питаю, — зніяковіла Маша, щоки спалахнули червоногарячим вогнем. — Зовсім не про те... Я не знаю, який ви... Може, ви смієтесь наді мною. Та ще так дивитесь. Мені соромно. Ану ж нас побачать.
— Хто ж нас побачить? А хоч би й так, то що в цьому поганого?
— Ви не знаєте мого дядечка. Він суворий. Йому розкажуть, і він мене й за поріг не випустить. Як ми потім зустрінемось?
— Я поговорю з ним. Добре? Ви дозволяєте?
— Про що? — перелякано спитала Маша.
— Я скажу йому... Я запитаю в нього... Можливо, йому потрібний учитель?
— Потрібний! Але він хотів знайти людину скромну, тиху.
— Тоді я не підходжу.. На ваш погляд, я нескромний.
— Трохи є, — відповіла Маша, усміхнувшись. — Але коли б у мене спитали поради, то я б сказала: можна вас узяти... з іспитовим строком, звичайно.
— Чим я заслужив таку недовіру? Я вас образив? Скривдив?
— Зовсім ні... І все ж у вас є таємниці... Признайтесь, є?
— Помилуй боже, які?
— Я знаю, ви пишете.
— Так, — по хвилі відповів Іван. — Але хто вам сказав?
— Марія Томара... їй ви читаєте, а мені...
— Нічого я їй не читав. Це я вам хотів. Але звідки вона знає? Ах, так, від селян, їм я дещо читав. От і розійшлось.
— Забудьмо про це. Бог з нею... Прочитайте мені, прошу вас. Ось тут постоїмо, а ви читайте.
Вони зупинились біля великої, з похиленими вітами верби. Звідси їх ніхто не бачив. Вони ж могли бачити весь хутір і зарічні луки, що сягали самого небокраю, жовтаво-зелені, з сивими, залитими сонцем, стіжками.
— Добре. — Іван дістав із внутрішньої кишені кілька аркушів. — Одне прошу: не осудіть, тут тільки початок...
— Починайте, і... побачимо.
Він почав. Читав спочатку несміливо, хвилюючись, ледве чутно, але поступово набрався духу, вміло виділяв голосом авторську мову й мову героїв.
Маша сподівалась почути звичайні вірші мандрівних бурсаків, яким спочатку уявляла і томарівського вчителя, але тут було щось інше, в усякому разі, на бурсацькі твори — сумішку староруським і місцевих говірок з претензією на так званий високий стиль класичних од — не було й натяку. Вона почула живу розмовну мову, здивувалась, затихла, зникла з обличчя іронічна посмішка, вона розхвилювалась і недовірливо, тихо, ніби боячись вимовити вголос це слово, спитала:
— На українській? Іван перервав читання:
— Ви не схвалюєте?
— Навпаки! Дуже рада! Адже це... адже це наша рідна мова!
— Так, правда, це наша рідна мова.
(Продовження на наступній сторінці)